Горіх як олень

Пролетіли над дахами гуси. А збоку океану

проторохтів гелікоптер. Насувалися снігові хмари,

дужчав вітер. Я приготував лопату і сперся

на держак, визираючи ще один гусиний ключ,

якого так і не побачив. Чув, але не бачив.

Мабуть, горіх їх бачив, бо високий.

У комп’ютері назбиралося листів, на які

не відповідав протягом тижня, тому, ввійшовши

у дім, хухав на змерзлі пальці,

а тоді – читав жирні лінії електронної пошти.

Забув запитати в горіха про гусей:

куди вони подалися? Він же точно їх бачив.

А може й не скаже, бо хто я йому?

Влітку сиджу під його дірявою тінню.

Восени нарікаю на черепицю його листя.

Взимку, а що взимку? Ну, випитую про гусей,

про тривожний шурхіт океану і про мовчазне

співіснування поруч з будинком.

Горіх часто зазирає у моє вікно на другому

поверсі та, навіть, нагинається до вікон пивниці.

Зі стовбура – у протилежні сторони розходяться

грубі гілки, наче роги оленя-самця.

Я кажу йому, що він олень, бо розчищає

навислі снігові хмари, рогами, наче граблями.

«Я горіх, – відповідає, – що за дурні порівняння».

Він ображатиметься до наступного ранку

аж поки сніг не поселиться на його гілках

і зробить його білим точно, як моя голова.

Він гоноруватиметься в тому кожусі:

«Щоби одягнутися в такий кожух, –

скаже, – треба цілу ніч стояти під снігом,

а тобі – не під силу». Я почую його хвастощі,

коли знову відкидатиму сніг й мене трохи

притрусить, але в кожусі буде він – горіх,

а на мені – хіба що жупан та й то поношений.

«Так проминає життя, – подумаю, – разом із

зимою». «Ти об чім печалишся? – запитає горіх, –

тримай мого кожуха», – і струсне усім своїм

оленячим тілом на мене густу пелену снігу.

Струсне – і заліпить мені очі та уста,

перекладе свій тягар на мої рамена,

притрусить стежку, яку я щойно прогорнув.

Змокріють мої водовідпірні кросівки,

змокріє болонієва куртка і плетені рукавиці,

посідаються вуста. Беру знову лопату

і знову відкидаю сніг, відчуваючи

що й за шию нападало. А горіх

вже перетворився на оркестру, бо океанічні вітри,

зачіпляючись за його гілля – оленячі роги –

грають і на цитрі, і на бандурі.

«Відписуй свої листи, – летить мені в спину,– сніг

падатиме цілу ніч. Не парся, не прогорнеш.

А гуси, яких ти виглядав, ще летять,

бо чути пружний посвист крил, довірся мені».

«Не чути» – кажу. «Це тобі не чути, а вони

летять. Підійди ближче і почуєш».

Я відклав лопату і підійшов до стовбура –

погладив його як оленя. Зима ще довга –

за зиму ми з горіхом неоднораз

посваримося. І чому йому

шкодить, що він

олень?