Живий ланцюг іще не дійшов на схід

"Кожного разу виходиш на Майдан і знову бачиш обличчя з 90-го року. Забувся сірий одяг, пластикові сумки. А мрія залишилася. Уявляємо собі людей, свідомих власного майбутнього – ніби люди, які виходили на Ланцюг соборності, вже знали, що буде незалежна Україна. Ні, не знали. Вони жили тією мрією. Чи є тепер омріяна Україна? Ні, немає".

Сергій Єкельчик, українсько-канадський історик, доктор філософії з Університету Вікторії.

Його розмова із Z – про те, яким насправді був живий ланцюг 1990 року, чому феномен соборності переміг феномен незалежності, як стереотип "петлюрівця" впливав на поведінку політичного українця і чому Росія не розуміє явища революції.

— Восени минулого року ви виступили на конференції, організованій Музеєм Майдану, і виголосили доповідь про живий ланцюг 1990 року. Чим зумовлений ваш науковий інтерес до цієї теми?

— Я співпрацюю з Музеєм Майдану вже досить давно. Зараз пишу книжку про просторову історію протесту в Києві. Звичайно, вихідною точкою проєкту є Майдан. Від нього я простежую протестну історію, йдучи у зворотному напрямку. І в цьому пошуку я дійшов аж до 1905 року. Бо, як виявилося, перші розстріли на Майдані відбулися в Києві у жовтні 1905 року. І перший «антимайдан» теж був тоді.

З цією темою я, власне, натрапив на ідею просторової історії протесту та солідарності. Куди люди виходять, скажімо, святкувати, а куди виходять протестувати? Як вони поводяться при різних ситуаціях?

До речі, сам Майдан – дуже просторовий. Топологи можуть вивчати, як люди орієнтувалися в наметовому містечку: всі ці табори, народні назви для кожного куточку Майдану.

Коли я занурився в роботу, для мене стало очевидним: це не тільки Майдан і це не тільки Київ – це набагато більше. Наприклад, велику історію протестів іще з кінця 1980-х мав Львів. Але до книжки про Львів я ще не добрався.

— Живий ланцюг теж мав певну передісторію?

— Ланцюг – це неймовірно потужний символ. Навіть якщо відволіктися від основного значення акції – соборності, він сильний тим, що люди стоять на одному рівні. Всі рівні, як брати і сестри, члени однієї нації.

Звичайно, український ланцюг базувався на «Балтійському шляху» (акція мешканців Литви, Латвії та Естонії відбулася 23 серпня 1989 року – понад пів мільйона людей взялися за руки, протестуючи проти радянської окупації, – Z). 1989 року керівництво Народного руху побачило: «Ось як це працює!». Їм сподобався цей символ неймовірно.

Сама ж ідея стала популярною серед громадян Радянського союзу завдяки програмі «Врємя», яка показувала, що в країнах Заходу – в Англії, у Франції, в Нідерландах – люди протестують проти ядерної зброї. Глядачі побачили, як це робиться – треба триматися за руки. Бо це сильний символ спільноти і братерства.

Перед ланцюгом я дивився на святкування 500-річчя створення українського козацтва. Воно відбувалося у серпні 1990 року на Запоріжжі; приїхало багато патріотів зі всієї України. Ідея святкування спиралася на існуюче визнання ролі козацтва. Бо совєти за радянських часів не відхрещувалися від козацтва – вони просто його по-своєму переосмислювали. І доводили, що козацтво – це головно Переяславська рада, возз’єднання з Росією і так далі. Тому для сходу, південного сходу ідея козацтва була прийнятна. Треба було лиш її переосмислити і знову повернутися до джерел. Показати, що козацтво – це не тільки Богдан Хмельницький, а й Іван Мазепа. Святкування пройшло з великим успіхом. Наскільки я можу зрозуміти, воно замислювалося в одному ключі з живим ланцюгом.

Моє переконання: сам живий ланцюг не був обернений у історію, а дивився у майбутнє. У спогадах і публікаціях того часу не йдеться про відновлення якоїсь історії, а про сучасне. Люди, які брали участь у цьому проєкті, сприймали це як можливість поєднати Україну тепер, тут і зараз. Вони говорили між собою про те, що українці з різних регіонів України однакові, мають такі самі потреби і турботи, їм не подобається гноблення і скорумповане правління. Ці розмови брали гору над історичним аргументом.

— Події 1918–1919 років знаходили відбиток у тій акції?

