(Від парадоксу Ґеттієра до неокласичної епістемології)
З появою на сцені епістемології нових і ще непередбачуваних досягнень штучного інтелекту (ШІ) поняття «знання» і особливо його класичне визначення як обґрунтованого істинного переконання почало сумніватися само у собі. Ми запитуємо: те, чим сьогодні вже володіє ШІ, є дійсно знанням – чи лише інформацією, обґрунтованою згідно з вимогами дійсності? Не менш важливе й інше питання: чи можемо сказати, що ШІ у своєму «знанні» спирається на переконання? Якщо ні – тоді ШІ не має знання у його класичному визначенні. Якщо ж так (яким би це «переконання» не було), то його знання з необхідністю буде містити у собі парадокс Ґеттієра – не вирішений і досі.
Класичне визначення знання, яке увійшло в історію завдяки платонівсько-арістотелівській традиції, можна коротко виразити так: знання є істинна думка разом із її обґрунтуванням (логосом) — ὀρθή δόξα μετὰ λόγου (orthē doxa meta logou). Пізніше ця формула була закріплена у відомій абревіатурі Justified True Belief («обґрунтоване істинне переконання»), яка вважалася непорушним фундаментом епістемології аж до 1963 року.
Це визначення виходить із того, що переконання в істинності дійсності є заданою умовою, яку лишається лише належно обґрунтувати. Таким чином, якщо суб’єкт має переконання, що збігається з уже встановленою (колись і кимось) істиною, та ще й може раціонально обґрунтувати своє твердження, воно перетворюється на знання.
Проблематичність класичної формули Justified True Belief (JTB) особливо виразно постала після знаменитої статті Едмунда Ґеттієра (1963). Він показав, що можна мати переконання, яке є і обґрунтованим, і істинним, але при цьому воно все ж не стає знанням. У його прикладах істинність постає радше випадково, завдяки так званій epistemic luck (епістемічній випадковості). Саме тому ґеттієрівські парадокси стали своєрідною «колодою в оці» всієї класичної епістемології. Ці парадокси – або ж «контрприклади», як їх називав сам Ґеттієр, – довели, що триєдина формула Платона (обґрунтоване істинне переконання) не завжди гарантує наявність знання.
Оскільки контрприклади Ґеттієра доволі громіздкі й складні, для ілюстрації парадоксу знання найчастіше послуговуються прикладом Бертрана Рассела зі зламаним годинником (описаним ще 1948 року, задовго до Ґеттієра).
Пан Х, поважний джентльмен, має годинник, якому цілковито довіряє. Годинник цей виготовлений найкращою фірмою, ретельно доглядався і ніколи не підводив свого власника. Якось йому потрібно було знати точний час. Він дивиться на годинник і бачить 3:43 пополудні. Випадково годинник зупинився саме на цих цифрах – але ще добу тому. Раніше такого ніколи не траплялося, тому джентльмен переконаний, що знає, котра година. Насправді ж він не має знання. Адже якби він подивився на годинник кількома хвилинами раніше чи пізніше, він отримав би цілком хибне уявлення про дійсний час. Отож пан Х став заручником епістемічної випадковості – непередбачуваного збігу обставин, і замість знання він мав лише видимість правильного часу. Варто зауважити й те, що його переконання у бездоганності годинника було від самого початку хибним.
Після того як Ґеттієр оприлюднив свої контрприклади, епістемологія другої половини ХХ століття буквально вибухнула дискусіями. Найочевиднішим кроком здавалося «полагодити» формулу Justified True Belief, додавши до неї четверту умову, яка мала б убезпечити знання від випадкових епістемічних збоїв. У різних версіях пропонували: вимогу каузального зв’язку між фактом і переконанням (А. Голдман), умову надійності процесу (reliabilism) або ж виключення будь-яких помилкових посилок у структурі міркування (No False Lemmas condition).
У 2018 році я також опублікував свій варіант «четвертої умови», вважаючи, що включення до визначення знання «критерію очевидності» могло б зняти проблему випадкових збігів обставин у ґеттієрівських прикладах (див. Збруч, 13.01.2018). Однак сьогодні, після численних дискусій і власних саморефлексій, мушу визнати: ця спроба також була невдалою.
Зрештою, усі пошуки «четвертої умови» виявилися лише частковими латками: одна умова працює для певного класу прикладів, але не витримує наступного. Проблема Ґеттієра не в тому, що бракує ще одного «запобіжника» для уникнення епістемічних випадковостей, які знову і знову виникають у різних контрприкладах, а в тому, що сама модель JTB виходить із хибної передумови: істина мислиться як наперед даний критерій, заздалегідь вбудований у переконання суб’єкта. Тому будь-яке додавання четвертої умови залишається безсилим: воно не торкається самої сутності переконання як істинного.
