Ми не гуляли з нею в парку Костюшка, не пили з пляшки вино на Високому Замку і навіть не слухали в кімнаті гуртожитку Коена, його легендарну «Dance me to the end of love», на супермодному тоді касетнику JVC – вона вибрала його. Я писав їй листи.
Ті, хто пам’ятає той час, коли за композицію «Белфаст» Boney M. назвали групою протесту, знають, що у нас тоді не було нічого: телеграм-каналів, вайберу, скайпу, соціальних мереж, месенжерів – інтернету ще не придумали. А телефони були стаціонарні – на столику на стіні в будці на вулиці. І як це могло допомогти, якщо ми в тайзі (будзагін) заливаємо землю бетоном, а вони, наші дівчата, на плантаціях в степах України збирають помідори? У нас був аркуш паперу і ручка – і цього було достатньо: ми писали листи.
Покоління, яке тримало в руках рахівницю, логарифмічну лінійку й арифмометр Фелікс, писало листи. Ми так спілкувались тоді, долаючи кілометри розлуки, розбиваючи коло байдужості, руйнуючи стіни відчуження, перепливаючи океани самотності. Ми вітали одне одного (дехто міг у віршованій формі), і часто це було своє, не цитати. Навіть підписуючи поштові листівки, ми писали свої побажання, давали чути про себе – щоб не забули, не хвилювались. «Мамо, тату… все добре». У нас не було емоційних протезів усіх цих смайликів, подобайок, емодзі… ми мусили задіяти голову й уяву. Це вимагало певних знань, певного запасу слів, начитаності. У порівнянні з теперішнім, де вам потрібно просто клікнути, – це майже творчість.
Можливо, тому знижуються розумові здібності людей, бо не сильно і задіяні, як пише у своїй статті Джон Берн-Мердок? Не знаю. А може, це сталося тоді, коли зникли великі рахівниці й замість них появилися великі калькулятори, а потім великі комп’ютери? Коли перестали читати книжки?
Очевидно, що наше листування не завжди вимагало злету уяви і це було важко назвати проявом творчості – часом це був банальний обмін законсервованих у солодкому сиропі обману набір слів «від щирого серця…» Формальних відносин ніхто не скасовував: ви так вітали, наприклад, колег на роботі, або весь трудовий колектив з професійним святом. Так, і в нас був набір вітальних листівок – але навіть їх доводилося підписувати, бо на зворотному боці було чисте поле.
Наше листування було тільки частиною великої битви природи під назвою «знайти собі пару». Але це вам не 111 сайтів, які пропонує сьогодні інтернет, якщо ви хочете познайомитись. Серйозно? Так просто – заповнити анкету, відповісти на питання, додати фото. Все… І чекати, коли вам прийде повідомлення. Головне – не загубити телефон.
А хто має придумати нам нашу легенду про велике кохання, яке не вмирає з часом? Де магія невідомого, роль у виставі життя, сценарію якої ми не знаємо? І небо свідок – ми любимо очима. Ти не міг просто стояти й мовчати, навіть якщо тримав у руках квіти. Ти мав щось казати – щось, що справить хоч мінімальне враження на неї, спровокує якусь реакцію з її боку: наприклад, цікавість, якщо не симпатію, – тільки не байдужість. Не мав права перетворити цю зустріч на плагіат із рекламних роликів з традиційним набором слів, жестів і подарунків.
Нам усім хочеться слухати джаз і їхати на музейному Крайслер ДеСото – а життя дарує зустріч, яка мала відбутися тисячу років тому; і все, що хочеш – сказати не їй, а собі, «too late» і, звичайно ж, відмовитись. Я не бачив її з тих часів, як «Оркестр електричного світла» продавав нам «Квиток на місяць». Що ти ще можеш побачити, почути, відчути? Що ти ще живий, що під наростом досвіду, мудрості, втоми і жиру залишився той, кому тільки сімнадцять, і ти не забув, як це було в молодості: алкоголь, феєрверки, любов, шоу має тривати.
Повернути назад, підійти, залишитися, забути, почати все знову? Створити ілюзію вічної юності, воскресити пожовклі картинки минулих емоцій, міраж? Спроба в душі відтворити тогочасну реальність – провальна ідея. Неможливо втримати час. Сучасне – це тепер найкраще майбутнє.
З віком все ніби стирається, блякне, тьмяніє. Залишається багато не думати – і діяти скоріш по інерції. Як всі, твоє оточення, ровесники. Дорослі. Практичні, досвідчені. Придушені побутом, загартовані сірістю днів, без бажання змінити хоч щось. А, власне, для чого? Пора великих мрій минула. Діти виросли. Ми стали вільні. Світ став простим, брутальним – і в ньому більше енергії, страждання та крові.
І ти мовчиш – точніше не пишеш, а мовчки ставиш ОК їй у месенжер (хвала ФБ) і запитуєш сам себе, де, коли і як відбудеться це наше побачення. А потім заварюєш чай, сідаєш у крісло – а довкола тиша. Тиша, де кожен обирає, що це: самотність чи свобода.
01.04.2025