Оповідання
Листопадової пори, коли в наших краях очікування снігу таке ж гнітюче, як крижані дощі, після трирічної перерви я відвідав своє місто. Перебування було коротким, але насиченим. На щось особливе не сподівався. Як завжди, перейшовся кілька разів центральними вулицями й один раз проїхався тролейбусом – і зустрів Борхеса.
Почувши це, ви, можливо, покрутите пальцем біля скроні.
Скажу щиро, що й мене гризли сумніви, хоча зовнішня схожість підкупила: сухе, майже воскове обличчя, підсліпуваті вицвілі очі, костюм, біла сорочка й краватка, твідове пальто – мабуть, з вовни йоркширських овець. Неодмінний ціпок. Стариган, подібний на Борхеса, стояв на порожній площі. У його поведінці проглядалася дитяча розгубленість. Я згадав, що Борхес, унаслідувавши батькову короткозорість, з роками геть осліп і без сторонньої допомоги, вже літнім, пересуватися не міг. «Яка несподіванка, – подумалося, – що великий укладач слів, творець лабіринтів книжкових назв, селекціонер і перетасовувач світових романів був поруч – тут, на Театральній площі». Усе виказувало, що в нашому місті він уперше, хоча у книгозбірнях бібліотек та приватних колекціях, очевидно, мужньо, як справжній словолюбець, чекає свого (тобто з уважними очима й гострим розумом) читача. Якби не оповідання «Вавилонська бібліотека», то навряд чи я б осмілився запропонувати гостеві перейтися зі мною кількома вуличками. Хоча мій сміливий план показати йому замість Вавилонської місцеву бібліотеку він міг сприйняти скептично. Власне, на площі я очікував на жінку, яку любив сорок років тому, а вона запізнювалася – як тоді, так і тепер. Ми планували разом пообідати.
У моєму телефоні блимнула есемеска, що зустріч переноситься на завтрашній день.
Я ще раз глипнув на старигана і наважився до нього підійти:
«Чи це ви, пане Борхес?»
Стариган у відповідь щось бовкнув. Мені здалося, що іспанською.
А щодо бібліотеки, то він мене випередив:
«Ви місцевий?» – запитав він.
«Припустимо», – я спробував ухилився від прямої відповіді.
«Тоді провидіння на моєму боці».
«Що ви маєте на увазі?»
«Блукаючи Всесвітом, – сказав він, – мене занесло саме до вашого міста».
«Чудове місто, – сказав я. – Якщо ваша ласка, то можемо прогулятися».
«Мені потрібна бібліотека», – розпачав Борхес.
«Бібліотека?»
«Так, бібліотека».
«Ну, у нас тут їх кілька».
«Мені потрібна велика шестигранна, – сказав він, – або подібна на шестигранну».
«Ага, ну є така – тільки вона недобудована».
«Недобудована?» – стариган рикнув, як тигр.
«Ну, в нас це нормально», – я спробував його заспокоїти.
«А туди можна увійти?»
«Не знаю. Здається, її обнесли якоюсь загорожею, щоби ніхто не шастав».
«Розумієте, в чому річ, – почав він пояснювати, – я можу вибратися з вашого міста тільки через бібліотеку».
Я подумав, що стариган колотить, і запропонував більш реалістичний варіант:
«Он залізничний двірець, – показав я рукою, забувши, що він і так не бачить. – Маємо час, щоби придбати квитки на вечірні потяги. Який напрямок: схід чи захід?»
«Ні, ні, – заперечив він. – Ви що, не знаєте, що бібліотека – це Всесвіт?»
Присоромлений, я відбився:
«Ну так, читав ваше оповідання».
«Якщо читали, то мусите зрозуміти, що я можу покинути ваше місто тільки через бібліотеку».
«Бібліотека – це вихід у Всесвіт?»
«Так».
