Починаючи з другої половини ХІХ ст. в Галичині стали набирати популярності матримоніяльні оголошення, з яких можна було почерпнути відомості про панночок або вдів на виданні і ріжного віку кавалерів. Ці оголошення публікувалися в щоденній пресі на останніх сторінках, і чимало хто починав читати газету саме з кінця.
А вже на початку ХХ ст. з'явилися газети цілковито присвячені таким оголошенням. У 1909 р. у Варшаві став виходити «Globus», у 1909 – «Flirt Salonowy», а в 1913 – «Tygodnik Małżeński», «Swatka». «Wiadomości Matrymonialne» можна було купити навіть в Америці. У Львові друкували газету «Fortuna», а в Станіславові – «Głos Serca». Українська преса подавала оголошення в щоденних виданнях, але українці теж подавали свої оголошення в польську пресу, вказуючи при цьому своє віросповідання.
Ідея шукати чоловіка або дружину через пресу багатьом спочатку здавалася дивною і навіть скандальною. Класичні способи пошуку чоловіка передбачали низку зустрічей спочатку в громадських місцях, а потім у хаті дівчини під наглядом батьків і друзів родини. А тут люди просто можуть списатися і познайомитися без відома батьків. Церкві такі оголошення дуже не подобалися, як і будь-яким консерватистам.
Болеслав Прус застерігав у своєму фейлетоні:
«Та чи знаєте ви, кавалере і панно, кого можна зустріти за оголошенням? Ти, паничу, можеш знайти кокотку, яка розтратила наліво й направо свої почуття і "природні нахили", тепер шукає дурня, який би чесно прикривав своїм іменем чужі тріумфи.
Тобі ж, панянко, загрожують незрівнянно сумніші речі... Бо в кращому випадку знайдеш чоловіка, який шукав тебе не задля твого добра, не з огляду на твою гідність, а задля гігієни, і трактуватиме тебе, як шмат сирої шинки.
У гіршому випадку можеш трафити на звичайного шантажиста, який, листуючись із тобою, спровокує на відвертість, а потім захоче ті листи продати за великі гроші. У гіршому випадку замість омріяного Ромео тебе зустріне шахрай, який різними хитрощами заведе тебе до публічного дому, або негідник, який пограбує тебе, якщо не вб’є, як це робив Шенк у Відні зі своїми "нареченими" з реклами...»
У липні 1879 р. на березі Дунаю поблизу Братислави знайшли людські останки. Оголена жінка зі слідами поранень, завданих сокирою, була загадкою для австрійської поліції. Документів при собі не мала, одяг був складений на березі. У травні 1883 р. з басейну поблизу Вайскірхена в Австрії було витягнуто тіло ще однієї жінки. Вона втратила свідомість під впливом наркотиків, а потім її штовхнули у воду з ланцюгом на шиї. Ще одну жінку виловили з Дунаю під Віднем – її горло було перетяте, а до тіла прив'язане каміння.
Усі ці жінки були кухарками або покоївками, і всі вони загинули від рук Гуґо Шенка, шахрая і авантюриста, який видавав себе то за польського графа, то за американського землевласника, то за будівничого Суецького каналу. А насправді заробляв гроші, грабуючи своїх «наречених», а потім убивав. Усі ті служниці линули як нетлі на його оголошення в пресі. Часто це були старі діви, не надто атракційні і знуджені самотою. Вся преса Австрійської імперії писала про Шенка.
Загалом щезнуло тоді чотири десятки дівчат, які поїхали невідомо куди, що й слід по них загув. У січні 1884 р. вбивцю нарешті вистежили й арештували, а 22 квітня повісили. Більшість пропалих дівчат так ніколи не знайшли.
Справа Шенка сильно підважила позитивні сторони шлюбних оголошень, надто, коли окрім них стали з'являтися оголошення доволі фривольні і відверті, в яких кавалери шукали собі кралю винятково для забави. Врешті окремі газети застерегли, що неморальних анонсів публікувати не будуть.
