Підготовка

Вони весь час щось жують, чомусь не можуть без їжі. Спостерігати за грою (на полі їхні діти) вони не навчені. Впираються в сітку своїми животами для рівноваги і хрумають горішки, чіпси, насіння, сухарики. Просто так стояти і дивитися на гравців вони якось не можуть. Хто не заїдає, я так розумію, стрес, той курить або попиває каву з паперових стаканчиків. Пива немає, бо більшість із них за кермом. У вихідні, коли гра на великому полі, на трибунах є і пиво, і не тільки пиво.

Поки ці діти ще малі учні молодших класів, їм подобається все: футбол, яскрава форма, атмосфера гри, тренування, увага батьків. Для них усе в радість, вони (не всі) часто самі, не на тренуваннях, збираються і грають. Що старшими вони стають, то менше у цьому всьому процесі задоволення, щастя, то менше груп – і більший відсів: було чотири команди, залишилося дві, причому йдуть самі, нікого не відраховують. На тренувальні ігри шестикласників батьки дуже зрідка приходять – тільки на «офіційні», коли грають з суперниками з інших шкіл і міст. Останні класи школи – це вже одна команда, і та з проблемами збирає повний склад на матч. Навіть ті, в кого є дані (в декого – справді талант), втрачають інтерес до гри, ніколи не збираються покопати м’ячик просто для себе, спонтанно – так, ніби вони це роблять для когось. В інших не вистачає бажання працювати буквально, важко і довго – чого вартий один біг (дорослий спорт – це інший рівень), а хтось не бачить у цьому сенсу, бо в них немає на кого рівнятися: професійні футболісти, справжні зірки – це надто далеко, це космос, це нереально. Батьки, їхні колеги, знайомі і близькі, колишні місцеві красені, які ходили в ДЮСШ і послали своїх дітей на секцію футболу, тепер або з великою вагою, або втомлені й загнані життям і роботою. Колишні зірки місцевого рівня часто виглядають сумно або взагалі руїни – травми, багато курива, їжі й випивки.

Їм ніхто не сказав, що все це було для них – не для батьків, їхньої реакції та схвалення, що все, що вони робили, було не марно. І якщо вони не гратимуть навіть у команді аматорів, представляючи якийсь завод чи агрофірму, це залишиться з ними – ніхто не забере їхнє вміння грати у футбол. Все, що їм потрібно робити у дорослому житті, – принаймні підтримувати форму на тому рівні, який є, бо це фундамент їхнього фізичного стану на все подальше життя, бо іншого тіла у них немає і не буде, його не можна взяти напрокат.

І це стосується всього. Оцінки в школі – не для батьків. І заперечення «нащо мені читати ті твори, чи ті логарифми, чи ту ботаніку» не працюють – хоча би для того, щоб розвивати голову. Як говорив на випускному в моїй художній школі вже покійний директор, «ви не всі станете художниками – але за ці чотири роки ви навчилися принаймні поважати і розуміти живопис, скульптуру, рисунок, ви хоч трохи вивчили історію мистецтв і зможете відрізнити картину від якоїсь мазні, що продають в магазині. Воно того варте».

До чого це все? Зараз у нас «вертають» у школу, університети військову науку. Це зрозуміло: в країні війна і це все надовго – географію нам не змінити, загроза ніколи не зникне. Формально це називається «початкова загальновійськова підготовка». На канцелярській мові звучить сухо і тривожно – «з метою формування у громадян первинних загальновійськових знань і спеціальних компетентностей стосовно оборонної свідомості, ознайомлення громадян з місцем і роллю громадянина у зв'язку з усвідомленням свого обов'язку щодо збройного захисту України». Інтегрований курс «захист України» вивчатимуть усі учні 10–11 класів у закладах загальної середньої освіти, фахової передвищої та профтехосвіти.

Далі більше. З 1 січня насамперед студенти, а потім і все чоловіче населення від 18 до 25 років пройде базову й професійну підготовку. Цей процес дасть людям навички володіння зброєю, а також допоможе обрати спеціальність, якщо їх пізніше мобілізують. Базова військова підготовка не стосується мобілізації. Підготовка складається з двох елементів: теоретичного та практичного курсу. Теоретичний курс буде впроваджений у всіх вищих навчальних закладах, його читатимуть на 1–2 курсах для всіх студентів – як чоловіків, так і жінок. Практичну частину курсу проходитимуть лише чоловіки в навчальних центрах, жінки за бажання також можуть пройти практичну частину підготовки, якщо стануть на військовий облік у місцевих територіальних центрах комплектування.

Все це дуже серйозно. І той факт, що під час базової військової підготовки громадяни отримають знання та навички з різних військових дисциплін, можна тільки вітати. Але поки що це все теорія. Покоління, яке пам’ятає, за словами героя Аль Пачіно, «коли музика була музикою», за комуни мало початкову підготовку в школах, та й військові кафедри у ВНЗ (у кого вони були) закінчило. Ми проходили збори: у школі – 5 днів, у «політеху» – декілька місяців у казармі і на полігоні, прийняли присягу, стали офіцерами запасу. Але і це велике «але»: все було формально, ніхто не сприймав всерйоз – ні офіцери, які нас вчили, ні ми самі. Ми були як ті діти, які ходять на тренування, бо так хочуть батьки – відбувають номер невідомо для кого.

У школі ми навчились розбирати автомат АК–47 на швидкість і «чотко віддавати команди». Після «політеху» ми побачили, як виглядає і що таке казарма, як ходити строєм, маршкидок і як насправді працює радіолокаційна станція. Так, і ми стріляли з автомата – один раз. Сподіваюся, коли зараз пишуть, що ходити по плацу і міряти крок не будуть, що «основні акценти буде зроблено на: тактичній, вогневій, розвідувальній, психологічній підготовках, а також бойове виживання», – що воно так і буде. Надто високі ставки у цьому навчанні, надто багато залежить для всіх. А найголовніше – ті, кого будуть навчати, розумітимуть, для чого це все, кому це потрібно і як із цим їм жити, працювати. А як доведеться, то і воювати…