Відчинено крамнички. Пахне кава.
Пливе домініканка, наче пава.
Земля – руда з сипких пісковиків.
То торохтять швидкі мотоциклісти,
то селище трапляється, то місто
то помічаєш сірих віслюків.
При кафетеріях – вірніше в синіх будках
обслинених сиґарах-самокрутках
місцевий люд розпочинає день
зелені пальми з глиною впереміш
дороги – в калабанях – жовтий ремінь
затискує і відстань, і людей.
У селищі, що й назви не згадаю,
на віслюкові мурин доїжджає
до будки-кафетерію, щоб зранку
попити каву й щось таке почути,
щоби кросівки з секонд-генду взути
й залишити до вечора коханку.
Він їхатиме вздовж нових крамничок.
Повсюди ціни створено зі знижок:
то холодильники, то газові плитки,
то кури патрані, то посиніле м’ясо,
то вироби з паперу і пластмаси,
кераміки, то з фруктами лотки.
Вздовж пальмових посадок на сніданок.
навприсядки чомусь поприсідали
мужчини біля будок і крамниць.
Жінки метуть, жінки уже напрали
і пахнуть, як місцеві злаки й трави,
їх чорні лікті й вигини сідниць.
А він на віслюкові, як Месія,
і пальми тут тремтять і даленіють.
Попереду – бо перевізник фруктів –
півдня дороги: ананас й кокосом
щоденна кава і щоденний космос
і дим пахкий,
і тління самокрутки.
01.03.2025