Але львівська «Fortuna» на це не зважала і завела два відділи для оголошень: матримоніяльний і товариський. В цьому останньому можна було прочитати такі завуальовані пропозиції: «Закохаюся в духовну акробатку і фізичну гігантку». «Шукаю милої непрофесійної вчительки французької мови». «Розквітла жіночість спрагла цікавого психологічного експерименту». «Молодютка (20), зграбнютка і милютка панна шукає молодого, заможного героя, який зміг би її зацікавити своєю персоною так, щоб вона забула про нудьгу і багато інших неприємностей. Знудьгована панна».
Часто такі повідомлення давали повії, а вік їхній міг не конче збігатися з оголошеним.
Вартість оголошення була різною. Одні газети брали 15 грошів за слово, інші 5 золотих за текст до 25 слів і 15 грошів за кожне додаткове слово. Станіславівський «Głos Serca» брав 10 зол. за рекламу з 50 слів. У міжвоєнний період середня платня робітника становила 102 зол. на місяць, а робітниці отримували лише 53 зол. Чоловіки, які працювали розумово (тобто в бюрах), заробляли в середньому 280 зол., жінки – 170 зол. Вартість однієї реклами в «Głosie Serca» становила приблизно 10 відсотків місячної платні робітника і 20 відсотків платні стенографістки чи секретарки. У тридцятих роках за 5 зол. можна було купити 3 кг яловичини, 5 кг цукру або 200 кг паливного вугілля. Також можна було повечеряти в люксусовій ресторації (зупа з раків – 80 грошів, філе полядвиці – 3 зол., чарка коньяку – 1 зол.).
Для мешканців провінції ті оголошення були дуже важливими: «Панове кандидати. Я молода панна, провінціялка, маю 19 років і не маю абсолютно жодних стосунків у поміщицькій сфері, тому звертаюся до вас за допомогою часопису, щоб отримати ваші пропозиції, моя мрія Варшава, я ненавиджу провінцію, маю освіту 4 класи, музикальна. Маю поважний посаг. Пишіть мені».
Для чого тоді їй була поміщицька сфера? Поміщики жили на провінції і лише наїжджали до великих міст.
Як на те чоловіки з провінції теж шукали жінок, але з метою стягнути їх до себе.
Капітан-відставник зазначав, що шукає дружину «досить високого зросту, граційну, статури Венери» і приймає листи лише зі знимками цілої фігури, обов’язково без капелюха.
«Реаліст» шукав самостійну дівчину, якій її доля надокучила і яка буде займатися господаркою в самотнього чоловіка. «Бажано: сирота, бідна, середнього зросту, зграбна, негарна, мила, врівноважена, поштива, не сучасних принципів». Ще один «кавалер, 32 роки, з протезною ногою, шукає супутницю з такою ж вадою». Одна жінка рекламувала себе так: «молода жінка, бідна, негарна, втомлена від життєвої боротьби, несимпатична, вимоглива, прагне пошлюбити чоловіка доброго, інтелігентного, милого, при посаді».
Кавалер під псевдонім «Не такий чорт страшний, як його малюють» повідомляв про себе: «Потворний, погано вихований, з вищою освітою пан шукає пристойної, інтелігентної багатої панни або вдови». Дехто шукав зв'язку в пресі через свою нетипову ситуацію. У 1885 р. в «Kurierze Codziennym» з'явилося таке оголошення «Чоловік, 41 рік, неодружений, мурин (темношкірий, – Ю. В.), працює білетером в зоопарку, що дає йому пристойний дохід, шукає жінки, панни або вдови у віці 30–40 років, особи здорової, господарної і порядної».
Шлюбне оголошення мурина викликало значне пожвавлення і расистські коментарі: «З проблем муринсько-зоологічних. Мабуть, чимало яка жінка мріє про потомство кольору кави з вершками, але від рішучого кроку її стримує та обставина, що зараз у нас важко знайти добрі вершки, тож є великі сумніви, чи малюк справді буде кольору кави з вершками».