Відповідь старигана мене засмутила, бо перспектива бути поводирем по своєму місту, в якому закінчував школу, навчався в інституті, викладав, починав писати, видавав книжки і також, як і Борхес та тисячі інших письменників, займаю на полицях бібліотек певне місце, тепер виглядала обтяжливою. Щоби дійти до шестигранної бібліотеки, потрібно перетнути площу, а тоді звернути праворуч і на центральній вулиці побачити зелені бані церкви Різдва Христового. Там завернути ліворуч і похиленою вдолину вулицею зійти до шестигранної недобудованої бібліотеки. Шлях, як самі розумієте, для моїх ніг – на раз-два, а от для тонких, як у водомірки, стариганських – не знати.
Поки я розмірковував про наш з Борхесом маршрут, він, упевнившись, що зі мною можна мати справу, трохи заспокоївся і довірливими мутними очима втупився у бік театру. Я подумав: «Якщо випала така нагода, і я не маю жодного вибору, то що ж... мотнемося з ним туди-сюди». Полуда сліпоти арґентинського старця в парі з його необізнаністю з місцевим ландшафтом були на руку. Другого разу ж не буде, а так... у лабіринтах світової бібліотеки він пам’ятатиме відвідини цього міста. За умови, звісно, якщо йому вдасться з нього вибратися, що було ще під великим питанням.
Я вирішив розпочати з театру. Тим паче, масивна сіра будівля сиділа перед нами, як квочка на гнізді.
«Що це?» – питає мене Борхес, коли ми наблизилися до театральних сходів.
«Театр», – кажу.
«А чому він квокче?»
«Не знаю. Бо схожий на квочку?»
«Ви бачите афіші?»
«Бачу».
«І який репертуар?» – питає Борхес.
«Так собі, – кажу, – нічого особливого. Колись навіть “Гамлета” ставили, а тепер клерикальні п’єси – пафосу більше, ніж треба».
«Може, тому що війна?» – намагається захистити їх Борхес.
«Не певен, війна тут ні до чого».
«Чи вони що-небудь ставили з моїх оповідань?» – поцікавився старий.
«Сумніваюся, що вони їх читали».
«Навіть якщо не читали, – лагідно сказав арґентинець, – вони були моїми акторами».
«Як це? – здивувався я. – Хіба у снах».
«У снах, – підтвердив мій здогад. – Там ми всі блукаємо безконечними коридорами в пошуках книжок».
Мені захотілося спитати, звідки він знає про війну. Але вкусив себе за язик – звісно, якщо він зі Всесвіту, то знає про все.
Беру Борхеса під руку – і минаємо театр. Я веду посланця Всесвіту до найближчої бібліотеки. Колишня вілла схожа на сиротливу куріпку. Ні-ні, сама будівля, зважаючи на знищений урбаністичний ландшафт міста під час Другої світової війни, звісно, тішить око, але те, що тут розміщено наукову бібліотеку, якось посилює мій скепсис. Я описую, як можу, саму будівлю, Борхес перебиває:
«Розкажіть, а які книги тут зберігаються?»
«Не знати, – відповів я. – Нам довелося б з вами ввійти до приміщення, записатися до бібліотеки й простояти роки за дерев’яними стелажами, в шухлядках яких тисячі карточок з іменами письменників та назвами творів».
«Як цікаво!» – вигукнув Борхес, чим привернув увагу небагатьох перехожих, які неодмінно подумали про нас: бухнули або божевільні.
Він погоджується зі мною:
«Якщо ми застрягнемо серед картотек на роки, то я не виберуся звідси».
«Саме так».
«Чи є тут письменники?» – запитав мене Борхес.
«Були. Одні повмирали, інші виїхали».
«Місто без письменників схоже на чорну діру».
«Та тут ніхто про це не дбає».
«Прикро, – сказав Борхес, – от у нас, в Буенос-Айресі...» – і змовк на півслові, тому не зовсім було зрозуміло, чи у них так само письменники вимерли, чи навпаки їх чимало розплодилося.
