Кому?

Наші зустрічі з ним завжди починалися з новин, з позитиву, зі слів «дивись, старий, ну це шедевр, ну нє? ти просто подумай, яку нову машину я маю!» Машина – це модель автомобіля. Далі йшла ціла розповідь, що це за авто, історія створення моделі, плюси, легенди.

Почалося все це ще в наші шкільні часи, 70-ті роки минулого століття. Його батько, великий начальник часів комуни, привіз із закордонної поїздки, точніше службового відрядження, справжню модель автомобіля Citroën DS. У неї відчинялися двері, капот, багажник, там все було, як у тої автомобільної класики – машини, яку любив президент де Ґолль. Його батько, який був не бідним і впливовим, у ті часи міг крутити максимум кермо «волги» і тільки мріяти про «сітроєн», «мерседес», «сеат», «вольво». Мріяти і купувати моделі – якщо не можеш автомобіль не те що купити, бачити його на дорозі не можеш. Ні, його батько не став завзятим колекціонером – для нього це була своєрідна сублімація бажання мати такі машини. Його син став. У нього це пристрасть, майже залежність, як сказали б лікарі, через яку навіть виникали конфлікти в сім’ї. Це недешеве задоволення тепер, а тоді, в ті дрімучі часи, це було як пошуки скарбу – коштовно і часом небезпечно.

Наші зустрічі й тепер починаються на мажорній оптимістичній ноті: «Дивись… нє, ну ти просто не розумієш… дивись, а хочеш, я тобі зараз покажу, і ти...» Тільки от закінчуються вони в жорсткому мінорі словом «кому». Він питає, знаючи, що я не маю відповіді: «Старий, кому я це передам!?»  

Його внуки, які виросли на смітнику з іграшок і, здається, взагалі не цінують нічого, не бачать різниці між колекційним Citroën DS19 і дешевим китайським пластмасовим мотлохом. Його успішний фінансово й у своїй професії син-програміст ставиться до автомобіля утилітарно (залізо – воно має їхати): крім спортивного дизеля купив собі ще електричну батарейку «теслу» і в принципі не розуміє батька.

Приходить час, коли ми не те що з гіркотою усвідомлюємо, радше життя ставить нас перед цим очевидним фактом (інші часи, інші покоління), що наші дорослі діти, у яких вже є свої діти, не поділяють наших літературних смаків – герої наших книжок, наші «великі й легендарні» їм байдужі. Їх не цікавлять наші культові рок-групи, саундтреки нашої молодості – ця музика не зачіпає їхніх душевних струн.

Так, у них свої літературні герої, музика і, звичайно, фільми: хто такий Жан Поль Бельмондо, вони не знають, а Rolling Stones для них – у кращому разі назва журналу. Ну, не застали вони тих часів, коли на одній вулиці міста було три кінотеатри, в касах не було квитків, у кінозалі дивилися фільм, а не жерли кукурудзу й пили колу… Так, є винятки, є інші діти. Винятки.

Але коли читаєш, як виносять і ставлять біля сміттєвих баків зв’язані стопками книжки (історія колишнього львів’янина, тепер громадянина іншої країни – це діти викидають книжки, які привезли в нову країну їхні батьки-емігранти, для яких життя без книжки було немислиме, бо це частина їх самих) – стає сумно. Не знаю… Врешті-решт, можна здати непотріб на макулатуру, а вартісні книжки, хорошу літературу – в комісійний або міську бібліотеку, якщо в новім помешканні та новім житті немає місця для книжки.

Інтернет пропонує розв’язати проблему «кому» в простий і ненав’язливий спосіб – продати. Так, на інтернет-платформах можна продати любе: колекцію ялинкових прикрас чи порцеляни, вінілу, вишиванок, стародруків, футбольних, театральних та будь-яких афіш – і, звичайно, поштових марок і листівок. Але чи можна конвертувати в гроші роки життя, емоції, пристрасть? 

Війна в цьому питанні поставила якщо не крапку, то паузу: не на часі, це розкіш мирного часу. Воюючі діти батьків, які ніколи не воювали; батьки, діти які ніколи не повернуться з-за кордону; і ті, які залишилися на Алеї героїв.