Великий пласт української літератури, писаний російською, німецькою і польською мовами, дуже поволі освоюється нашими істориками літератури і видавцями. В першу чергу це стосується тих авторів, які писали також українською: Євген Гребінка, Григорій Квітка-Основ'яненко, Олекса Стороженко, Данило Мордовець, Марко Вовчок та інші. Однак ті українці, які не писали українською, – як Микола Гоголь (за винятком одного листа), Григорій Данилевський, Орест Сомов, Антоній Погорільський і десятки інших – опинилися поза межами історії нашої літератури.
Про Шевченкового приятеля, художника і письменника Якова де Бальмена (1813, с. Линовиця на Полтавщині – 1845, загинув у бою на Кавказі) знаємо, що походив він зі шкоцького роду, ілюстрував «Кобзар», писав російською, французькою й українською мовами. Шевченко присвятив йому поему «Кавказ».
А ще де Бальмен написав кілька романтичних повістей – «Изгнанник» (помилково вказується, нібито про декабристів, насправді ні), «Солдат», «Отрывки из заброшенного дневника», французькою мовою «Un Songe» («Мрія»), оповідання «Мщение», «Самоубийца», «Пустыня», «Не достанься никому – ни мне, ни ему, злодею моему», «Сон», «Окно и рассвет», «Мыза», «Повесть». Всі ці твори залишилися в охайно переплетених рукописах, лише деякі з них були опубліковані у 1988 та пізніших роках. Але в рукописах вони ходили серед друзів-офіцерів.
Однак мова у нас буде не про де Бальмена, а про помилковий здогад деяких істориків літератури щодо ще двох буцімто його повістей – цього разу опублікованих. Йдеться про повісті «Ярмарка» і «Крыницы» за підписом «С. Закревская». У кількох джерелах стверджується, що це псевдонім де Бальмена, а Марієтта Шаґінян у книзі про Тараса Шевченка взагалі висловила сумнів в існуванні Закревської як реальної особи. Можливо тому, що родич Софії, український етнограф і історик Микола Закревський (1805–1877) мав псевдонім... М. Шагінян.
Софія Олексіївна Закревська (1796 або 1797, с. Березова Рудка Пирятинського повіту на Полтавщині – не раніше 1865) походила з дворян, була донькою відставного майора Олексія Закревського, згодом голови Пирятинського повітового дворянства, й онукою Осипа Закревського, генерального бунчужного війська Запорізького, який у 1752 році купив хутір Березова Рудка і збудував там палац.
У 1806 році Софія разом із молодшою сестрою Анастасією вступила до петербурзького Катерининського інституту, але у серпні 1813 року, незадовго до випуску, через те, що захворіла Анастасія, залишила навчання. Більшість свого життя Закревська прожила у сусідньому з Березовою Рудкою селі Лемешівці, що дісталося їй та її сестрі Марії у спадок. У 1849–1850 жила в Петербурзі.
Родина Закревських вирізнялася високою освітою, українським патріотизмом, культивувала зацікавленість українською літературою і фольклором. У 1840-х рр. часто у них бував Шевченко, який залишив низку портретів родичів Закревської. З братом Софії Віктором він так міцно здружився, що навіть заснували пияцьке Товариство мочемордія.
Якось Віктор, трохи підгулявши в компанії з офіцерами гусарського полку, запропонував тост за «щастя французької республіки». Його підхопив офіцер Ціхонський, з походження поляк, заперечивши: «Краще вже, панове, випиймо за славу майбутньої української республіки!»
Однак серед офіцерів виявися стукач – відставний генерал Сєлєцький. Зчинився скандал. Офіцерів допитали, Ціхонського перевели вглиб Росії, а Віктора викликав до Петербурга шеф жандармів Дубельт. Про це згодом згадував гусар Мартин Залєський: «Але що старий Малорос умів спритно прикинутись дурником, при тім і вигляд мав справді досить комічний, то і вдалось йому розсмішити генерала й він одержав дозвіл вертати домів, з гострим наказом, щоб на майбутнє не важився тостувати з гусарами».
Закревська перебувала у дружніх відносинах з Євгеном Гребінкою, через якого пересилала свої твори до Петербурга, з істориками Миколою Маркевичем і Андрієм Стороженком.
В Анну Закревську, юну дружину Платона Закревського (брата Софії), був закоханий Тарас Шевченко:
Моє свято чорнобриве,
І досі меж ними
Тихо, пишно походжаєш?
І тими очима,
Аж чорними — голубими,
І досі чаруєш
Людські душі? Чи ще й досі
Дивуються всує
На стан гнучий? Свято моє!
Єдинеє свято!
Син Платона і Ганни – Гнат (1839–1906) був прокурором Харківської судової палати, обер-прокурором у сенаті, автором праць з питань права. Його донька Марія (1892–1974; після першого одруження – Бенкендорф, після другого – баронеса Будберг) була відомою міжнародною авантюристкою, а також спочатку громадянською дружиною Максима Горького, який присвятив їй роман «Жизнь Клима Самгина», потім – коханкою англійського дипломата Р.-Г. Локкарта, чекіста Петерса і навіть англійського письменника Герберта Веллса, який намагався її пошлюбити.
Перший опублікований твір Софії Закревської «Письма совоспитанниц» (1837) з'явився без підпису, а пізніше увійшов до роману «Институтки» (1841), де дія відбувається у Петербурзі і в Україні. В основі сюжету – кохання вчорашньої інститутки й молодого офіцера. Роман, в якому діють реальні особистості, приятелі й сусіди Закревських, похвалив Олександр Афанасьєв-Чужбинський, який був знайомий з авторкою і її родиною. Роман також відзначив В. Бєлінський як твір «нової талановитої письменниці, що вийшла на літературні терени». Ще цікавіші її повісті «Ярмарок» і «Криниці», написані не без впливу Гоголя. Бєлінський назвав «Ярмарок» у числі найкращих оригінальних повістей року.
В «Ярмарку» Закревська теж подекуди вживала реальні прізвища: Пампушенко, Галушка, Лепетаєнко. Цікавим персонажем виявився такий собі Зеров – фігура демонічна, схожий на привида, гульвіса і шалапут, перший франт на ярмарку. Хтозна, чи не був він пращуром Миколи Зерова, бо прізвище не таке вже й поширене.
У «Криницях» маємо заплутану інтригу з дуелями і скарбами. Твори Закревської написані дотепно з жвавими діалогами, мовби призначеними для сцени.
Отже немає жодних підстав приписувати її твори де Бальмену, бо збереглися архівні матеріали (авжеж, у російських архівах і за гроші) та свідчення мемуарного характеру про її літературну творчість, яка вартує того, щоб була перекладена українською.
10.01.2025