Я повів арґентинця далі. Ми попрямували до корпусу Політехнічного університету. Дорогою він розповів мені, що власне у тій Вселенській бібліотеці, у дзеркальних снах, він помилився дверима й потрапив на площу мого міста. Як це трапилося, він і сам не розуміє, бо тисячі разів віддавна ходить тими коридорами – і ніколи (уявляєте – ніколи) не помилявся. Навіть наосліп точно знає, куди він заходить і які в тих приміщеннях зберігаються книжки. Борхес нарікав на старого прибиральника Всесвіту, який за сумісництвом чистить коридори бібліотеки. «Мабуть, – припустив Борхес, – той телепень не прикрив бічних дверей, до яких не варто заходити».
На страх і совість я вирішив відвідати майстерню одного свого приятеля, який віднедавна також блукає Всесвітом. Не випадало питати, чи в тих бібліотечних коридорах трапляються Борхесу живі істоти, чи тільки абетки – літери, спресовані в книжки.
Відчуваючи якусь підміну, Борхес завбачливо спитав, чи ще далеко до шестигранної бібліотеки. І тут я змушений був сказати всю правду:
«Я вас веду до однієї майстерні».
Ми йшли дворами старих австрійських забудов. Дворики були запущені, поміж будинками мешканці вмудрилися встановити кілька металевих гаражів, а найбільш нахабні – добудувати лоджії з білої цегли. І хоча з боку центральної вулиці фасади будинків відремонтували, а з боку дворів тиньк повідпадав, асфальт злущився, але звідусіль пахло помаранчами.
«Таке враження, що ми в Буенос-Айресі», – сказав Борхес, морщачи ніс і переступаючи дротяними ногами калюжі.
«Нещодавно випав зимовий дощ», – спробував пояснити гостеві ситуацію.
«Дощі, що пахнуть помаранчами».
«У нас, – відповів я, – так».
Нарешті ми проминули задні двори. Це була майстерня мого приятеля – точніше те, що від неї залишилося. А залишилося небагато – тобто будівля начебто й збереглася, але вже проступали перші руйнівні сліди, що бичачими жилами пішли по стінах. Теліпалися від вітру скособочені ринви, а невеличкий садок, що складався колись переважно з кущів та квітів, виглядав покинутим і нікому не потрібним. Поки Борхес обмацував своїм ціпком огорожу, за нашими спинами почувся скрегіт.
«Що це?» – стривожився я.
«Тролейбус».
Я обернувся: «Такий великий!»
«Та ні, він звичайний – такий, як завжди».
«Мені здалося, що він велетенських розмірів і не може проїхати вулицею, бо обдирає свої боки».
Тролейбус і справді протискався вулицею.
«Як ви могли це побачити? – здивувався я. – Ви ж навіть не повернули голови?»
«Я почув, – відповів Борхес. – Інколи звук промовляє краще за око».
«А запахи?»
«О, запахи для сліпого зрідні звукам».
«А для зрячих?»
«Теж, але не так».
Спершись обома руками на ціпок, Борхес слухав мою розповідь про померлого художника, хоча сам нагадував єгипетську мумію. На його обличчі не ворухнувся жоден м’яз, у скляних очах відбивалася огорожа, перед якою ми й зупинилися. Я намагався переповісти, які полотна мені запам’яталися, щоби увиразнити сприйняття арґентинця, і розпочав з картини, на якій було зображено череду, що сходила з гори. Корови були зелені, червоні, сині, жовті, чорні та білі. Здалеку вони нагадували корів, а зблизька розчинялися у блідо-зеленому молоці тла.
Борхес, не дослухавши, перебив мене:
«Вони ще не зійшли».
«Хто?» – перепитав я.
«Ну, ті корови».
«Звідки така упевненість?»
«Невже незрозуміло, що вони тільки сходять?»
«Ну так, на полотні вони у русі, сходять, наче по серпантину».
«Вони ніколи не зійдуть у долину».
«Чому?»
