Київській школі номер 309 неабияк пощастило – завдяки ораторським умінням американського президента про неї всі швидко забули. Одначе історія і частково те, що зчинилося, коли скандальне відео побачило світ широкий, вартує, аби копнути трохи глибше у генезу цієї та подібних історій і частково нашої на це реакції.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»
Нагадаю про суть – у шкільній постановці з оказії Дня Валентина з’явилася сценка, де б’ють військового з ТЦК, захищаючи хлопця від мобілізації. Відео з відповідною сценою обійшло соціальні мережі й викликало цілком закономірну хвилю обурення. Дальшим етапом було продукування рецептів, де фігурували всякі-різні добрі ради: починаючи від звільнення мало не всього колективу злощасної школи, насамперед директорки, і закінчуючи пропозиціями негайно зі шкільної лави відправити злощасний одинадцятий клас мало що не зразу на передову. Не бракувало і стогонів на тему безнадійного стану нашої середньої освіти і пропащості підростаючого покоління.
Історія однозначно скандальна. Автори й учасники "постановки" явно перейшли незриму межу між висміюванням реальності та плюгавством. Пропустити таке не можна, і якщо директорка справді доведе до пуття всі заходи, зазначені в тексті її вибачення, буде дуже добре. Але у будь-якому разі це точкове рішення. Воно вправить мізки частині дітей і частині батьків, але не більше. Така природа реактивних рішень.
Власне, на цьому тему окремо взятої ситуації можна закривати. І переходити до обмірковування насправді дивних моментів, яких у запалі «шакалячого експресу» не зауважив, здається, ніхто.
А тим часом маємо парадокс: очевидно дика з міркувань як моралі, так і здорового глузду в контексті виживання держави сценка пройшла всі можливі контролі. Не засвербіло ззаду голови ні в кого – ні в самих малолітніх артистів, ні у відповідального педагога, ні у глядачів, серед яких були, вочевидь, і батьки. При тому, що в конкретній школі ведеться системна ґрунтовна патріотична робота – принаймні немає підстав ставити під сумнів слова такої авторитетної постаті у сфері виховання молоді, як Юрій Юзич. Що робить ситуацію взагалі фантасмагоричною.
Власне, основна проблема навіть не в тому, що ідея безглуздого жарту в принципі з’явилася у колективній голові групи підлітків. У моєму десятому класі тільки строгий погляд фізично присутнього учителя міг змусити десь половину класу вистояти ті кілька хвилин звучання мелодії Гімну. Просто вистояти – мовчу вже про спів. І це, нагадаю, не десь на стереотипно зрусифікованому сході, а у Львові. Тепер частина тогочасних "шил в дупі" як не воюють, то волонтерять і загалом є цілком достойними громадянами воюючої країни. Готова закластися, що у більшості дорослих в анамнезі цілий список подібних ідіотизмів. Мало того – у спогадах видатних людей часом можна подибати пасажі про домальовування рогів портретам національних героїв (та бюстів, відповідно, національних героїнь). А саме таку поведенцію учнів елітної гімназії зафіксував Станіслав Лем – разом із характеристикою національної класики як «всякі страшні занудства».
Взагалі лобні долі мозку, які відповідають за усвідомлення своїх дій, прораховування наслідків і мотивації вищого порядку, в тому числі й у сфері патріотизму, формуються до 24 років. Це фізіологія – і з цієї простої причини ризик, що молода людина під впливом мимовільного рефлексу вчинить бздуру, яка може їй поламати життя, існує постійно. Аби мінімізувати цей ризик, є ряд писаних і неписаних правил у педагогіці юнацтва, практиці освітніх закладів, системі заборон (ті ж вікові обмеження на продаж сигарет і алкоголю та вікові категорії в кіно), як і, зрештою, поняття дієздатності в праві. Особливо цей ризик зростає саме у 15–19 років, коли фізично людина вже цілком або майже цілком доросла, а ось психологічно – ще не дуже.
Тобто ще раз: той факт, що підлітки до чогось такого додумалися, не є проблемою. Принаймні точно не є найбільшою проблемою. Й абсолютно гарантовано не є ознакою конечної пропащості молоді та приреченості нації.