Відтак якщо головна проблема у вирішенні парадоксу Ґеттієра полягає в тому, що ми не можемо повністю покладатися на істинність переконання, слід поставити питання: чому саме так? Адже сама ідея «істинного переконання» виявляється недостатньою, бо воно може лише здаватися істинним завдяки випадковому збігу обставин, яких носій переконання не передбачає.
Більше того: переконання, будучи психологічно-суб’єктивною категорією, де-факто й не потребує жодного обґрунтування. Воно наперед задає істинність для самого суб’єкта, який у момент переконаності не сумнівається у правдивості свого твердження. Тому аби подолати межі цього суб’єктивізму, переконання варто «розкласти» на дві важливі складові:
– чуттєво-безпосередню, яка базується на досвіді, інтуїції, чуттєвому сприйнятті;
– розумово-когнітивну, яка ґрунтується на володінні інформацією, на здатності до пояснення й раціональної аргументації.
У такому розрізненні ми отримуємо те, що в нашій моделі відповідає категоріям сенсів і смислів.
Важливо, що саме українська мова надає унікальну можливість чітко розрізняти ці дві категорії: «сенси» (лат. sensus – відчуття, сприйняття, значимості як чуттєве споглядання правдивого) позначають чуттєвість та інтуїтивне осягнення дійсності. «Смисли» ж натомість (походженням із слов’янських коренів – мислити, разом із думкою) означають розуміння істинного стану справ, пояснення та концептуалізацію.
«Сенси без смислу – німі, бо ще не знайшли своїх слів і визначень.
Смисли без сенсу – сліпі, бо не мають у собі чуттєвого сприйняття».
І саме тут ми можемо перейти до нового визначення:
Знання = обґрунтування істинності узгоджених сенсів і смислів дійсності.
У цій формулі закладене не лише декларативне розуміння знання – «що воно таке», а й процедурний вимір – «як саме воно утворюється». Знання є не статичною даністю, а процесом обґрунтування узгодженості сенсу і смислу, де істинність постає як результат їхньої взаємодії. У цьому визначенні ми виходимо за межі класичної моделі Justified True Belief і пропонуємо власний підхід: знання – і як процес, і як результат узгодження «носіїв» істинності.
Якби пан Х не лише побачив у своєму безпосередньому сприйнятті 3:43 pm, але й розумів, що смисл годинника полягає не у його абсолютній бездоганності та неможливості колись підвестися (а це і було б справжнім розумінням «смислу того, чим є будь-який механізм»), то він знав би, що існує – нехай і мінімальна – можливість помилки. І це вже було б його істинним знанням, при якому його сприймальне пізнання (сенсовність) не могла би бути вповні аргументовано узгодженим із тим, чим є істинний механізм годинника – не бездоганний.
Отож повторімо ще раз: знання маємо тоді, коли володіємо обґрунтуваннями в користь істинності сенсів та смислів дійсності, узгоджених між собою.
Відтак наше питання на початку – чи володіє ШІ знанням? – може тепер отримати неочікувану пропозицію для відповіді: радше ні. Адже для знання необхідна не лише смислова компонента істинності, пов’язана з розумінням смислів, які для ШІ є фундаментом їхнього функціонування. Знання потребує узгодженості обґрунтування істинності смислів зі сенсами, тобто чуттєвим пізнанням. А вже цей компонент пізнання залишається і буде залишатися суто людським. Навіть якщо з часом ШІ матиме власне чуттєве пізнання. Воно, яким би не було, базуватиметься на іншій – у будь-якому випадку – природі чуттєвості.
Прикінцевий коментар: чому «узгодженість», а не просто «єдність»? На перший погляд може здаватися, що найпростіше визначення знання могло б звучати так: «знання – це обґрунтована істинність єдності сенсів та смислів дійсності». Адже слово «єдність» виглядає зрозумілим та таким, що передбачає цілісність процесу визнання істинності. Проте тут є прихована проблема: сама собою «єдність» нічого не каже про спосіб її досягнення. Вона є простою констатацією «цілісності», але може виявитися механічною чи випадковою. І тоді така єдність не витримує випробування.
Натомість визначення через узгодженість виявляється точнішим, адже вона означає не просто факт поєднання сенсу і смислу, а їхню активну співвіднесеність, взаємну перевірку у площині взаємодії.
Смисли без сенсів – сліпі: аби їх побачити, потрібна узгодити їхні конструкти з живим досвідом (наприклад, у експерименті).
Сенси без смислів натомість – німі: аби вони «заговорили», необхідно їх узгодити з відповідними словесними конструкціями.
Відтак у запропонованому визначенні знання узгодженість сенсів та смислів між собою має і свій сенс, і свій смисл.
26.08.2025