Я написав чимало статей про те, що їли й пили у старому Львові, а однак серед напоїв випустив найголовніший: воду.
Львів розташувався серед безлічі джерел і невеликих річок, тож і криниць було чимало, і ставків. У 17-му столітті у Львові їх, ставків, було 40, а стояло на них і на Полтві 30 млинів, які приносили місту значний прибуток, надто що рідко яке місто мало стільки млинів. Був навіть рибальський цех. І то не любителів, а рибалок, які працювали на тих ставках, мали свої човни й отримували за роботу платню. Чим не портове місто?
Коли в 1648 р. повсталі селяни, що приєдналися до козацького війська, перерубали водотягові рури, львів'яни не гинули від спраги, бо мали криниці. Те саме повторилося у 1919 р., коли вже січові стрільці відтяли рури, – і знову рятували криниці.
У 1881 році вперше задумалися, яку воду п'ють у Львові, й заходилися перевіряти джерела і помпи. Ця робота тривала досить довго і завершилася в 1893 р. за участі професора хімії Юзефа Шрама і Міністерства війни у Відні.
Окрім громадських помп і розмаїтих джерел, було у місті наприкінці ХІХ ст. понад 500 приватних криниць, 174 гідранти, 133 громадські криниці, з яких 79 копаних і 54 висвердлених. Наймілкіша копана мала 5 метрів глибини на вулиці Водній, а найглибша (понад 56 метрів) – в лісничівці Пирогівка. В самому місті найглибша копана (28 м) була у верхній частині Театинської, найглибшою копаною, а потім висвердленою (44,30 м) була криниця на Сєнявських (Ужгородська). Найглибша ж свердловина (глибина 42 м) була в Закладі для невиліковно хворих ім. Білінських (Смаль-Стоцького, згодом Завод телеграфної апаратури), друга, глибиною 35 м, – на Святого Лазаря. Наймілкіша пробурена свердловина (глибина 8 м) була на вул. Під Дубом, інші неглибокі пробурені свердловини містилися на Коритній (Жовківська) на розі Гаврилівки і на Снопківській під цегельнею Штіллера.
Колись французький генерал Ляморісьєр пожартував, що «Африку можна завоювати не конче зброєю, достатньо свердел». Звісно, щоб робити свердловини.
Наприкінці ХІХ ст. висновок учених був оптимістичний: «маємо воду добру, а в окремих джерелах чудову. Однак маємо її замало».
Найбільшою проблемою для води завше була її чистота, яка залежить не тільки від якості розчинених у ній складників, а й, певною мірою, і від кількості цих складників. Оцінюючи чистоту або придатність води для пиття чи приготування їжі, львівські вчені досліджували властивості терену, на якому розташоване джерело чи колодязь, далі бадали температуру, прозорість, колір, запах і смак, потім – хімічний склад, досліджували дрібнозернисті частинки, що плавали у воді, і бактерії.
Вже тоді задумувалися про фільтри, але їх випробування було невдале. Якщо дрібні частинки вони не пропускали, то бактерії не мали жодних перепон. А однак фільтри рятували. Учені навели приклад двох німецьких міст – Гамбурга і Альтони (тепер це дільниця того ж Гамбурга), обоє брали воду з Ельби. Коли у 1892 р. спалахнула епідемія холери, в Гамбурзі захворіло 6 тисяч осіб, а в Альтоні – ледве 300. Бо Альтона мала піщані фільтри. І це при тім, що ці міста були розташовані так тісно, що деякі вулиці переходили з одного в інше.
Та от настав час, коли Львів отримав незвичайну воду.
«Відкриваючи кран на кухні, господині не доводиться дивуватися, за яким то дивом у будь-який час дня і ночі у водогоні завжди стільки води, скільки їй потрібно, і завжди вода з тим самим смаком, якого немає у воді будь-якого великого міста, – писала преса у 1938 р. – У Львові найкраща вода, справжня джерельна вода, не пропущена через жодні фільтри і не змішана з жодними добавками.
Якби мешканці Варшави поїхали туди, де фільтрують воду з Вісли, то напевно подумали б, що цю воду краще взагалі не пити. Але у Львові все інакше. Завдяки тому, що у нас під носом немає великої річки, ми п’ємо воду такої чудової якості, як у підгірських місцевостях, бо це чиста, нічим не сфальшована і нічим не приправлена джерельна вода. Без фільтрів і без будь-якої обробки вода з джерел Волі Добростанської, що за 29 км від площі Ринок, тече у крани львівських помешкань. Цією джерельною водою, на диво смачною, Львів славиться на весь край».