Але при всьому написаному вище і не є індульгенцією. Тому що йдеться про базові для ідентичності й навіть самоповаги речі. Ідеться про пошану до війська власної країни. Нагадаю, що в ТЦК служать такі ж військові, які через поранення вже не можуть нести службу близько до фронту. Ідеться про повагу до символів державності – на однострої у будь-якому разі є синьо-жовтий двоколор і зображення Герба. Ідеться, зрештою, про звичайну вдячність – бо якби не це військо, то вся Україна була б однією великою Бучею. А базуючись на документах 1919–1921, 1939–1941 та 1944–1947 років (останні два рази – у випадку Західної України), це ніяк не метафора. І от фактичне знущання над усім переліченим пройшло цілковито повз увагу тотально всіх.
То що, винна таки школа? І тут вартує пригадати, що школи – далеко не єдина сцена, на якій розігруються історії, після яких залишається німе питання: а як це до нікого не дійшло, що діється щось не те? Вони відбуваються у різноманітних закладах, у транспорті, на рівні громад будинку чи мікрорайону. Кілька років тому мала місце «голодна туса», коли саме в День пам’яті жертв Голодомору гурт блогерів влаштував вечірку. Регулярно маємо історії на камеру, спрямованими проти національної символіки. Подібна картина чітко дає до зрозуміння, що школа у подібних випадках – це навіть не частина проблеми. Це одне з дзеркал, у якому відображається проблема. Вона проривається двома речами: мотивацією «бо прикольно» (під чим переважно розуміється «бо власне зараз виглядає смішним і модним», попри символічний сенс того, що потрапило під гарячу руку «приколістів») і здивуванням з боку більш притомної громадськості – як можна було до такого додуматися, невже незрозуміло, що це моральне жахіття?
Побуду жорстокою: так, незрозуміло. Багатьом людям недоступні шари глибокого розуміння – цю істину прекрасно знають люди тих професій, які постійно мають справу з великими масами людей. І це не тому, що люди дурні, непорядні, приховані манкурти чи нездалі в якийсь інший спосіб. Це найчастіше цілком звичайні доброзичливі виховані особи – не генії, але й точно не цілковиті дурні. Але при цьому всьому – ні, їм незрозуміло автоматично, чому треба шанувати прапор, Герб, чому встаємо при звуках Гімну і так далі. Хоча при цьому вони запросто віддадуть останню копійку на донат – «бо там хлопці», «чужі діти мерзнуть». Або плестимуть сітку чи робитимуть окопні свічки. Дехто з них узагалі сягне висот героїзму, не здавши ворогові українського бійця на окупованих теренах – «бо то ж свій, теж чиясь дитина».
Вони просто мислять побутовою конкретикою. Просто інколи цей буденний спосіб мислення потрапляє в резонанс з вимогами патріотизму, а інколи – ні. Й ось у другому випадку різко зростає ризик як не «прикольних» номерів з побиттям військовослужбовців ТЦК, так «голодних тус».
Знизити цей ризик можна кількома способами. Найпопулярніший із них – просвіта. Але тут виникає інша колізія – у круговерті щоденних клопотів усе, розказане просвітителем, швидко забувається. А вміння рефлексувати на теоретичному рівні більше не стає, та й ресурсу за щоденністю не так і багато.
Крім того, навіть коли йдеться про сітки чи донати, цим людям зазвичай потрібен приклад і організація. А ще – постійне повторення. І постійне пояснювання. Тому пояснення і нагадування має лізти «з усіх дір» на щодень. Прапор на державній установі. Щотижневий спів Гімну перед уроками (пригадуєте, який стояв крик, коли цю норму спробували запровадити як обов'язкову? як волали про цензуру?). Щоденна хвилина мовчання за полеглими у боях, коли ВСЕ зупиняється. Українська мова як державна завжди з уст держслужбовця (і військових теж!). Регулярні відзначення патріотичних дат і пам’ятних днів. І так далі.
Усе це створює у підсумку ефект, який Майкл Білліг назвав «спущеним прапором». Тобто масою щоденних подробиць, які самою своєю присутністю у щоденному просторі водночас закріплюють у масовій свідомості факт власності певної спільноти на певну територію і привчають спільноту до певного способу поведінки, який вважається належним для неї. У даному разі – постійно нагадує про присутність саме України у всіх сенсах слова і привчає методом повсякчасного повторення до певного способу обходження з символічною частиною національної ідентичності.
