Останні події навколо Сирії мимоволі відсвіжують в пам'яті суперечку 60-річної давності між прем'єр-міністром Великої Британії Клементом Еттлі й тоді ще головою тимчасового уряду Франції Шарлем де Ґоллем. Навіть не так суперечку, як дві сентенції з їхньої розмови, які стали крилатими. Еттлі стверджував: «Війна надто серйона річ, аби її можна було залишити на розсуд військовиків». На що де Ґолль відповів: «Політика занадто серйозна річ, аби її можна було залишити на розсуд політиків».
Саме цей словесний пінґ-понґ мав би стати нагадуванням політикам, котрі на різних конференціях, форумах і самітах ухвалюватимуть рішення щодо ймовірної інвазії в Сирії проти режиму Башара Асада. Аби не повторити в'єтнамську чи іракську помилку, їм належить, крім всіх мілітарних аспектів справи, чітко визначити мету і наслідки такої операції.
Приміром, треба дати чітку відповідь на низку запитань. Припустімо, йдеться про вигнання диктатора Асада і його оточення. Чудово, а хто заступить його на владному кріслі? Йдеться не конче про конкретну особу, а радше про силу, яка зможе навести лад у країні й забезпечити їй порівняно демократичний розвиток. А може, мова мовиться лише про те, щоб покарати сирійський режим за використання проти власного народу хімічної зброї? Тоді не варт товар роботи, бо — як продемонстрував досвід іракської, афганської і лівійської воєн, а також досвід революцій у Північній Африці — сама лише покара злочинних режимів аж ніяк не ґарантує демократичного розвитку чи поліпшення загального рівня життя.
Тож запитання ще залишаються без відповіді. Тому головна людина у всій цій кампанії, американський президент Барак Обама, поки що вагається чи принаймні вдає, що жодного рішення щодо Сирії ще не ухвалив. Хоча сирійська операція в разі її реалізації мала б бути набагато успішнішою, аніж іракська. Бо, по-перше, світ (принаймні цивілізований) — на боці сирійських повстанців, а отже, західної інвазії. По-друге, до операції готова долучитися не лише Велика Британія, а й Франція. Можемо сміливо припускати, що за ними підуть і Німеччина, й інші, менші, країни.
Сприятливим стратегічним чинником є також те, що Сирія оточена військовими союзниками США і НАТО в цьому реґіоні, тобто йдеться про Туреччину, Йорданію та Ізраїль. Водночас такий ймовірний союзник Дамаску, як Росія, найпевніше триматиметься якнайдалі від сирійських справ. Принаймні таке враження складається із заяв і дій російського керівництва. Іран після зміни президента демонструє своє прагнення примиритись із Заходом. Навряд щоб в такій ситуації він зважився на відкрите протистояння з західною коаліцією.
Оптимізму ситуації додає і той факт, що сирійська опозиція, організована в Національну коаліцію сирійських революційних і опозиційних сил, періодично обирає собі лідера, який в разі повалення режиму Асада зможе стати щонайменше тимчасовим головою держави.
Отже, все залежатиме від результатів роботи Незалежної міжнародної комісії з розслідування подій у Сирії. Якщо комісії вдасться отримати неспростовні докази того, що урядове військо використовувало хімічну зброю, то західної інвазії в Сирії не уникнути. І тут не допоможе навіть вотування цього питання Москвою й Пекіном у Раді Безпеки ООН.