Львів, 29. серпня 1938.
Українська політична думка находиться знову на роздоріжжі. Знову, — бо досі переживала вона вже неодин раз переломові хвилини, в залежности від переломових політичних подій. Такою подією був вибух війни, коли українська політична думка видвнгнула всеукраїнську концепцію, щоправда в обмеженій формі, звязаній з династичними планами Габсбурґів. Переломовою хвилиною був розпад Австрії, коли галицько-українська думка видвигнула ідеал власної державности на галицькій території; переломовою хвилиною був відворот УГА за Збруч, коли получено долю Галичини нероздільно з долею Наддніпрянської України, з висуненим уперше гаслом Києва, як всеукраїнського центра. Траґедія „чотирокутника смерти" була на довгі роки загибіллю і тієї напрямної української політичної думки: прийшов період територіяльного, обласного, партикуляризму, який проявився в істнуванні на політичній еміґрації трьох українських урядів, які провадили кожний власну дипльоматичну акцію без ніякого звязку з собою, ба навіть із взаємною явною ворожнечею. Рижський мир у 1921. році та постанова Ради Амбасадорів у 1923 р. поклали край тому сумному періодові національного розладдя: оформлювання української політичної думки вернулося знову до львівського центру. Прийшов дволітній період хаотичних пошуканок: галицький закордонно-еміґраційний центр, після невдачі орієнтації на Антанту, почав орієнтуватись на Совіти, а в краю той новий напрямок найшов вислів у жалюгідній течії радянофільства („У[країнська] Партія Праці", незалежна ґрупа трудової партії); одночасно почали творитись перші завязки українського націоналізму ("Заграва“) та шукання реально-політичного виходу з пристосуванням до новоствореної ситуації (автономічна резолюція Нар. Зїзду, група „Діла“). Створення УНДО поклало тому хаосові край: виринуло гасло „віри у власні сили народу", як тимчасовий засіб віднови національної енерґії. Кажемо, що це був засіб тимчасовий, бо — очевидно — це гасло не могло заступити національно-політичної концепції. Формувалась вона поволі, еволюційно, у конфліктах між принципіялізмом і доктринерством та між реальними життєвими вимогами дня. Допомогла цій еволюції частинна модифікація становища наддніпрянської еміґрації, згуртованої довкола еміґраційного уряду УНР, яка полягала в тому, що та еміґрація заявила, що з риським миром не істнує для неї і варшавський договір ("Без території" О.Шульгина). Таким робом помалу галицько-українська політична думка наближилась знову до тієї концепції, що її мала рівно тому 19 літ, коли галицькі й наддніпрянські війська разом ішли на Київ.
Цю концепцію можна у найбільшому скороченні сформувати так: 1) всеукраїнським центром є Київ, а ніяке інше українське місто, зокрема не Львів; 2) найлютішим ворогом української нації є москалі, які у своїй політиці денаціоналізації стосують навіть методи масового фізичного винищування, накидувания штучних форм мови та викривлювання українського духа, користуючись, як засобом, українською мовою; 3) зпоміж усіх українських земель, що найшлись у чужонаціональних державах, найбільш — з погляду міжнародніх відносин актуальне є питання державної самостійности українських земель над Дніпром; 4) повстання української держави над Дніпром зактуалізує українську проблєму в цілости та немов автоматично спричиниться до поправи долі й тих українців, які до тієї держави не будуть належати. Ця всеукраїнська концепція не тільки дозволила на модифікацію становища ще попередньої Української Парляментарної Репрезентації, але й стала — як відомо — ідеольоґічною базою „нормалізаційної" спроби з 1935 року. Провал „нормалізації“ та надзвичайне в порівнанні нпр. з 1934. роком, загострення польсько-українських відносин, викликало в українському громадянстві такі настрої, які ставлять під знак запиту всю ту всеукраїнську політичну концепцію.
Сьогодні лунають голоси, що помилкою було видвигати взагалі таку концепцію. Треба, мовляв, від неї відмовитись і не мати вічно перед очима ідеї державности наддніпрянських земель, яка штовхає нас тут, у Польщі, на шлях погубної політичної тактики та в наслідку причинюється до ослаблення національної енерґії українських галицько-волинських мас. Треба, мовляв, заперестати їздити на високому коні, з якого дуже прикрий упадок, лиш обмежитись до того ясного і для всіх зрозумілого завдання, яке по суті є обороною також і всього українства. І тому треба — чуємо — проголосити інші ідеольоґічно-політичні тези 1) кожний українець, який бореться за свої права, бореться за ввесь національний колектив, і тому кожна частина української території, яка оборонює свої права, діє одночасно як експонент всієї нації, 2) тому найпершим обов’язком кожної національної території є вести свою національну політику без огляду на інші українські землі, в іншій чужонаціональній державі, 3) не від нас залежить викликати міжнародній конфлікт і тому мусимо залишити історичному ходові подій питання, де повстане найскоріше український державницький центр.
