На малюнках у наших дерев'яних церквах пекло традиційно зображується через жар, вогонь, можна сказати – спеку внутрішнього походження, спеку не від сонця, а з глибин гейби вулканічних. Може тому, що дерев'яним конструкціям вогонь загрожує найбільше.
Натомість усі свідчення про з'яву диявола тут, на поверхні, свідчать про неприродний холод, подобу інію на всьому, коли дідько приходить поговорити по раз перший. Феномен цікавий, варто його мати на увазі, але не треба перебільшувати. Творець уміє холодом сказати набагато більше, ніж той фокусник, імені якого згадувати не слід.
Холод нагадує про простоту життя. Він забирає тьму сумнівів і вагань про те, чи було життя правильним, чи було воно вдалим, чи не пропустив чогось значного, чи міг би зробити усе більш значним… Боротьба з холодом повертає до життя правдивого. Тепло, закладене у тілі, збагаченому душею, має здатність розподілятися так, як душа зважить. Хтось чесно відхухує себе. Комусь важливо зігріти холодніших.
Оскільки і кров, і мозок теплокровних є передовсім водою, яка собі нагрівається, мерзне, замерзає, кристалізується за законами води, мозково-холодові зміни стають реальністю. Принаймні на рівні асоціативних зв'язків між ділянками примерзлої свідомості.
При холоді свідомість починає бути подібною на сніговий тунель. Цілий пасьянс асоціацій крутиться довкола того, що зимно. А це означає, що тунель – як бобслейна траса – виштовхує на дві протилежності: спогади про те, як уже бувало холодно, і на те, як може бути тепло. Як на субполярних лісоповалах. Коли перемерзлі сідали довкола ватри, присуваючись щораз ближче до гарячі однією стороною тіла. А ззаду тиснув холод. Половина тіла пашіла, мало не спалахували убогі шмати, а все з тіла, що було трохи дальше від ватри, льодяніло настільки, що переставало функціонувати. Люди помирали навпіл. Спереду згоряли, ззаду вимерзали. Ніхто ніколи не дізнається, не перекаже, які асоціації виникали тоді у мозку, який нагадував пательню, на якій смажать заморожені овочі.
Найгірше, що такі лещата теплокровним людям затискають не природні умови, а інші люди. Яким тоді тепло. Уся цивілізація, яка цілу свою криву дорогу йшла до того, щоби змерзлого зігріти, виробила паралельний механізм впливу – як би то теплого вимерзнути. У такому вольовому зіткненні циклонів і антициклонів мусимо жити, сподіваючись на то, що Сонічко мудріше і добріше.
Ну, бо що? Як єст зіма то мартвімисє… Але. Ніц нам нє зробі зло… Найгірше – мерзнути і не замерзнути. Час тоді перестає нарешті бути лінійним. Він перетворюється у кулю, в якій ти перетворюєшся на атом якогось газу, що легенько літає від краю кулі до краю, не перетинаючись з іншими атомами. І не має він ні початку, ні кінця. Корисним у цьому є те, що холод дає тобі у кінчики пальців усю філософію від досократиків до пост-пост-усіх як щось намацальне, своє, рідне, своєрідне, само собою зрозуміле без безлічі літер, яких ніколи – навіть у тепліших умовах – не годен був осягнути . Як шостий власний палець. Яким наразі не дуже знаєш, як скористатися, але розумієш – добре мати шостий палець на всякий випадок.
для ілюстрації використано світлину Влодка Маковецького
22.01.2026