«Лувр» - виклик гри

«Постмодернізм – не "жанр", не "стиль" і, тим більше, не "школа", до якої можна "належати". Постмодернізм – це ситуація…. Художник-постмодерніст нагадує дитину, яка раптом отримала спадок від кількох поколінь старших родичів… Золоті зливки здаються йому чудовим фундаментом для іграшкового будиночка, велетенський рубін є гарним тільки тому, що схожий на ягоду, а з цінних паперів, виявляється, можна склеїти повітряного змія... Дитина "відміняє" традиційні методи застосування скарбів: вона не експлуатує, а маніпулює; не накопичує, а бавиться.»

«Арт-абетка», Макс Фрай  

На початку XIX століття Лувр (той, що в Парижі) через велику кількість виставлених у ньому колекцій творів мистецтва називали Палацом Мистецтв. Тож назва проекту – «Лувр», який представила цього літа у Львівському Палаці Мистецтв київська «Я-галерея», не є аж такою «нахабною», як видається на перший погляд. Це типова іронічно-постмодерністична гра із класичними об’єктами-образами-контекстами, яка дозволяє «десакралізувати», а, відповідно, перевести у площину можливого ситуацію, яка до того часу здавалась неможливою. «Лувр» у Львові: чому НІ? – задекларував куратор проекту Павло Гудімов і був правий. Як мінімум з точки зору арт-менеджменту. Тому що сучасні львівські міщани, не посвячені у тонкощі інтелектуальних постмодерністичних практик, сприймали напис «Лувр» на рекламних плакатах і банерах як належне – їздив же ж щойно «наш» Пінзель до Лувру… Тому щиро дивувались на експозиції, що жодних артефактів з Лувру там немає. Натомість є твори «своїх» львів’ян, які вирішили «побавитися» у так зване «подвійне кодування» – класичний прийом постмодерністів, мета якого – долання тупикової дуальності умовностей, табу, жанрових, світоглядних та будь-яких інших рамок за допомогою іронії.

Євген Равський на тлі свого живопису "ПАТРОКЛІЯ" (Ахілес та Патрокл), 2012

Іронічність – чудовий спосіб дистанціюватися від усіх цих наших «правильно-неправильно», «добре-погано», «мистецтво-не мистецтво»… Саме іронія – така собі анестезія, вишуканий спосіб не впадати в істерику і відчай – рятувала митців і решту мислячих громадян радянського простору від тиску абсурду системи. Хоча в європейській та американській культурах ще в середині 1990-х теоретики констатували «смерть постмодернізму», його дискурс все ще актуальний на пострадянських територіях, зокрема й в незалежній Україні. Особливо для Львова, з його домінуванням «дуже серйозного» консервативного історично-музейно-традиційного  контексту. Щоби довго не пояснювати, чому, можна обмежитись цитуванням одного з теоретиків так званого «йєнського романтизму» Фрідріха Шлегеля: іронія позбавляє обмеженості окремих професій, епох і національностей, робить особистість універсальною, налаштовує її «то на філософський лад, то на філологічний, критичний чи поетичний, історичний чи риторичний, античний чи сучасний…»

Володимир Костирко на тлі свого живопису "Bernard Meretun", 2010

Творчість Володимира Костирка та Євгена Равського, як на мене, пропонує дуже влучний варіант іронічного синтезу мови класичного академічного (тобто, зрозумілого більшій частині львівської публіки) живопису та сучасних, адекватних цьому місту і цьому часу змістів. В їх варіанті це не іронія Ортега-і-Гассета, який в роботі «Дегуманізація мистецтва» ставить знак рівняння між іронією та грою, забавою.  Це – іронія Т. Мана, коли інтелектуалізм не виключає емоційності, і не означає байдужості, «зимності», зверхності… Це вже, за тим же ж Маном: «Епічна іронія… велич, яка живить ніжність до малого». Тож проект «Лувр» – це запрошення до роздумів у просторі різних смислів, спроба переосмислення спадщини львівської історико-культурної спадщини на тлі світової та спроба підведення підсумків експлуатації її сучасниками-спадкоємцями. Глибоке знання контексту дозволяє авторам створити максимально адекватне розуміння реалій. Живопис у цій ситуації виконує роль медіума між традиційним ремеслом та сучасними мистецькими комунікативними практиками.