«Бо художник обмежив час. Їхній час – у формі та фарбах. Це наша ілюзія, що вони сходять».
Продовжувати дискусію мені не хотілося, і я запропонував зайти перед відвідинами шестигранної бібліотеки до найближчої каварні.
Борхес погодився. Він виглядав утомленим.
Як тільки ми залишили будівлю майстерні і знову подалися задніми дворами, за спиною почувся хрипливий рик. Борхес йшов, не звертаючи увагу на те наростаюче хрипіння. Було видно, що йому байдуже.
Я обернувся і побачив тигра.
Смикнув Борхеса за рукав.
«Ви чуєте це похрипування? – тихим, майже благальним голосом прошепотів я на вухо своєму супутникові. – За ними йде тигр».
«А-а-а, – байдуже відповів арґентинець, – це з тих, що намальований дуже тонким пензлем з верблюжої вовни. Не лякайтеся, він нам нічого не вчинить».
Запевнення Борхеса мене не переконали.
«Тим паче, – додав Борхес, – він з китайської енциклопедії. Корови вашого приятеля також могли нас поранити своїми рогами, але не поранили».
«Ви порівнюєте корів з тигром?»
«Вони однакові, слово честі», – сказав Борхес і вперше за час нашого знайомства всміхнувся.
Тигр продовжував наступати нам на п’яти.
Я ще раз обернувся і побачив, що він синій.
У супроводі тигра ми ввійшли до моєї свого часу улюбленої каварні. Тепер вона називалася Centrale, а колись – «Муза».
Офіціанти здиміли, як тільки ми з’явилися в дверях, тому в нікого й гадки не було нас обслуговувати.
«Нам ще довго доведеться чекати?» – невдоволено запитав Борхес.
Борхес, тигр і я сиділи за столиком, очікуючи, що хто-небудь нам принесе меню.
«Уся справа в тигрові», – сказав я.
«Ага, зрозумів», – і стариган помахом руки – так, як змітають крихти зі столу чи витирають долонею написане крейдою – витер зображення синього тигра.
З’явилися офіціантки, а з-за барної стійки виліз бармен.
Почулися голоси, подзвякування приборів і запахло смаженою кавою.
Від того моменту, відколи тигр з волі Борхеса залишив нас, гість дозволив собі розслабитися. Він зняв твідове пальто, яке підхопила офіціантка, і воно вмить опинилося на вішаку, розпустив вузол краватки і приклав ціпок до стіни.
Я замовив курку таудурі масала з кокосовим рисом та манго чатні, Борхес був менш вибагливий і задовольнився інсалата кон фрутті де маре. Відігрівшись і втамувавши голод, ми попивали кожен своє: Борхес – каву, а я – фруктовий чай.
«Бачите, – філософствував Борхес, – у нашому з вами світі, світі книжок, існує дві крайнощі. Перша – книжки, щоби бути книжками, потребують літер, байдуже якого алфавіту, а тоді (ось і друге) вони потребують великих приміщень, тобто складів, які називаємо бібліотеками. Мало хто здогадується, що Всесвіт – велика бібліотека. Планети і зорі – це книги. Ви навіть не підозрюєте, що сім бібліотечних небес сферично розширюються з кожною секундою, бо множиться число літер».
«Чи є межі для таких бібліотек?»
«У тому-то річ, що нема, – відповів арґентинець. – Знаєте, колись в Мадриді в Café Colonial збиралася tertulia».
«Що збиралося?» – не зрозумів я.
«Tertulia», – всміхнувся Борхес, і це була його друга усмішка від часу нашого знайомства.
Я погортав у телефоні Вікіпедію і переклав:
«По-нашому – тусовка».
«А в іншій каварні, – продовжував мій співрозмовник, – Café Pombo Рамон Ґомес де ла Серна... Ех, він прекрасно сказав про книжки, що вони – птахи, в яких більше аніж сотня крил».
«Знаєте, пане Борхес, – сказав я, – ми сидимо в каварні моєї молодості».