— Очевидно, що тодішня Україна мала проблему зі своїм визначенням як єдиної спільноти. Цю проблему створила радянська влада. Створила її навмисне – шляхом іншування Західної України, яке полягало в культивуванні міфу про бандерівців.

Будь-яка людина, яка говорить українською, з точки зору радянської влади була не просто культурним українцем, а українцем політичним. Політичні українці засадничо вважалися бандерівцями. Це постійно можна було почути в Києві: люди розходяться з якоїсь події у Спілці письменників – їм кидають у спину: «Пішли бандерівці – говорять українською...»

Це досить довговічний стереотип, це тривала війна ідентичності. Вона існувала і за Дмитра Табачника, який писав, що Галичина – це не Україна. Це почало переосмислюватися лише тепер. А насправді це дуже довгий проєкт. Він сталінський, хоча його можна простежити ще з часів Російської імперії.

У Галичині сталінський проєкт не міг підібрати революційної дати. За радянських часів, звичайно, примушували святкувати Жовтневу революцію. Але в Галичині було інакше. Моментом приходу Жовтневої революції вважався вересень 1939 року, коли Червона армія принесла на штиках свою «прекрасну» радянську владу…

І тому вийшло, що сама концепція соборності в історичній тяглості могла існувати лише в українській версії. В радянській версії концепції соборності не було. Бо в радянській революція прийшла на Західну Україну у вересні 1939 року. Все, що трапилося у 1917–1920 роках, – ніби не існувало. СРСР взагалі не підносив цього питання. Але в цьому була і сила цього питання. Бо піднести його вже було переможним кроком.

Реальне святкування соборності у січні 1919 року було дуже незвичним. І воно мало ті самі риси, що й подія Ланцюга соборності. У 1919 році Злуку відзначали у Західній Україні – але майже ніде не відзначали у Центральній і Східній. Святкування у самому Києві, якщо підняти спогади січових стрільців, було дуже холодним. Вони були під враженням: Київ – це вороже місто. Правда, цікаво звучить? Київські обивателі чекали, що прийдуть «білі» чи «червоні». І тому січові стрільці вивели на парад усі свої війська, бо намагалися показати власну військову потугу.

Це святкування було дуже складним. Але воно переросло в дуже потужну легенду, яка десятиліттями жила в Галичині і жила в діаспорі.

Святкування 1990 року теж були досить проблемні. Ланцюг не йшов на Східну Україну. Власне, навіть у Києві ланцюг мав великі «вікна» – люди стояли десять метрів одне від одного. Учасники й організатори мали постійні суперечки з місцевими мешканцями, які виходили і казали: «Чого ви тут, націоналісти, з вашим жовто-блакитним прапором?». Зовсім по-іншому це відбувалося на Західній Україні.

Отож соборність стала унікальним символом для нашої історії. У цей символ щоразу вкладається нове значення – і воно допомагає нам іти далі. У діаспорі в нього вклали новий зміст, забувши про те, що в 1919 році на парад виводили січових стрільців зі самих лазаретів, просто щоб показати київській публіці: ось, є українське військо. Це стерлося з пам'яті.

Тяглість поняття соборності не дала Сталінові можливості сказати, що це він об’єднав Україну. Цей міф дуже популярний – ніби Сталін створив сучасну Україну як суверенну і соборну. Та це не так. Сталінські ідеологи дуже добре знали про те, що таке соборність. Бо ця подія вже була важливим фактом і символом української історії. Власне через це вони і хотіли почати історію Радянської України в Галичині з вересня 1939 року, щоб не йти глибше. Бо це семантичне поле вже було заповнене соборністю – вже переосмисленою, вже уявленою.

— 22 січня – це не лише річниця Злуки, а й річниця проголошення незалежності. Нині ми розуміємо, що проблема територіальної цілісності, – дуже делікатна. Але чому вона переважила в 1990-му? Чому базовим пунктом акції стала саме соборність, а не незалежність?

— На мою думку, тут маємо справу з довгим життям радянської міфології, насамперед із уявленням про так звану «петлюрівщину». Бо до того, як символом українця-незалежника став «бандерівець», це був «петлюрівець». Я читав записи промови Сталіна 1943 року, коли він громив Довженка на засіданні політбюро за український націоналізм – він говорив про «петлюрівську контрреволюцію». І ці стереотипи виявилися дуже живучими.