Є. Равський "Я вірую!", 2010

Проект «Лувр» чітко поділив глядацьку аудиторію на «кваліфіковану»,  «некваліфіковану», але зацікавлену (я не розумію, поясніть мені), і «некваліфіковано-ворожу» ( якщо я не розумію, то це все г…).  І тут ще раз хочу зацитувати «Арт-абетку» Макса Фрая: «Вищий час згадати магічну формулу Джона Барта: "ключ до скарбів і є власне скарби", – сьогодні сам контекст настільки ж цінний, як і твір мистецтва, для розуміння якого ми його вивчаємо. Існує думка, що жорстка прив'язка до контексту провокує появу "мистецтва для вузького кола". Можу заперечити: ніхто не заважає вам в будь-який момент до цього "вузького кола" долучитися. Єдина вимога – "наявність гносеологічної спраги". Тобто, пргнення знань. Ліниві і недопитливі можуть не турбуватися».

Проект "Лувр", фрагмент експозиції

Ситуація, чому саме у Львові, який претендує на статус столиці культури України, настільки мало мистецько-обізнаних і настільки слабий рівень критичної мистецтвознавчої рефлексії, прямопропорційно, на мою думку, залежна від відсутності у місті не тільки музею сучасного мистецтва, але бодай відділів мистецтва другої половини ХХ століття у існуючих музеях: Національному і Галереї Мистецтв, де би глядач мав нагоду побачити, що мистецтво не закінчилось 1939 року.  Для мене все ще загадка, що роблять двадцять два роки наші дипломовані мистецтвознавці та культурологи, якщо історія українського (і львівського в тому числі) мистецтва другої половини ХХ століття продовжує існувати переважно у фольклорній формі. Тобто, у кожного художника – своя байка, а у кожного історика мистецтва – своя версія. Відповідно, місту гостро бракує розуміння, що культура на початку ХХІ століття не обмежується готовими сенсами, які ми успадкували від минулого. Про це ми поговорили із Вітою Сусак, відомим львівським істориком мистецтва, завідувачем відділу ХІХ-ХХ ст. Львівської Національної Галереї Мистецтв.

В.С.: – Мені здається, що мистецький липень у Львові був дуже насиченим. Відбулись події, які, як правило, залишаються «за кадром». Причім не тільки для туристів, але й для мешканців. Львів’яни, може, ще трошки знають Труша, Новаківського, Кульчицьку, бо є їх музеї і це може виплисти з підсвідомості. Більш обізнані ще згадають школу Сельських і Звіринського. А от далі, як насправді розвивалось мистецьке життя міста після Другої Світової війни і як воно функціонує зараз, знають тільки декілька спеціалістів, які ходять на всі виставки. Тож львів’яни живуть в місті і не знають, що це місто наповнене художниками.  Що насправді тут живе дуже багато не те що суто українських знаменитостей, а й визнаних в Європі чи Америці митців, які постійно і успішно виставляються за кордоном, отримують престижні нагороди міжнародних фестивалів, бієнале, трієнале… Це два паралельних світи, які не перетинаються. Можливо, одна з причин цієї парадоксальної ситуації полягає в тому, що у нас музеях немає сталої експозиції, яка б презентувала цей період мистецтва – другу половину ХХ-поч. ХХІ ст. В Галереї Мистецтв є тільки зали ХІХ ст., і ще маленький зал міжвоєнного Львова.

Н.К.: – Був зал, де символічно експонувались твори художників другої половини ХХ ст.