«Як вона називалася?»
«Муза. Тут також було весело».
«Уявляю».
«Все, що в минулому, – прекрасне».
«Можу вам заперечити, що не все».
«Але більшість».
«До речі, у тисяча дев’ятсот вісімдесят четвертому році, – несподівано повернув розмову в інше русло, – ми з Марією Кодамою побували в Японії. Ви бували в Японії?»
«Не доводилося».
«Поїдьте. Отож, того року мене запросили на конференцію “Занепад Заходу і можливість «другого відродження» Сходу”. Після конференції ми поїхали в Кіото, де я зустрів буддійського монаха. З ним ми пів дня проговорили в монастирському садку про самовдосконалення і просвітлення. Я, звісно, почув багато цікавого, чого не знаходив у енциклопедіях. А тоді, насамкінець розмови, спробував повернути її на тему письма та бібліотек. Ви ж розумієте, це мене найдужче цікавило. Монах сказав, що їхня бібліотека не така вже велика порівняно із тою, що облаштована в буддійському храмі Ікаруґа в префектурі Нара, але при нагоді показав чимало їхніх монастирських сувоїв».
«Це переважно китайські книги», – доповнив я, намагаючись показати перед Борхесом свою обізнаність.
«Так, китайські, – підтвердив Борхес, – оскільки за легендою перші п’ятеро буддійських монахів прибули в країну Фусан приблизно біля 500-го року. Мене зацікавили гієрогліфи, і я запитався, скільки їх використовують у тих давніх рукописних текстах. Відповідь мене ошелешила: двадцять п’ять».
«Двадцять п’ять? – перепитав я. – Може, ви недочули?»
«Він узагалі сказав, що для письма Всесвіт використовує двадцять п’ять знаків. Потім підтвердження цьому я знайшов у середньовічному рукописі, який пролежав серед паперів однієї провінційної церкви і привезений був до Арґентини, мабуть, піратами-работорговцями. В одному з уступів я вичитав, що з двадцяти п’яти знаків складено письмо Всесвіту і також все решту, що належить до видимого і невидимого».
«Цьому можна вірити?»
«А хіба є інші варіанти?»
Нам принесли десерт. Як свідчило меню, баскський сирник з бобами тонка виглядав найбільш апетитно. Тут наші смаки збіглися. На блюдцях лежали мельхіорові ложечки, а поруч – серветки, схожі на байкові пелюшки.
Скуштувавши сирник, Борхес засумнівався, що баски таке щось випікають, додавши:
«Я бував в Іспанії безліч разів».
Ми покликали офіціантку.
Борхес як знавець мов упізнав у ній правдиву басканку.
Вони перекинулися кількома словами невідомою мені мовою.
«Так, баски випікають такі сирники, – підсумував Борхес, – вона це підтвердила».
Добігала друга година наших посиденьок в Centrale, і я засумнівався, що арґентинець пам’ятає про своє бажання покинути місто. Твідове пальто висіло на вішаку, ціпок – при стіні, а вузол краватки відповз від шиї ще нижче. Можливо, припускав я, Борхес відтягує момент розрахунку, але це я його запросив, він – гість! Йому немає потреби потерпати. Та і які, до біса, гроші у працівника Всесвітньої бібліотеки!?
Я длубав баскський сирник, а Борхес, розохотившись до балачок, просторікував:
«Знаєте, ми третій раз з Марією Кодамою планували відвідати Японію, бо мені хотілося ще раз зустріти того монаха і розпитати про інші справи й рукописи, які видавалися мені цікавими. Як тільки ми обговорили план мандрівки, я потрапив до госпіталю, а тоді ще навалилося кілька життєвих проблем з нашим буенос-айреським помешканням. Вибачте, я забув сказати, що тоді ми перебували в Женеві. Правник Освальдо Велагурре, що вів мої літературні та майнові справи, заповзявся влаштувати в Параґваї свідоцтво про одруження, яке прийшло 26 квітня, і в готелі L'Arbalète ми з Марією влаштували скромну вечірку. До нас долучилися менеджер готелю з дружиною та французький професор Жан-П’єр Бернес, мій перекладач».