Давайте подивимося: які пам’ятники діячам Української революції стоять у Києві зараз? У 1990-х одразу збудували пам’ятник Грушевському. Просто через те, що він не був контроверсійним, за ним не стояли складні політичні події. Але сам Грушевський, якого ми тепер знаємо, – також уявлений. В народній історичній пам’яті нема його заяв про соціалізм, нема успішної співпраці з радянською владою. А він же чудово вписався в радянські бюрократичні структури, коли повернувся у радянську Україну.

Українська революція залишається для України, – особливо для Східної та Центральної України, – чимось невизначеним. І символів теж не вистачає. Затвердили жовто-синій прапор – але… До речі, я пам’ятаю часи, коли сам прапор був контроверсійним. Були бійки за прапор. Коли підіймали прапор над Київською міською радою, коли вносили до Верховної Ради – була ціла історія. Врешті синьо-жовтий прапор затвердили, його сприйняли. Бо виявилося, що прапор не небезпечний – він так само може бути символом України олігархічної або символом України, якою керують «червоні директори».

Злука 1919 року була складною. Багато хто не хотів Злуки. Давно вивчено істориками, підтверджено джерелами: галицькі політики не хотіли об’єднуватися з Великою Україною. Вони бачили соціалізм, хаос, руйнацію – і, може, мали рацію... Але не мали вибору. Роки діяльноті «Просвіти», роки агітації по селах і містах виростили ціле покоління молоді, яка не уявляла собі України інакшої, як України соборної, об’єднаної. Це покоління дало найкращу, найпотужнішу силу Української революції – січових стрільців двох формацій, галицької і київської. Вони власне й наполягали на тому, щоби проголосити соборність. Політичне керівництво Західної Української Народної Республіки не знало, як викрутитися з цього. Бо бачило ситуацію дуже реалістично…

Грушевський – неоднозначна постать. А як бути з Винниченком, із Петлюрою? Це ще складніші питання. Як дати раду тому, що Петлюра і розбудовував Українську державу, і так само доклався до її руйнування? Як примирити Скоропадського з Директорією?

Нагадаю, чим закінчувалося оригінальне свято Злуки в Києві. Про це не люблять згадувати. Петлюра виходить на балкон теперішнього будинку СБУ на вулиці Володимирській і промовляв до людей на вулиці гіркі слова. Вони кричать: «слава!», «слава!». А він каже: не треба кричати «слава» – підіть краще до української армії або хоча б допоможіть українській армії грошима. А люди знову: «слава!». На мене це справило неймовірне враження. Це символічна річ, яка повторюється в Україні і сьогодні.

ЦИТАТА

Громадяне! Тільки тоді ми будемо кричати “Слава!” вільними грудьми, коли зміцнимо нашу владу, коли настане спокій нашій землі. Всі, як один чоловік, станьте плечем до плеча на оборону рідного краю від ворогів наших. Я як Отаман всього війська Українського кажу вам, що зо всіх боків оточені ворогами. Не слів, а діла чекає від вас Українська Народня Республіка. Доведіть своєю чесною роботою свою любов до неї, доведіть, що ви гідні сьогодняшнього свята. Я сам буду кричати з вами "Слава!", коли ні одного ворога не буде на нашій території. Перед вами пройшло Українське Республіканське Військо, котре не щадить свого життя й сил у боротьбі з ворогами. Допоможіть же і ви йому одежою, харчами. Підтримайте ж Республіку, котрій ви кричите “Слава!”, не словом, а ділом.

Із виступу Симона Петлюри, члена Директорії УНР. 22 січня 1919 року

Петлюра, звичайно, багато чим завинив перед українською історією… Хоча, мабуть, і не мав вибору – так само, як не мали вибору галицькі політики, коли не хотіли соборності з соціалізмом і хаосом. Але ці слова Петлюри і досі бринять в українських вухах.

Це неймовірно складний період в історії України. Можливо, через цю його складність під час ланцюга розмовляли не про історію, а насамперед про Україну майбутнього. В якій і Галичина, і Центральна Україна, і Київщина, і Донеччина будуть разом. Сама сила символу не так в історії, як в тому, що він символізував створення нової історії України, України сучасної.

Ви запитуєте: чи учасники живого ланцюга святкували незалежність? Я мушу сказати, що незалежність як таку в Україні не святкували буквально до недавнього часу. Вона була малою подією в історичному календарі України. Мені здається, аж за Порошенка почався цей здвиг. Українська влада зрозуміла: для того, щоб побити Росію, не треба битися проти путінської пропаганди на її умовах – треба запропонувати інші умови. Якщо Путін хоче, щоб боротьба відбувалася на полі так званої «Великої вітчизняної війни» – то відповідати треба не цим, а Українською Народною Республікою. Коли Порошенко вводив нову форму української армії, з мотивами із доби УНР, я вигукнув: «От так треба йому відповідати!». Бо Путін не матиме що сказати у відповідь на це.