Аж не віриться.
А однак цей факт засвідчило чимало журналістів і мемуаристів. З відкриттям водогону з Волі Добростанської пов'язана така придабашка. Був колись популярним у Львові вираз «цимес пікіс». На будь-яке запитання – чи гарна погода, чи кіно цікаве, чи пироги засмакували, чи дівчина сподобалась – відповідь одна: «цимес пікіс». Можна було ще сказати «люкс», «перша кляса» або «йой, яке то файне», але «цимес пікіс» звучало ефектніше.
Про походження цього виразу ніхто навіть не сумнівався, що воно з ідіш. Бо «цимес» означав десерт. Натомість таємниче «пікіс» жоден гебрей, навіть старозавітний, не пояснив би.
А походило те слово ще з XVІІІ ст., коли маршалок Сейму Станіслав Малаховський заснував парадову сеймову гвардію, озброєну піками, і євреї нарекли її «пікіс Малаховскіс».
Так збіглося, що бурґомістром Львова у 1896 р. став нащадок маршалка доктор Годимир Малаховський. За його урядування ві Львові споруджено новочасні водотяги, котрі постачали місту оту дуже смачну воду з Добростанів.
Відкриття нового водотягу відбулося дуже урочисто 9 березня 1901 р., після чого пан бурґомістр випив першу шклянку води. А подаючи наступну послові австрійського парламенту доктору Емільові Бикові, промовив голосно:
– Бича вода!
Доктор Бик випив воду одним духом, прицмокнув і вигукнув:
– Цимес пікіс Малаховскіс!
Після того з відкритих гідрантів триснули фонтани води на висоту кількох поверхів.
Воду у водогони гнали електричні машини. Щодня місто використовувало близько 26 мільйонів літрів води. Найменше води львів’яни споживали у неділю і свята, а найбільше – у п’ятницю і суботу – дні генерального прибирання. Різниця між суботою і неділею становила приблизно 4 млн л.
Тисяча літрів води коштувала тоді 40 грошів. Для порівняння Дрогобич платив 1.20 золотих. Тому львів'яни воду не економили, джерела у Волі Добростанській і Шклі без зусиль забезпечували 33 млн л води на добу, і могли постачати максимум 34,5 млн л. Тим часом наприкінці 1920-х років споживалося понад 32 млн л на день. Марнотратство було настільки великим, що воду відключали вдень і вночі. Це був тимчасовий профілактичний захід, поки не ввели водоміри, і хоч кожен коштував закладу водогонів близько 100 золотих, ефект від нововведення був чудовим. У перший період споживання води різко впало з 32 млн до 22 млн.
А при цьому водогін у Львові був здавна. У першій збереженій міській рахунковій книзі вказано витрати на нього у 1404 р. «Директор» водогону називався «рурмайстром», а його платня була трохи більше 2 золотих на тиждень, крім дров на зиму і додаткових витрат. Його двом помічникам платили половину цієї суми. У сотню кам’яниць була проведена вода, але радники і міські чиновники, а також органіст, не платили за воду. Таких «пільговиків» було близько 15. Одноразове підключення води коштувало 21 золотий 23 гроші, а річна плата за кам’яницю – 1 золотий. Ця плата, яка називається «румом», збиралася перед Зеленими святами. Спеціальна плата за воду стягувалася з тих городян, які займалися броварництвом і медоварінням.
Посада рурмайстра була дуже відповідальною. Перш за все, місто прагнуло зберегти в таємниці «місце джерел або фонтанів, з яких вода тече до міста». Він зобов'язаний був зробити це під присягою, текст якої зберігся в міському архіві. Водогін того часу був відносно примітивним. Воду достачали дерев’яними, а згодом залізними рурами з джерел, що витікали біля підніжжя пагорбів, які оточували місто. У міру зростання міста цієї води стало недостатньо. І тоді настала епоха Добростанської води.
А що ж сталося з тими сотнями криниць?
Багато з них були знищені ще на початку ХХ ст. Запопадливі новатори засипали багато колодязів, щоб змусити населення користуватися водогоном, і таким чином було втрачено багато джерел, як і ставків. Деякі джерела були відведені в канали, але деякі залишилися, продовжили витікати і давали наприкінці 30-х років близько мільйона літрів води на добу. Вода з джерел безперестанку текла по старих дерев’яних рурах столітньої давнини, і якби цій воді не дали текти, то старі труби взимку б потріскали і замерзли, а вода стала б непридатною для пиття.
26.03.2025