Тоді я був надто малим, щоби могти знати, що то було насправді. Тепер я занадто дорослий, щоби достеменно згадати, яке то було. Тодішні дорослі казали – впала сарана. Теперішній я пригадую, що виглядало як якісь мотилі. Але вони дійсно впали. Якогось ранку ми прокинулися і побачили, що на усьому зеленому, що було на нашій горі, сидять тисячі тисяч – тьма – складених крил. Страшно було ступати на ту фрактальність. По-перше, здавалося, що можеш увійти в неї як у стереоландшафт, зникнувши під нетвердою оманою поверхні. По-друге, переймав протилежний страх нормальної живої істоти – як то ставати на крихкі живі конструкції. Іти, чуючи хрускіт хітину. Іти по тілах. Зрештою вранці, заки роса, обважнілі крила не надто надаються до лету, до швидкої реакції. Ми боязко і зачаровано стояли на ґанку, медитуючи на спробу лічби.
Коли сонце підсушило їхні дельтаплани, з'явилася несподівана можливість чудотворства. Досить було пробігти кілька кроків, як усі мотилі здіймалися догори, і бігти доводилося всередині живих хмар, зсередини яких не було видно ні неба, ні сонця, ні зелені. Неймовірний масаж – кількасот ударів лицем об крила за одну хвилину.
І от тоді я влетів у той свій гріх, який внутрішньо довго відпокутував. Біг у хмарі не нашим похилим садом і розтрощив єдиний корч румбарбару, на якому мала протриматися ціла розкіш початку літа у тої родини. Через мотилів ніхто не зауважив, що я наробив. А коли вони під вечір знялися і кудись полетіли так раптово, як вранці впали, я вже не зміг промовити свою вину. Того червня згорьованій від безлюксусся родині сусідів помагала бабця, ділячись нашим, не розтрощеним. Хоч бабця, оскільки була не звідти, казала не румбарбар, а рабарбар.
Навіть на перший погляд вони виглядали екзотично, відчувалася форма Азії. І так само екзотично ті стебла рятували Підгір'я у місяць відсутності інших плодів. Компоти, пляцки були на щодень. А дітям любилося чистити сецесійні стебла брудними нігтями. Часом здираючи смужки рожево-білого покрову рішуче на ніц, а часом залишаючи при основі цілу куделю серпантинів. Найліпше, звичайно, було тим, хто мав доступ до хатнього цукру. Вмочений у дрібку цукру вологий квасний цурпалок перетворювався на огризок східного парадизу.
Ціле дитинство мене захоплювали подорожі з Франківська до Львова. Тоді ще через Перемишляни. Серед того, чого я чекав (старий мур подвір'я перед Рогатином, макове поле трохи далі і т.д.), були Брюховичі. Сама табличка з назвою була радістю, бо я ж знав, що найсправніші Брюховичі зовсім деінде. Але справжнім шалом були поля з румбарбаром. Якась така специфічна спеціалізація сільського господарства. Згодом, вже живучи у Львові, не мусив питати на торзі, звідки рабарбар – бо розумів, хто є монополістом на львівському ринку.
Може, ця рослина стала би виразною, але нічим не особливою деталлю дитячих спогадів, якби не вуйко Ромко. Гімнаст, футболіст, дантист, журналіст, поет, дотепник, сусід, син дзядзевого брата. Через рік після дзядзевої смерті відбувся обов'язковий у тих місцях останній поминальний обід. Вуйко Ромко мав тоді блискучу промову. Говорив про життя і про смерть, про пам'ять і забуття, про біль і знечулення. І була там одна фраза, яка розвернула мене, підлітка, до великої містерії космогонії. І онтології. В. Ромко сказав приблизно таке: бо усьо, чому Бог дав життя, хоче жити, стрийко Михась такі хотів, але хоче не тільки чоловік, хоче і песик, і ластівка, і кожна порічка, і навіть румбарбар. І тоді додав ще один штрих – а часто виясняється, що хотіти жити є для того, щоби бути гідно спожитим.
22.05.2025