Реклама кандидата з «невеликою фізичною вадою» виглядала поетично: «Червневе сонце не принесе стільки задоволення молодим панянкам, скільки мені хочеться подарувати своїй майбутній дружині. Оженюся відразу зі швидкістю гарматного ядра, як тільки з'явиться така нагода. Кожна панянка віком від 16 до 22 років і молоді вдови до 25 років, які прагнуть мати доброго чоловіка на відповідній посаді, можуть зі швидкістю електричної хвилі надсилати свої пропозиції».
Один лікар у 1900 р. ніяк не міг собі підібрати дружину і мусив звернутися до газети. З його оголошення стало зрозуміло, в чому причина:
«Прагну, щоб не вміла пашталакати жодною іноземною мовою, бо це породжує лише метушню і бажання читати дурні любовні романи;
не співала, не малювала і не грала на піаніні, бо це марна трата часу;
не ходила на вистави Ібсена, Метерлінка, Пшибишевського тощо, бо дівчата такі забагато знають і мають закрут голови;
не носила ні корсета, ні тісного взуття, бо не хочу каліку;
не мала шиньйону, ні штучних зубів;
не обговорювала політику і емансипацію жінок, бо це свідчить про зарозумілість;
не входила до жодних комітетів;
не ходила на публічні бали і ковзанки, бо з того лише флірти і романси;
не відвідувала університетські лекції.
Натомість бажаю, щоб моя дружина, окрім молодості, здоров'я, милого личка, гарненьких ручок, пропорційної будови тіла, шляхетної душі, побожності, працьовитості:
могла правильно писати по-польськи;
вміла готувати, шити і загалом справно провадити господарство;
любила поезію, природу і твори мистецтва».
І що ви гадаєте? Газета отримала біля сотні відгуків від розмаїтих жінок, які розхвалювали свої приваби. Частина з них були молодими, але чимало й підтоптаних. Хоча знайшлася одна молодичка, яка виставила зустрічні вимоги: «Нехай пан доктор більше не грає в більярд, шахи, карти тощо. Він має проводити час зі мною. Має їсти все, що я приготую, не кривлячись, на обід не запізнюватися, не дрімати після обіду, жодних грошей поза домом не тринькати. Йому також заборонено носити цвікер, бо це вражає моє естетичне сприйняття, курити сигари, папіроси, а перш за все люльку, бо це задорого, шкідливо для здоров'я, а від диму нищаться фіранки, кататися на ровері, битися на дуелях і взагалі будь-яким чином ризикувати своїм життям, бо що буде у випадку його смерті зі мною і з нашими шістьма дітьми? Не вживати алкоголю і, нарешті, було б добре, якби він не мав жодної родини».
Що й казати: газети відверто наживалися на тих оголошеннях. Коли у 1991-му я очолив відділ сенсацій і містики в газеті «Post-Поступ», ми теж ввели матримоніяльний відділ, ба навіть відділ оголошень для ЛГБТ, хоча тоді ще такого поняття не існувало. Називався цей відділ «На голубому рушничкові». Ми були революційні, але не настільки підприємливі, і оголошення в нас публікувалися безкоштовно.
На окремій еротичній сторінці публікувалися поради пані Аліни, яка вела Школу кохання, а також коментувала окремі еротичні оголошення. Газету засипали листами до неї. Наведу бодай одного.
«Слава Україні!!! Пані Аліно! Я чистий українець но з польською фамилиєю, но це не мішає писати до вас, зі стопроцентним рішенням поступити в вашу школу любви. Пані Аліно я чистий українець, но з чистою совісцю заявляю вам, про мовчання про вашу школу.
Пані Аліно я хочу навчитись любви під вашим лічним керуванням. Я буду хорошим учиником. Пані Аліно напишіть шо брати і коли приїхати у вашу школу на учобу. Я хочу бути скільки нада буде у вашому гурті.
Пані Аліно я буду сильно дякувати Вам за то, коли ви поможете мені у цьому ділі.
До зустрічі шановна пані Аліно!
Цілую Вас Пані Аліно скрізь з вкусом.
Ваш покірний слуга Пан Валерій».
02.04.2025