В. С.: – Це була ідея нашого колишнього директора Бориса Возницького повісити твори саме отак, від стелі до підлоги, щоби показати, що ми маємо ЩО експонувати, але не маємо ДЕ. Але цей виклик залишився без реакції. А тепер його взагалі розформували, бо не було де виставити Пінзеля, який приїхав з Лувру, а дах в музеї сакральної скульптури, де він експонується, так і не відремонтували, і невідомо, коли це буде? Тому цієї тяглості мистецького процесу, його різноманітності дійсно немає де побачити.

К.Н.: – Тому, свідомо чи підсвідомо, у пересічного глядача фіксується враження, що класика, все, що мистецтво робило у попередніх століттях і що він тепер бачить в музеях, вартісне, а те, чого він там не бачить, усілякі сучасні експерименти – невартісні.

В.С.: – Це загальна проблема суспільства, яке непідготовлене до розуміння і сприйняття сучасного мистецтва. Тому що сьогодні треба робити певне зусилля, щоби побачити в старому дірявому килимі (йдеться про твори Андрія Сагайдаковського) витвір мистецтва. Треба мати певну мобільність і пластичність сприйняття. Справа не тільки в тому, що вони не знають сучасних художників Львова, але й Джексон Поллок, Енді Уорхол – це теж імена, які їх не досягають. Для пересічного українця рівень освіченості щодо мистецтва закінчується, в кращому випадку, на рівні Пікассо і Матісса. А в гіршому – на імпресіоністах.

Н.К.: – Ви забули Далі, його теж знають.

В. С.: – Тому оцей виплеск активності і демонстрація оцих двох концептуальних проектів: «Лувр» у Львівському Палаці Мистецтв і «Пустоти» В Галереї Мистецтв навіть на тлі відпусток і канікул – це дійсно подія. Це великі, добре продумані і підготовлені проекти. «Лувр» - це проект, який презентує великий і вагомий етап в творчості двох дуже цікавих львівських художників – Євгена Равського і Володимира Костирка.  Це їх роздуми щодо їх стосунків з містом, в якому вони живуть. Сама назва – «Лувр» – це теж до певної міри виклик місту. Це є з одного боку, як я писала в анотації, зовнішній виклик до того, що Львів дійсно має потенціал і спадщину, яка заслуговує до себе «луврського» ставлення, а з другого боку – це вже особисті стосунки авторів зі старими майстрами і застосування мови старих майстрів до якихось сучасних проблемних тем, як, наприклад, в серії, присвяченій субкультурам «I don't like fish».  Те, що нас запросив Остап Дроздов на свою політичну програму і ми годину говорили на мистецькі теми, засвідчило, що людям це цікаво.

Проект "Пустоти", Львівська Галерея мистецтв, 2013

Н.К.: – Це засвідчила й дуже велика активність тих, хто хотів прийти на виставку. Прекрасно, що був екскурсійний супровід (безкоштовний), тому всі, хто потребував додаткових пояснень, їх отримали.

В.С.: – Той факт, що навіть посол Франції прийшов подивитись «Лувр» у Львові, теж дуже промовистий! Він дуже живо реагував, включався в цю гру інсталяцій… Виставка «Пустоти» (Андрій Сагайдаковський та Андрій Бояров), яка відкрилась буквально паралельно із проектом «Лувр», була ініційована відомим львівським дослідником сучасного мистецтва Богданом Шумиловичем. Він дуже хотів показати Львову, що він не тільки такий традиційно живописно-декоративний, але що тут відбувалися і цікаві концептуальні пошуки андеграунду,  які поки що не увійшли в офіційну історію українського мистецтва Львова. Виставка «Пустоти» була, може, менш успішною для ширшого загалу, але дуже важливою для мистецького середовища. Тут відбувся дуже актуальний діалог живопису на старих килимах, фото і відео. Заекспоновані твори  виявили пустоти тих величезних просторів, в яких минає людське життя. Це і матеріальний простір, якого ми прагнемо, але використовуємо і викидаємо. І це дуже потужний медійний простір, який увійшов в наше життя спершу через телевізор, а потім через Інтернет. І це дійсно величезна пустота, помножена на безмежні потужності «всмоктування» людей у цей віртуальний простір. Слово, яке є не відповіддю, але наразі ключем до величезних питань екзистенції сучасної людини, прозвучало, причім в дуже львівський спосіб через львівських митців. Неважливо, що хтось десь колись щось таке в подібній манері вже робив. Спільна риса цих виставок, що вони створені художниками, які дуже добре відчувають нюанси простору цього міста. Які є частиною цього міста.