Не можна не признати тому розумуванню льоґіки. А проте гадаємо, що ті арґументи, ведені льоґічно до самого кінця, криють у собі небезпеку: вони мусять знову відродити партикуляризм, який розчленує націю на кілька територіяльних племен, не сцементованих почуттям ідейно-політичної спільноти. Тоді річ пересунеться з площини відношення до Росії, Польщі, Румунії чи Чехословаччини, — у площину внутрішньої української ідеольоґії, у площину ідейного формування нації, як одноцілого колективу, в якому мусять обовязувати якісь спільні політичні тези, такі, які в практичному стосуванні, не довелиб до громадянської війни. Важко вжитися в ті настрої, які вже минулися; але пригадаймо собі, що чейже кільканацять літ тому між наддніпрянцями і галичанами панувала така ворожнеча, яка виродилась просто у взаємну масову психозу, яка була вже більшою для нації небезпекою, ніж найгірша для українців національна політика влади. Не можна теж забувати, що програма галицької дипльоматії у 1923 р. була безумовно у великій мірі спричинена відірванням галицької проблєми від проблєми всеукраїнської, бо такі чужинецькі чинники, як італійський та анґлійський, не були зацікавлені у підтримуванні претенсій байдужної для них з ґеополітичних оглядів галицької території.
Колиб ми теж приняли без застереження теорію територіяльного патріотизму, що не признає орґанічного звязку та взаємного порозуміння з патріотизмом інших однонаціональних територій, то у практиці мусілиб льоґічно дійти до того, що галичани перейнятись би знову совітофільством та москвофільством, наддніпрянці польонофільстьвом, а українці в Румунії та Закарпатті спірались би на мадяронський ревізіонізм. Це булоб рівнозначне з хаотизацією політичної думки та остаточною програмою на всіх фронтах.
Гадаємо, що правда є посередині і що виступати проти всеукраїнської концепції київського центра можна і треба справді тільки тоді, коли вона вироджується у практиці в ослаблення територяльного патріотизму. Бо всеукраїнська ідеольоґія в найменшій мірі не шкодить, не сміє шкодити обласному, територіяльному патріотизмові. Клясичним зразком тої ґрупи, яка маніфестувала на кожному кроці свій всеукраїнський патріотизм, поступаючись своїм територіяльним патріотизмом, якого не могла, не вміла чи не хотіла в належний спосіб виявити, було Волинське Українське Обєднання: його лідери, пропаґуючи всеукраїнську ідеольоґію, проявляли такий далекий політичний опортунізм на льокальному волинському ґрунті, що мусіли викликувати у своїх і чужих вражіння, немов їм ті льокальні справи в більшій чи меншій мірі — байдужні. Наслідки — загально відомі і невеселі не тільки з погляду льокального, але і всеукраїнського інтересу.
І тому ми завжди якнайгостріше виступали проти таких польських політиків і публіцистів, які мали для українців тільки гарні, інколи навіть дуже гарні, слова про українську державу – над Дніпром. (Із польських публіцистів виступив теж проти цього п. Ст. Лось.) Ми все казали, що вони наслідують Заґлобу з його щедрою рукою щодо Нідерляндів. Але навіть у випадках, коли даний публіцист не користувався тими арґументами тільки як тактичним засобом у внутрішній польській політиці, (як наприклад кол. волинський воєвода Юзевський), але писав таке і казав згідно з своїм ідеольоґічним світоглядом, — він залишався проте у сфері „Шенґайстерай" (приклад: пок. Войтіх Стіпчинський, який у 1926. році писав сензаційні передові статті у щоденнику „Ґлос Правди“ в обороні самостійности наддніпрянської України та який ніколи поважно не анґажувався в справах внутрішньої національної політики Польщі). I тому теж цілком правильне схарактеризував галичан кол. воєвода Дунін-Борковський в останній своїй статті у „БПУ“, яку ми своєчасно реферували: „Протиросійський та протикомуністичний підхід має також українське громадянство в Галичині (в ориґ. Малопольщі), відріжняючись проте від підходу людей з ВУО тим, що їхня ідея української держави над Дніпром в нічому не перешкоджує їм почуватися найтісніше зі споєними з долею та актуальними справами дня тої дільниці Польщі, в якій вони народились, де живуть та в границях якої — борючись за свої національні права — завжди підкреслюють свою льокальну приналежність. Будучи українськими патріотами не перестають бути передусім патріотами льокальними, територіяльними. Польський діяч бачить саме у тому територіяльному патріотизмі базу для польсько-української співпраці над позитивною розвязкою територіяльних справ, — ми бачимо у тому патріотизмі здорового духа нації, який признає вищі ідеали та глядить з широкої перспективи у далеке будуче, а проте не тратить ні на мить з очей небезпеки, що грозить тепер, негайно, в нинішньому дні одній частині народу на одному кусні національної території.
Всеукраїнська концепція не тратить своєї вартости, дарма, що вона тепер, через невдачу нормалізаційного періоду, перейшла виключно у сферу теорії. Відбудовою її практичної вартости може бути тільки основна зміна польської національної політики та признання української політичної особовости. Тому автоматично на перший плян висувається українська проблема в Польщі, як проблема сама для себе, автоматично теж на перший плян висувається боротьба українців у Польщі за свої права. Через те й можна сьогодні говорити про такий широкий консолідаційно-політичний фронт, в якому поруч із українськими націоналістами булиб і галицькі москвофіли, разом з усіми нани заінтересовані у збереженні деяких означених українських краєвих цінностей. Але це не може мати нічого спільного з нашим відворотом від теперішнього нашого становища супроти Pосії і комунізму! Антиросійське й антикомуністичне становище мусить залишитись таке саме, різке й безкомпромісове! І все галицько-волинське громадянство, найширші наші народні маси, зокрема наша молодь, мусить надалі зберігати ті моральні імпондерабілія, що їх дає всеукраїнська ідея.
ік.
30.08.1938