Взагалі, в Росії проблема з революцією. Вони не знають: святкувати, проклинати чи як? Для них поняття революції небезпечне, як і для всіх диктаторських режимів. Натомість для України поняття революції – визвольне. Це поле, на якому можна і треба будувати нову свідомість.

— Ви говорите, що Злука 1919 року передалася майбутнім поколінням як символ. Але таким самим символом став і сам живий ланцюг – міфологізований, канонізований тридцять років потому. А як ця акція сприймалася тоді? Чим відрізняються нинішні уявлення про ланцюг від тодішніх?

— Насамперед, було б чесно визнати, що акція не була ланцюгом, особливо на Київщині та на Житомирщині, – а радше демонстрацією людей, демонстрацією солідарності.

Люди вийшли на акцію з прапорами. Це був перший, мені здається, випадок, коли міліція не намагалася відбирати прапорів. Міліція не била людей – а стояла і дивилася. Мені здається, з цим прийшло усвідомлення такої першої перемоги.

Втім, щільний ланцюг – не так важливо. Важливо, що люди вийшли на демонстрацію і стали пліч-о-пліч зі своїми надіями та мріями. Приїхали люди з Дніпра, з Донецька. Є фотографії, на яких написано: «Харків – це Україна. Донбас – це Україна». Коли дивишся на ці фотографії, виникає думка: та ми досі боремося з тим, щоб визнати, що це також Україна!

1990 рік. Революція на граніті, підняття прапора перед Київською міською радою… Львів уже мав традицію масових мітингів, а в Києві це щойно починалося. Подивіться на ті фотографії. Люди на світлинах – це ще Радянський союз. Всі одягнені в ті пальта однакового крою – бо що тоді ще було з одягу? Але які в людей світлі обличчя!

Я дуже добре пам’ятаю це відчуття віри. Воно далі живе. Воно знову і знову з’являлося в українській історії – під час Помаранчевої революції, Революції гідності.

Іноді думаю: як би я хотів повернутися в той 1990 рік! Не знаю, що мені б дало це повернення… Молодість. Родина. Перша дитина. Намагання дістати продукти – яких не було. Водночас при цьому була велика віра в майбутнє. Ще не зіпсоване олігархами, ще не зіпсоване розкраданням заводів.

Дуже часто читаю: от як було би добре, якби обрали президентом В’ячеслава Чорновола! Але чи обрали б? І чи була б Україна іншою? Кожного разу виходиш на Майдан – знову бачиш ті самі обличчя з 1990 року. Забувся цей сірий одяг, ці пластикові сумки. А мрія залишилася.

Ми часто уявляємо собі людей, дуже свідомих власного майбутнього. Бо дивимося на них із історичної перспективи. Вважаємо, що люди, які виходили на Ланцюг соборності, вже знали, що буде незалежна Україна. Ні, не знали. Вони жили тією мрією, але не знали, що їх чекає далі. Чи є тепер омріяна Україна? Ні, немає. Ще немає. Але чи важлива суверенність і соборність для цієї країни? Так. Бо вона є її головним символом.

Чи це на зле, чи це на добре – але так сталося, що події Української революції святкуємо головно соборністю. З цього впливає, що події Української революції ми святкуємо через призму сучасності. З цього випливає, що будь-яке святкування нашої революції підносить наші проблеми теперішні. Ми не маємо вибору. Так само, як не мало вибору галицьке керівництво, коли приймало Злуку. Як, можливо, не мали вибору діячі Східної України, коли рухались до соціалізму чи до союзів, які потім виявляться чорними сторінкам української історії.

Революція оцінюється через теперішність. Соборність стала унікальним символом української державності, але вона ж є символом проблеми. Рани, яка досі гоїться і ще не затяглися.

— Виявляється, революція і соборність – поняття переплетені? Чи це означає, що і кожний наступний виток революцій супроводжуватиметься проблемою соборності, скажемо грубо – загрозою втрати територій?

— Якби Росії не було поруч, якби в Росії не було політика типу Путіна, якби російські виборці не тяжіли до політиків такого штибу – цього б не відбулося.

Відхід території не є неминучим. Львів став українським – він не був відкинутий як російськомовне місто 1940-х чи як доміноване поляками місто 1930-х. Він став українським.

