Вертеп – тут його більше не буде, діти моїх дітей його не побачать і не відчують цього подиху вічності, хоч би як пафосно це звучало. Холодне повітря з сіней. Сліди на снігу відразу за дверима…
Пригадую, що Цар Ірод мав розкішну бороду, а його корона, зроблена з гофрованої фольги, відбивала світло електричного абажура і вогні гірлянд. Голоси Трьох Царів, малих кумедних дядьків, були могутні й чисті. Все дійство вертепу чомусь нагадувало виступ незіграної театральної трупи, й нам зовсім не було лячно. Зате коли здоровенний Чорт рвонув у наш бік, ми завищали і поховалася під ліжком – там пахло сіном і порохом. Чорт набрав пампухів і почав свою звичайну коляду вкупі з усіма силами зла. Смерть, висока і струнка, вражала статичністю. Ангели з дрібними неакуратними крилами були боязкі й не могли відігнати її, стерти з нашої панорами з-під ліжка. Пригадую це відчуття – у самому повітрі, здавалось, висіла якась дивна, містична напруга.
Ніч. Вона тримала нас у своїх чарах. Коли вертеп нарешті пішов на вулицю, ми вибралися зі схованки. З двору потягнуло холодним повітрям. Гримнули двері. Напруга спала, чари зникли.
Грітися ми повилазили на величезний теплий п’єц. Його ставив ще мій прадід – ніби передбачив таку силенну масу народу. І на Святий вечір ми збиралися. Родина. Всі покоління – дорослі, діти і внуки.
Цього більше ніколи не буде.
Ліс підступає, але хутір є: хати, городи, луки, подвір’я, стодоли – все залишилося. А людей в ньому немає. Всі молоді й працездатні поїхали, залишилося кілька зовсім старих і самотніх – тих, кому нікуди виїжджати, не хочеться, та й сили вже нема.
Різдво без вертепу не буває. Дванадцять страв можна зробити і на кухні в квартирі. Можна, але хочеться, щоб було «по-справжньому» – газова плита не дає того аромату, що піч, в якій горять дрова. Не видно з-за всіх цих рекламних вогнів першої зірки. А ще потрібна глибока, об’ємна тиша лісу. Достатньо просто відчинити двері, вийти на поріг і почути гомін великих дерев, засипаних снігом. Де його взяти в квартирі?
І вертеп. Там, на хуторі, був той вертеп – вертеп мого дитинства.
Свята вечеря збирала всіх. Знову разом. Знову в цей Святий Вечір. Великий вечір. Під дахом старого дому. Трохи перебудованого, але все-таки старого отчого дому. Так, як було колись. Дуже давно.
Не всі, хто поїхав на заробітки або перебрався у місто, все відразу забули і вирішили, що це назавжди. Ні, їм не вистачало тієї природи, вони марили нею ночами. Казка природи, яку дає розкішний хутір, оточений сосновим лісом. Вони не мали її в місті, де їхні вуха перестали чути звуки лісу і літа – заглушені скрипом трамваїв, автомобільних гальм і тисячної людської маси, вони стали такими, як усі. Вірили радше в себе, ніж у Бога. Робота – вона замінила все. І тільки коли приходив час Різдва, вони хотіли додому.
Сосновий ліс. Сад. Вечір. Зима. Цар Ірод і його корона, зроблена з гофрованої фольги. Голоси Трьох Царів, могутні і чисті. Вертеп. Дитинство…
Війна поставила крапку там, де був знак запитання, де ще була надія, і було вагання, і були плани. Ні, не повернутися назад і жити тут знову на землі, стати фермером – ні, це не для всіх. Так, радше приїздити на літо, тримати вулики, садити город, підтримувати хату в порядку і сад – звичайно, що сад.
Одні загинули, більшість вирішили залишитися в Польщі назавжди – забрали дітей, перевезли сім’ю і купили житло.
14.01.2025