За цим усім стоїть маса роботи постійної і комплексної. Тільки так "виставляється приціл" на мільйонну, надзвичайно різношерсту аудиторію, серед якої найпоширенішим типажем буде, у принципі, непогана людина, патріотична, розумна, але обділена проникливістю і даром рефлексії. "Малі сі", кажучи мовою Євангелія. Школа – це тільки частина цієї роботи, і не факт, що найбільша. Бо є ще системна робота з молоддю у постаті того ж "Пласту" та різних гуртків, пропаганда через медіа і загалом популярний продукт, спрямована вже на дорослих, та ще купа всього. У такі часи, як наші, – ще й елементи цензури.
Й аби ця робота була успішною, вона має бути не стільки оригінальною чи інтелектуально глибокою, скільки постійною, системною, раз у раз повторюваною і стати частиною щоденної реальності. Фраза про битву під Садовою, яку виграв шкільний учитель, – саме про це. Вчителі, як і парафіяльні священники, ще одні герої цитованої фрази, – це ті, хто з «простими людьми» постійно. Вони роками повторюють одне і те саме, тільки різним поколінням; вони – ті, чия праця є системною і різноплановою: панотець присутній щонеділі на Богослужінні, під час хрестин, весіль, похоронів; учитель супроводить людину щонайменше впродовж десятиліття її життя, причому саме під час періоду, вирішального для формування особистості.
Утім, умовні вчителі чи священники зазвичай є відносно несамостійними – у своїй «ідеологічній» іпостасі вони є агентом держави, яка через них поширює і закріплює базовий наратив і форми співіснування з нею. У сучасному світі арсенал держави суттєво розширився – крім школи і Церкви, до її послуг засоби масової культури, медіа, ряд малопомітних подробиць на кшталт вивішених прапорів, радіо і так далі. Просто в умовах авторитаризму все відбувається з явним елементом примусу, більш відкрито й нахраписто, з акцентом на фігури та велич. У демократії інструменти тонші й акцентують на спільних цінностях і досвіді. Але в будь-якому разі вони існують.
У нас держава є. Але при цьому ознак системної роботи в напрямі формування національного наративу і форм співіснування з нею непомітно. А коли трапляється історія на кшталт постановки в київській школі, то всі накидаються на школу, ніби та і досі залишається єдиним шляхом і способом поширення національного наративу – хоча вона такою не була уже на момент, коли прозвучала фраза про битву під Садовою. До речі, на щодень ці ж люди ладні зомліти від одного слова «пропаганда».
Звідки ж цей дивний, а часом просто дикий ефект? Якщо максимально спростити, то відповідь звучатиме так: він є відкладеним наслідком того, що ідентичність з нас вибивали. Одначе ця відповідь буде загальна до спекулятивності. Позаяк ідеться не про стандартно-загальну заборону всього українського, а про речі більш предметні.
Отож, під удар потрапили дві речі. Перша з них – еліта. Всі ми більш-менш обізнані щодо факту репресій відносно еліти. Принаймні серед освіченого класу складно знайти людину, яка б не чула про Розстріляне відродження та справу СВУ. На Західній Україні ще можна зустріти дітей і внуків заарештованих чи вивезених інтелектуалів і митців. Одначе менше відомий той факт, що паралельно з системним винищенням еліт було створено ряд організацій, які начебто мали об’єднувати відповідних професіоналів, – передусім різного роду спілки. Тоді ж закладено й систему матеріальних преференцій для членів цих спілок. Результатом була геттоїзація «вищого поверху» еліт – тобто саме того, який формулює сенси і творить ритуали. Усі нижчі поверхи, і державні урядовці також, у сферах, які стосуються сенсів, є лише клієнтами цього прошарку еліти. Так-от, цей прошарок було надійно відрізано від власного народу водночас пряником у вигляді системи матеріального заохочення і батогом у вигляді репресій – принаймні колективними про них спогадами. Які час від часу підживлювали, наприклад, масовими арештами вже молодшого покоління інтелектуалів та митців.
Поверхом нижче все було ще жорсткіше. Умовного вчителя, журналіста, продуцента популярного медійного продукту повсякчас тримали під тиском партійного осередку в школі, художньої ради, процедури «літування» – кажучи простіше, цензури і тому подібного. Це вже у більш «гуманітарному» пізньому совку, який був таким хіба в порівнянні з 1930-ми, коли вчителі та журналісти потрапили під тотальний каток. Як висловилася свого часу моя приятелька родом з центральних областей, «у нас після Голодомору як забирали, то або поляка, або вчителя».