Так само Донбас. Я пам’ятаю одну показову фразу, яку висловив один із ватажків на Донбасі в момент створення тієї «народної республіки». Він сказав: «Ми побачили, що відбувається геноцид Донбасу». І далі він пояснив, що вважається «геноцидом Донбасу»: «Наші діти і внуки повертаються зі школи українцями». Він розкрив суть. Якби Росія не була такою агресивною, то це покоління, яке проходить через українську школу, можливо, змінило б цей регіон упродовж покоління чи двох.

Проблема в тому, що українські еліти – ті еліти, які нам навіть не подобаються, бюрократично-олігархічні – втратили контроль над Донбасом і Кримом.

Крим не було втрачено внаслідок дій влади у 2014 році. Це зараз у певних політичних колах намагаються зобразити провину політиків або української армії. Крим було втрачено через те, що влада ранньої Незалежності пішла на компроміс із кримською елітою і дозволила проголосити автономну республіку не для кримських татар, а як зброю проти кримських татар – автономну республіку для кримських комуністів. Оце був чіткий історичний момент, коли ми втратили Крим. Подарували автономію, бо думали, що вона збереже Крим. А вона не допомогла.

Так само з Донбасом. Українська влада пішла на співпрацю з тим бізнес-кланом – і що тоді відбулося? Цей бізнес-клан втратив позиції, тому що його політичні гасла виявилися ідентичними з гаслами путінської Росії – захист російськомовних і так далі. Якщо прийшла Росія, то клану вже не треба. Через це клан і втратив контроль.

Можливо, якби я таки потрапив у 1990-ті, я би скористався цим, щоб вийти під Адміністрацію президента чи Верховну Раду з плакатом перед ухваленням тих чи інших політичних рішень. От тоді, коли здавали Крим, і треба було виходити на протест. В останній рік Радянського Союзу та перші роки незалежності тодішня українська влада зробила багато помилок. Але тоді вона мала вибір. Тоді вибір був.

— Живий ланцюг висловлював гасло здобуття незалежності? І наскільки він був антирадянським?

— На першому місці була все ж таки соборність. Організатори відчували, що Україна мала з цим величезні проблеми, навіть якщо уявити собі, що радянська влада раптово щезає. Головним гаслом було: Україна – єдина. А завдання стояло – створити ту єдність, якої, наприклад, не треба було створювати в Прибалтиці. «Балтійський шлях» не підіймав цього питання, хоча тамтешні країни теж мають певні регіональні проблеми.

Ясна річ, ця акція була антирадянською. У тодішніх звітах КДБ до центрального комітету Компартії зазначено, що на мітингах висловлювали промови «антирадянського змісту». Хоча не оповідалося, про що саме говорили. Якщо читати свідчення учасників, то вони кажуть: сперечалися з місцевими мешканцями – а говорили головно про Народний рух, про вибори. Тобто йшлося про актуальну політичну ситуацію того часу, про політичні інструменти зміни України. Саме це кадебістські інформатори подавали під такою «антирадянською» рубрикою.

У балтійських країнах це пролунало чіткіше. У Прибалтиці був легальний базис відтворення республіки. Вони вимагали скасувати пакт Молотова-Ріббентропа – і це мало негайно привести до незалежності. В Україні не було такого базису. Не було спроби відновити Українську Народну Республіку. Не було відчуття, що ця акція має негайно привести до незалежності.

Отже, в Українській Радянській Соціалістичній Республіці – яка все ще існувала – говорили про поєднання різних частин однієї республіки. Це не лунало як щось радикально-драматичне – але водночас було неймовірно важливим, субстанційним, нав’язаним до головних понять української ідентичності та історії.

Українська соборність за змістом є абсолютно антирадянською. Вона відновлювала український історичний наратив – який радянським не був. Це символ, який став важелем відновлення України. Неймовірно важливим. І цей символ живий досі.

У нас сьогодні дуже багато суперечок про декомунізацію. Чого мені завжди не вистачає в цьому процесі – це такого самого живого ланцюга. Можливо, так довго живуть радянські традиції в нашому суспільстві, ота внутрішня совковість багатьох регіонів України, бо ланцюг до них іще не дійшов у такому символічному сенсі? Не дійшов до Одеси з її статуєю Катерини II. Не дійшов до Харкова з якимись неймовірними по-справжньому радянськими похоронами начальника.

Було б цікаво подивитися: скільки українців вийшло би на такий ланцюг сьогодні?