Проект "Лувр", фрагмент інсталяції

Н.К.: – А якщо би ці дві виставки показати десь в Києві, Харкові, Донецьку, чи в Європі: Польщі, Німеччині, Франції?...

В.С.: – Проект «Лувр» був створений саме під Львів, орієнтований на діалог саме з цим містом. Для іншого міста потрібні, на мою думку, якісь рокірування. Напевне, назва теж має бути іншою. Проект «Пустоти» мені виглядає більш універсальним. Що стосується загалом творчості всіх цих художників, вони давно і успішно виставляються за межами Львова, частіше, ніж тут. Тому хотілося, щоби саме у Львові частіше відбувалися подібні акції.

В. Костирко, інсталяція "Львівська історія на смітнику" (меблі зі старої львівської аптеки, приречені черговим "євроремонтом" на викидання)

Про актуальність проекту «Лувр» для Львова я поговорила і з вищезгаданим Богданом Шумиловичем.

Н.К.: – Як на мене, то для львівського глядача постмодернізм – оптимальний формат входження в сучасне мистецтво, тому що з одного боку є форма, яка всім зрозуміла, тому що реалістична, з другого боку – є кілька шарів змістів, в які можна занурюватися…

Б.Ш.: – Якщо говорити про Костирка і Равського, то це якраз два автори, які дуже мали би пасувати львівській публіці і українській загалом. Тому що ми всі знаємо, наскільки мало змінилася естетична рамка, яка панувала за часів УРСР-у. Постмодерні концепції прийшли до нас досить спорадично, на рівні окремих авторів чи практик. Якщо говорити про 1990-ті роки, то тоді впровадження «західних» мистецьких моделей відбувалось досить агресивно і радикально. І якогось розуміння збоку суспільства фактично не було. Якщо говорити про діяльність мистецьких груп першої половини 1990-х, того ж таки Фонду Мазоха, воно більше трималося на якихось провокаціях, стьобі, часом негації. Це можна пояснити потребою зруйнувати радянський канон, заскорузлу систему, відповідно, інакше, як через агресію, цього неможливо було зробити. Але пройшло десять років, і зараз агресією нікого не здивуєш. І це нормальний процес: десять років треба було щось руйнувати, і тепер ми є на стадії усвідомлення того, що є бодай якийсь, але ринок (арт-ринок). І ринок сам корегує потреби, одні хочуть абстрактне, другі – реалістичне. Але коли ми говоримо про загальну суспільну рамку, то вона особливо не змінилася з радянського часу. Навіть не зважаючи на те, що художники так активно її атакували, люди все одно очікують від мистецтва таких базових «сталінських» речей: мистецтво має бути зрозумілим і освітнім, тобто, «навчати прекрасному».

Н.К.: – Хочуть, щоби мистецтво було суто естетичною складовою життя. Коротко це формулюється як «зробіть мені красиво».