«Я зустрічався з Марією Кодамою».
«Коли?»
«Якщо не зраджує пам’ять, це було у тисяча дев’ятсот дев’яносто сьомому, в Белграді».
Борхес сказав: «Цілком можливо».
«На прийомі міського голови. Вона була в червоній сукні з фужером червоного вина».
Нарешті ми вибралися з ресторанчика.
Я висунув голову за двері й пороззирався, чи нас випадково не зачекався синій тигр, – побачив лише кількох перехожих з темними дощами на плечах. Ми дійшли до Валової, і хоча до недобудованої бібліотеки йти не більше десяти хвилин, але, зважаючи на вік гостя і те, що дощ може переродитися в зливу, я вирішив у найближчій крамниці придбати дві парасолі.
Забіг до крамнички, перепросивши Борхеса, з капелюха якого вже стікали водопади.
«Станьте ось під ту арку», – попрохав арґентинця.
Коли я вийшов з парасолями, Валову заповнила череда зелених, червоних, синіх, жовтих, чорних та білих корів. Їх було так багато, наче вони прийшли до Борхеса з Патагонії, а до мене – зі Ставища. Борхес стримів під аркою, а я – на сходах крамниці. Корови йшли та йшли собі. Покупці крамниць і відвідувачі каварень прикипали до вікон, фотографуючи.
«Ви казали, що вони ніколи не зійдуть з полотна», – весело кричав я поверх коров’ячих голів.
«Я помилявся», – відповідав він, чуючи важку ходу череди.
Корови перейшли, і дощ припинився.
Парасолі виявилися непотрібними, і я вручив їх першій-ліпшій парі, що потрапила нам з Борхесом на очі.
Дівчина здійняла свої небесні очі й сказала:
«Дякуємо!»
«Беріть, – сказав я, – нам з Борхесом вони вже не непотрібні. Він залишить місто нині, а у мене квиток на Інтерсіті».
Дівчина придивилася до арґентинця:
«О, справді Борхес!»
Стариган, почувши своє прізвище, всміхнувся втретє.
«То ви його проводжаєте?»
«Так, до бібліотеки».
«Я думала – на автобусну».
«Ні, ми поспішаємо до недобудованої бібліотеки».
«А-а-а», – не цілком розуміючи мене, сказала дівчина, й нахилившись до свого хлопця прошепотіла:
«Це Борхес».
«Хто?»
«Потім розповім».
І вони, обнявшись, пішли вслід за коровами.
Нам залишалося до бібліотеки зовсім мало – ну, кількасот метрів.
Починало сутеніти. Ми дійшли до переходу, і нас зупинив світлофор. На протилежному боці на зупинці жовта маршрутка, схожа на вогненну лисицю, підбирала пасажирів. За нею примостився тролейбус, подібний на той, що ми бачили з Борхесом біля політехнічного, однак значно менших, тобто звичних, розмірів. Тролейбус нагадував якусь тварину з родини китоподібних. Вірогідно, це був ґренландський вусатий кит. Його вуса в разі необхідності ставали тролейбусними штангами. А необхідність була тоді, коли він перетворювався на тролейбус. Тепер я здогадався, що поки він доїжджає до політехнічного, петляючи вулицями князя Острозького, Шпитальною, Пирогова і Гоголя, то розростається до розмірів кита. Власне, ми з Борхесом на вулиці Гоголя й почули металевий скрегіт. Тролейбус-кит не розрахував розмірів свого тіла відносно ширини вулиці. Очевидно, це був молодий кит, який щойно доплив до нашого міста, – тобто без досвіду праці в транспортній системі.
«Гоя-гоя!» – закричав я, радіючи своєму відкриттю.
«Що трапилося?» – стривожився Борхес.
