Елегія для білчиного вуха

В одній елегії для білчиного вуха

зависла снігу біла потеруха.

З вікна помітно – ось вона – диви!

Я написав елегію для білки,

в якій околиці мої й мої присілки

і щогли яхт, і з коминів дими.

Ніхто мене це не прохав чинити.

Ніхто не знає як це розчинити –

як відчинити сніг ключем чи так.

Минулося Різдво із Миколаєм

а сніг на нас, завислий, все ж чекає:

і меле млин, і торохтить тартак.

Така банальність: білка, сніг і віршик.

Така невіра в те, що каже віршник.

Така незмінність нашого буття,

то хай хоч вухо сірувате білки

почує в цій елегії присілки,

яким сніги перекривають дах.

І навіть перестрашене створіння

теж створене для смерті і старіння,

елегій, слів, для весен і зими.

Якщо це сніг, в якім живе Бетговен,

якщо елегію перетворю на човен,

на білу потеруху і дими,

не знати, що залишиться для білок:

ну, може молоко туману біле

шапки баранячі, за ніч їх намело,

на крони кленів – і верхи горіхів

мою елегію для білчиної втіхи

на оркестровий запис повело.

А ти що думав: що кому приспічить,

бо кожен вірш нам самоту засвідчить –

присвітить сніг оливковий ліхтар

елегія знайде свою абетку,

музичне вухо, білчину кебету

й гучне відлуння бубнів і литавр.

Чи там потрібна звуків потеруха?

Елегія ж написана для вуха –

а не для флейти – просто з рукава,

якщо приплине човен із Бетговеном,

якщо дими пролізуть вгору комином,

якщо слова запишуться в слова.

Я – при вікні. Як пишеться, то й пишеться.

Над океаном біла хмара кришиться.

Глухий Бетговен, сніг, білки, письмо –

усе на місці, наче оркестранти.

Усе, що можна нам переписати –

без нас не перепишеться само.