Коли Роман Купчинський писав цю пісню, тривала війна. Вірніше, йшла до свого завершення – надворі вже був 1918-й. Та й пісня була не про вино. Натомість автор на самому початку твору апелює до двох незрадливих, на його думку, здобутків людської цивілізації. До того, що залишиться. Залишиться після всіх потрясінь, втрат і плюндрувань.
Читаючи сьогодні, як наші винороби цьогоріч самовіддано, а часом відчайдушно, ба й з ризиком для життя дбають про лозу, розумієш, що ці історії не тільки або й зовсім не про агротехнологію чи маркетинг. Ось, наприклад, слова з матеріалу регіонального ресурсу про одну з виноробних локацій неподалік Миколаєва: “Ракети, які прилітають, потім відкопують і складають на купу. Поруч з древніми артефактами, які знаходять неподалік на археологічних розкопках”. Така от символіка. Артефакти античної цивілізації й матеріальні свідчення сучасного варварства. Перші, ймовірно, згодом поповнять збірки музеїв, другі будуть переплавлені і, можливо, стануть цілком придатними на винограднику опорами для лози. А виноград залишиться. Хіба що кліматичні зміни колись таки доконають рослинність у цій частині України.
З одного боку, виноробам сьогодні дійсно потрібно втриматись фінансово та іміджево. Треба врешті зібрати і переробити врожай, який цього року далеко не найгірший. А з іншого, нехай пробачать мені скептики це емоційне порівняння, справжні винороби зростаються з лозою. Мій досвід перебування в дружніх стосунках із вином, зокрема вином українським, свідчить, що таки так, за останнє двадцятиліття в нашому публічному просторі закріпилися постаті, які образно, але дуже міцно зрослись з виноградною лозою. Мені вже важко асоціювати, скажімо, Богдана Павлія, Євгена Шнейдеріса, Івана Плачкова чи Олександра Ковача з чимось іншим, як з виноградником чи вином. Даруйте, що обмежився таким коротким переліком. Звичайно ж, достойних і відповідальних виноробів у нас більше, а їхнє гроно поволі, але впевнено приростає новими подвижниками.
Ці люди формують щось дуже важливе і ціннісне – довіру до вина. Звичайно, передусім до свого, але роблять це, тримаючи марку вина як продукту культури і підтримуючи його сталу якість. Вони дають винам свої імена – крім власне сорту винограду, теруару і бренду. Це те, чого бракувало знеособленим винам совєтського періоду. І те, що робить сьогодні вино більш зрозумілим і дружнім для нас. Завзятість і відданість справі таких людей вселяють впевненість, що доброго українського вина буде ставати більше і воно буде з нами завжди, допоки ми є тут.
Зі мною дуже віддавна думка зі «Степового вовка» Гессе, де автор в епізоді у винарні висловлюється, сподіваюсь, про свої тодішні справжні винні пріоритети. В кожному разі, тут я відчуваю суголосність з героєм роману вже багато років, і дозволю собі ширше цитування: «Я волію зовсім чисті, легкі, скромні місцеві вина без особливих назв; такого вина можна випити чимало, і воно гарно, приємно пахне селом, землею, небом і деревами. Келих ельзаського і кусень доброго хліба – чи може бути щось краще?» Скромність і простота вина – зовсім не ознака низької якості. Принаймні у країнах з давньою традицією виноробства. Скажу інакше – багато добрих, хоч і простих вин є ознакою тривалої традиції виноробства і культури вина в реґіоні чи країні. Пригадую, колись Томаз, гостинний господар агрооселі в околицях Батумі, ділився своїм наївним, але правдивим розумінням класифікації вина в часи юності, доки не виїхав учитись до іншої країни. «Я тоді не знав, що вино буває напівсухим чи напівсолодким, натомість розумів, що воно є добре і погане і поділяється на таке, якого можна випити склянку, дві склянки чи ріг».
Не знаю, яким було те просте вино, – може, червоним еґерським чи білим славонським, але для вояків наприкінці того важкого червневого дня 1915-го воно було вином їхньої перемоги. Можливо, завтра не всі товариші розділять наступну пляшку з тобою, нині ж москалі відкинуті трохи далі на схід, а на ратуші Галича разом з австрійським розвівається і синьо-жовтий прапор, за що сотник Вітовський згодом отримає суворе попередження від командування. Але це буде потім. А ще пізніше в мемуарах певного угорського офіцера (уявити собі, колись силою обставин ми були братами по зброї) про бій за Тустань і Семиківці 30 червня 1915 року знаходимо: «О пів на третю вдень битва закінчилась… Втрати росіян склали 2500 вояків, з яких 600 були військовополоненими. Увечері солдати отримали гарячу вечерю та вино. Решту дня бойових дій у районі Галича більше не було».
30.09.2022