Б.Ш.: – У спілкуванні з людьми старшого покоління (і митцями, і не митцями) дуже часто можна почути, що мистецтво щось там повинно… Це їх модель бачення ролі мистецтва в суспільстві. Сучасні мистецькі практики більше апелюють до комунікативної функції мистецтва і культури загалом. Якщо повернутися до проекту «Лувр», то це чистої води постмодерн, ідея якого базується на цитуванні всієї мистецької спадщини людства. Навчання в нашій львівській академії «на художника» побудоване саме на цьому. І потім, щоби стати собою, ти мусиш або в якийсь спосіб від неї відірватися, або почати якимсь чином її обігрувати. Так, відомий львівський художник Копистянський зробив собі ім’я на ринку сучасного мистецтва виключно на постмодерній парадигмі. Він копіював картини нашої галереї, а потім цим обшивав крісла, дер їх на шматки – робив інсталяції. Тобто, він, фактично, оцією своєю роботою демонстрував,  що на нього настільки тотально тисне історія мистецтва, що він як художник нічого іншого робити не може, ніж копії з копій. А потім їх ламати і виставляти як поламані… Тобто, він себе поза тим контекстом знайти не може. Зараз він виставляється в МОМА. У Львові його тепер не знають, але саме Львів зробив його отаким постмодерним. Він тут сформувався. Равський з Костирком знайшли свій метод говорити про сьогодення, але мовою класичного мистецтва. Таким чином утворюються іронічні конструкції, така певна дихотомія, що для ширшого загалу, знову ж таки, зрозуміло. Тому що у нас люди мислять поетично і текстово. Вони не сприймають «картинку» лише візуально, а їм треба, щоби був якийсь наратив, оповідь.  В Костирка з Равським цей наратив є. Людям подобається ця їх гра.

Н.К.: – Львів – ідеальний майданчик для постмодерну. Ми всі тут поставлені в умови постмодерної гри самим фактом співжиття зі старим містом: його історією і оцими усіма пам’ятками.

Б.Ш.: – Що до того питання, чи постмодерн сьогодні релевантний, так він нікуди не подівся… Насправді нічого ж не може померти. Колись казали про смерть живопису, але ж ось він, куди ж ми без живопису… Тут радше йдеться про те, що людей менше цікавить чиста іронія і загравання, і зараз художники схильні шукати приклади для натхнення у високому модернізмі, у Пікассо, Мондріана… Постмодерну тепер трансформується у нові форми. З’являється пост-гуманізм, цифрові культури, біо-арт… Це все вже дуже далеке від класичного постмодерну, який презентує «Лувр».

Н.К: – Є думка, що ця виставка буде менш зрозумілою у Києві, тому що історичний дискурс там значно менш актуальний, ніж у Львові. І що вона буде зовсім нецікава в Польщі, тому що там вже живопис – анахронізм.

Б.Ш.: – Виставка супроводжувалась дуже потужним текстовим апаратом. Як на мене, його навіть в деяких місцях було забагато. Я люблю, щоби залишався елемент таємниці. І якщо ця виставка потрапить в Одесу чи в Харків, зрозуміти її буде нескладно. Якщо ти цікавишся мистецтвом, якщо ти взагалі включений в процес, ти відчитаєш її цитати і алюзії. Якщо ні, то складно. Щодо Заходу, так, дійсно, там на першому місті – актуальне мистецтво. Але «живописність» – це «родзинка» нашого регіону, і так є. Ще однією «родзинкою» мистецтва Львова буквально на наших очах стає мистецтво перформансу завдяки ініціативі «Дзиги» з її Тижнем Актуального мистецтва і Школи Перформансу.

Н.К: – Дуже побоювались на початках, що ця виставка через кілька агресивних сюжетів буде негативно сприйнята глядачами. Але 95 % сприймало її дуже позитивно. І старше покоління в тому числі. А найбільш негативною була реакція представників творчих спілок. Причому – різного віку, що для мене було дивно. Як на мене, старше покоління мало, як мінімум, зреагувати на добру малярську академічну школу, це тепер рідкість. Але коли кілька молодших художників мене агресивно питали: «Наталко, що це?», то для мене це був шок.