«Здається, я відкрив закон великого перетворення».
«Який це?»
«Пригадуєте скрегіт велетенського тролейбуса, що ледь протиснувся вулицею Гоголя?»
«Так» – підтвердив він.
«Це гренландський кит, – запевнив я. – Кити перетворюються у нашому місті на тролейбуси».
«Та вулиця носить ім’я Гоголя?»
«Його ж».
«Тоді все зрозуміло».
«Питання тільки полягає в тому, – роздумував вголос Борхес, – у який спосіб ті кити дістаються до вашого міста».
«Все просто: вони пірнають біля Ґренландії і виринають у нас на міському ставу, а тоді їх допроваджують до тролейбусного депо».
«От воно що!»
«Цікаво, – запитав я. – А звідки узявся тоді синій тигр?»
«Він, – стримано сказав Борхес. – з Буенос-Айреса».
Стоячи перед переходом, я помітив, що світлофор заклинило. По обидва боки вулиці Руської зібралося чимало перехожих.
«Чого ми стоїмо?» – після тривалої мовчанки поцікавився арґентинець.
«Здається, заклинило світлофор, і авта мчать без упину».
«Тоді поведу вас я», – рішуче сказав Борхес і шарпнув мене за руку.
Я подумав, що нас неминуче зіб’є якесь авто або розчавить тролейбус-кит – чейже сліпець не може бути поводирем? Але ми дивним дивом опинилися посередині вулиці, що викликало неабияке здивування усіх, хто спостерігав за двома навіженими, які перебігали дорогу.
Борхес задихався:
«Ну, як?»
«Хух, а ви ще можете долати стометрівки».
Раптово автомобільний рух призупинився, бо запрацював світлофор – точніше, увімкнулося блимаюче жовте світло. І водії, пригальмовуючи, щоб перепустити перехожих, незадоволено сопіли у своїх кабінах.
До недобудованої бібліотеки залишалося кілька метрів. З усього було видно, що Борхес поспішав. Він прискорив свій крок і, жадібно всотуючи носом повітря, намагався вгадати місцезнаходження шестигранної бібліотеки. Ми зупинилися перед сірою будівлею, обнесеною огорожею. Вікон на другому поверсі не було – книжок, звісно, також. З-за огорожі заносило сечею. Борхес поморщився:
«Так ви кажете, що письменників у цьому місті немає?»
«Нема», – підтвердив я.
«Тоді місто, якщо його полишають письменники, приречене».
«Може, залишитеся-таки – нам так потрібні письменники».
«А бібліотекарі?»
«Вони також».
«Ви знаєте, я міг би бути у вашому місті тільки тигром. Але це полохатиме мешканців, і вони влаштують полювання. Так що мені тут не вижити».
Потім він справді зробився синім тигром і голосом, що належав Борхесу, сказав: «Шестигранна».
Легко перескочив огорожу й увійшов через скляні двері всередину.
Дорогою до готелю я згадував нашу зустріч і уявляв, що тигром Борхес побуде недовго, а за долі секунди переродиться в бібліотекаря, щоби там, у коридорах Всесвітньої бібліотеки, в межах нашої галактики, десь поміж Лисичкою (Vulpecula) і Китом (Cetus) займатися улюбленою справою – розкладати на полиці книжки й почасти їх перечитувати. І коли, тримаючи в руках улюблену книжку, він про щось замислиться, то, можливо, згадає місто, в якому немає письменників, зате жовті маршрутки нагадують золотистих лисиць, а тролейбуси – ґренландських китів. Зиркне вдолину – і побачить недобудовану бібліотеку, і збагне, що йому так пощастило з поверненням. Хто, як не він, знатиме, що будівля від старості розпадеться і місто вкриється помаранчевою пилюгою без запаху.
Наступного дня по обіді я також виїхав – щоправда, потягом Інтерсіті в напрямку Нью-Йорка.
портретна знимка авторства Ярослава Маслюка
25.01.2025