Враховуючи, що саме ця страта – умовна «сільська інтелігенція», була і є основним «передавальним пасом» від світу ідей до вух і мізків «малих сих» і що «партії та уряду» йшлося не лише про стирання національної ідентичності, а й про препарування соціальної структури та її ідейної основи у потрібний ідеології бік, стає зрозуміло, що йшлося про механізм постійного системного «навертання у свою віру».
Поза всім цим під постійним ударом перебували будь-які форми і ритуали підтримання національної ідентичності за умови, що вони відбувалися у просторі щоденності, на побутовому рівні. Не було проблеми одягнути вишиванку на якусь церемонію – але поява у ній біля пам'ятника Шевченкові в його річницю легко закінчувалася викликом до КДБ. Заспівати стрілецьку чи козацьку пісню публічно – ті ж ефекти. Розмовляєш українською на щодень десь у великому промисловому місті – "бандьора", "фашіст" і так далі. Систему не спиняли навіть міркування універсальної моралі – могили борців за незалежність просто знищували.
Відповідно до логіки геноциду як вбивства ідентичності через знищення її носіїв і матеріальних свідчень, одночасно з насильницьким витісненням наступало заміщення. Основним полем цього заміщення виступали школа та молодіжні заклади й організації, позаяк саме вони поза сімейним колом найдужче впливали на формування ідентичності та соціалізацію у широкому сенсі. Жовтенята, піонери, різного роду заходи, суботники, паради та маніфестації – усе це спрямовувалося на виховання дітей у потрібній режиму парадигмі. Мало того, дітей змалку включали у, наприклад, патрулювання біля церков на свята або й узагалі заохочували доносити: «Павлік Морозов» – це найбільш розрекламований варіант бажаної для влади поведінки дітей.
У результаті дії усього перерахованого в нас станом на момент проголошення Незалежності насправді було дуже суттєво вибито розуміння, як узагалі має виглядати комплексна комунікація між старшими і молодшими без участі держави.
А за плечами у тих, хто в принципі уявляв, як має виглядати виховання ідентичності, і розумів силу оцього «спущеного прапора» на щодень, стояв страх повторити долю дідів – бути заарештованим, катованим, вивезеним, розстріляним. Цей страх достатньо надійно блокував функцію лідерства для громади на щодень, яка включала як пояснення складного простими речами, так і особистий приклад належної поведінки.
Поза цим колом «свої» форми та ритуали були або забуті через тривалу неможливість їх повторювати, або, в кращому разі, деформовані (згадати хоча б підпільні відвідини Богослужінь, чи свячення пасок, чи співи патріотичних пісень строго у своєму колі й тихенько), або ж стали жертвою іншування – процесу, коли в пориві довести системі свою нешкідливість доводилося всіма способами демонстрували віддаленість від потенційно небезпечних форм.
Коли ж із часом таки почали нащупувати методи і способи виховання та підтримування на щодень національної ідентичності методом «тику», то виявилося, що намацальний зразок є один – грубо кажучи, совєтська естетика з усіма її елементами: пафосом, нахрапом, надмірністю, специфічною мовою і так далі. Все це було предметом насмішок і сиділо в печінках ще у пізньому совку. До цього додався ефект «крику», коли довго стримувана потреба проговорити трагічний досвід вирвалася підкресленою емоційністю й акцентом на мартирології.
Усе разом чи не найяскравіше проявило себе у школі. Зрештою, вона виявилася у загальному сприйнятті чи не єдиною інституцією, відповідальною за патріотичне виховання підлітків. З дуже простої причини – усі пам'ятали школу як монополіста у плані ідеології, коли йшлося про дітей та підлітків. Просто відбулася реплікація знайомого зразка – надто, що приклади адекватного патріотичного виховання в родині, за відносно невеликими винятками, були або розмиті, або забуті.
Тепер ми всі пожинаємо плоди всього вище переліченого. Додатково підсилені ситуацією війни, яка вимагає пришвидшення і вдосконалення практик «спущеного прапора». Наша істерика з останнього приводу (а подібних ситуацій, нагадую, вже було і ще буде) – це і показник нашої емоційної втоми, й успадкований страх бути неідеальними. І також тенденція все виправдовувати, «бо то діти», зводячи проблему суто до специфіки віку – це теж і про один зі способів уникнути уявних репресій, бо ж дітей менше карають, і так далі. А тим часом наша «битва під Садовою» ще триває.
23.02.2025