Б.Ш.: – У Львові існує два полярних середовища, які навзаєм вважають, що те, що роблять інші – лайно. Хоча вони можуть використовувати  при цьому одну й ту саму живописну рамку, а розуміння нема. Мені здається, вони добре відчитують, що у Костирка і Равського не просто «впізнавані картинки», а за ними багато іронії і багато критики того, що відбувається. А в таборі  академізму іронія не прийнята. Там постійно реферують до дуже пафосних речей: до націєтворення, до відродження духовності… Це такі референції, за якими легко сховатися. І, ховаючись за ними, вони називають це високим мистецтвом. Як на мене, одна з причин цієї ситуації – та, що у Львові недостатньо розумних багатих людей. Ті, що є, воліють дати гроші на церкву, бо це добрий піар, а ті, що могли би підтримати «живу культуру», до цього неготові. Тут немає бізнесу, який би був готовий інвестувати у львівське сучасне мистецтво. Для мене дуже показовою є ситуація з виставкою «Одеська школа», яка вже була в Донецьку і Києві, і оце має приїхати до Львова. Її ініціатори – одеські колекціонери, і вони включили туди всіх, від представників академізму до нонконформізму. Таким чином вони конструюють вже якийсь наратив одеської художньої школи. Ця колекція немає приміщення, але то вже питання часу, де вона буде представлена. А у Львові навіть гравців на цьому полі сучасного мистецтва немає. Я собі не можу навіть уявити, хто би міг тут мати таку колекцію.

Н.К: – Але ж Національний Музей має. І Галерея Мистецтв має. Проте в дирекції ні там, ні там не виникає думок бодай трошки зменшити академічну частину експозиції, щоби вивільнити місце, один-два зали, для експозиції ХХ ст. Цього року Національний музей святкує 100-річчя дару митрополита Шептицького, там розробили комплекс потужних виставок, але серед них немає жодної сучасного мистецтва. Концепція святкувань – презентувати спадщину, але ж в спадщині Шептицького були й сучасні художники! Він був дуже активно задіяний в тогочасний мистецький процес. Але у керівництва навіть ідеї не виникло включити у проект святкування сучасну мистецьку складову.

Б.Ш.: – Мусимо констатувати, що у більшості керівників музеїв України відсутнє уявлення про важливість сучасного мистецтва. Як, зрештою, і уявлення про, власне, саме сучасне мистецтво. Проект «Лувр» у Львівському Палаці мистецтв міг би бути спробою почати розмову, чому так є? Чому у Львові бояться сучасного мистецтва і ховаються за романтизмом, колоризмом, сакральним живописом… Львову терміново потрібен наратив, щоби студенти і ті, хто досліджує мистецтво Львова, чи просто цікавиться, бачили, «звідки ноги ростуть?» Де є лінія Сельських, де Лисик «наслідив», де роль Медвідя і його кола, де – львівський андеграунд, той же ж Аксінін з Сагайдаковським і Ягодою, яких львівське офіційне мистецтвознавство дотепер не враховує. А деякі консерватори від української культури висловлюються ще агресивніше: «Заборонити і в тюрму посадити!». А те, що вони роблять, за 70 км від нас на захід, за польським кордоном, вже вважається високим мистецтвом. Якби була така експозиція, вона б збалансувала ситуацію, можна було б нарешті «викласти» послідовно різні стратегії і тактики, щоби ми могли побачити всю «картинку»: оці малюють портрети виданих діячів, оці – експериментують з формою і простором… Хто сказав, що формалізм – це зло? Сталін? Давайте переосмислим… Позитивність таких місць – музеїв сучасного мистецтва – це якраз можливість діалогу: що то таке і нащо то роблять? Наразі у Львові такого місця немає. Хіба ним час до часу стає Львівський Палац Мистецтв – а всі решта музеїв функціонують як храми, і твори мистецтва там мають статус ікон, які вони оберігають.

Проект "Лувр", відкриття

Фото Андрія Артима