Найосвіченіша жінка, яку я знав у своєму житті (точніше, найосвіченіша людина – але кажу жінка, бо вона такою була), страшенно не любила школу. Зі школи вона попросту знущалася, вважаючи її нічим іншим, як частиною системи, що робить людей (дітей) елементом системи. Шкільну науку вона вважала такою собі дресурою за домовленістю. А здобуті у школі знання – опануванням певних паролів, які нічого спільного зі знаннями про світ не мають, а є лише вступом до набору жестів, які потрібні для масового упізнавання.
Не знаю, що на неї так повпливало у цьому сенсі. В кожному разі – в жодному разі нігілізм і гординя. Впродовж довгих років вона була зацікавлена світом і дуже скромною. Але у підліткові і юнацькі роки – якраз у той час, коли здається, що всі дорослі є тупуватими неуками – я ніяк не міг засумніватися у її інтелектуальній вищості. Навіть не рівності, що у такому віці вже є високим показником.
Хоча вона перейшла школу, про яку в ті свої часи я міг тільки мріяти. Мріяти не у тому значенні, що дуже хотіти, – але порівнюючи з тим, що припало мені, нам. Школа сестер василіянок у Львові. Щурат викладає українську. Олена Степанів – географію. Отець Лаба – релігію. І так далі. Врешті Шептицький – куратор. Вакації у Підлютому. Супершкола. А вона казала – ні. Школа усе є насильством. Коли ж із Шептицьким – тим паче. Школу треба пережити, витримати, щоби потім учитися самому. Вже з іншою оптикою. І нам з братом вона передала цю настанову. Дуже-дуже великого і усвідомленого критицизму. Без відмови. Без ентузіазму. Насправді здоровий підхід. Коли я був учителем, ні на мить не забував її принципів. Був єдиним у школі, хто отримав двійку в часі так званої фронтальної перевірки міськвно (слово, яке нікуди не поділося після здобуття Незалежності і утвердження Української державності).
Але хочу розповісти про інше. Проминаючи тисячі томів і альбомів, які вона читала, прочитала, запам’ятала і пережила.
Серед всього того був один грубенький (чи грубезний) том енциклопедичного словника Ляруса. Мені подобалася дівчинка, яка тримала на обкладинці кульбабу. Дула на неї, і щось там розліталося.
Я ніколи знав французької. Виявляється, що у випадку головного французького енциклопедичного словника це дуже добре. Вона навчила мене головного. Дивитися на букви. Дивитися на слова, які із цих букв складені. І намагатися розгадати, що вони означають, що вони можуть означати. Добре, що Лярус переповнений рисунками і схемами. Невідомі слова розшифровуються неправильно, але посутньо, накладаючись на ілюстрації. І це є самим життям. Тим, що робить йому дрібні завдання, котрі варто вирішити, аби не почуватися неуком. І туманом.
Той її том позичив один інтелектуал з Моршина, який не зміг віддати, бо несподівано для себе помер. Підозрюю, що для нього це була одна з найболючіших деталей власної смерті – не змогти зробити щось, що пообіцяв. На двадцять з чимось років Лярус став недоступним. Зі всіма його схемами фехтування, зі всіма птахами, геометричними фігурами, взірцями різного кварцу, меблями різних стилів… Саме того всього, що є життєво необхідним для нормального щоденного існування-перебування.
А тоді у Львові під Федоровичем я знайшов такого ж Ляруса. Щоправда, без дівчинки, без кульбаби, без обкладинки. Щоденність без знання французької отримала надійну опору.
08.05.2025