ОТЖЕ ВИП’ЄМО!
Розділ з роману «Carmina Burana»
Події в романі відбуваються у середині 1990-х. Група студентів з України приїжджає на студії до Вільного університету в Мюнхені. Тут їх чекають і лекції з історії університетів (як і з астрології та алхемії), і студентського життя за вісім століть, і “Carmina Burana” – збірка любовних і студентських пісень із часів Середньовіччя. І кохання, в якому правда є найстрашнішою брехнею, а вигадка стає щемливою правдою.
ЧАСТИНА ДРУГА
Усі учасники симпозіуму перебралися у городчик за університетом, щоб виправдати назву конференції як “науково-практичної” й перейти від частини теоретичної до прикладної. Там уже були накриті фуршетні столики. Тут пишалися пляшки з різними видами вин, помаранчі, тістечка та інші смаколики. Звідкись з’явилась навіть амфора – не надто велика, але достатня, щоб веселити й милувати око тих, що зібралися на практичну частину симпозіуму.
Професори й студенти весело взялися до деґустування вин, гуртуючись у невеликі товариства. Тут і далі відбувалися конференційні дискусії й обговорення.
У одній із груп професор Леонід Лужницький, тримаючи в одній руці келих, жестував другою й ніби виголошував лекцію:
– Мені часом видається, що виноградники й вина можна порівнювати з людьми і народами. Як і народи, вина формувалися в своєму terroir – особливому природному середовищі, на особливих тут і тепер ґрунтах, в залежності від поєднання сортів винограду. Цей теруар – причина різних етнопсихологій різних народів, бо вони теж поставали на різних територіях і підсоннях. Дехто добачає в теруарі майже містичну сутність, яка народжує душу вина. Як і люди вина змінюють із часом свій характер: їх смак залежить від температури самого трунку і довкілля, пляшки чи амфори, келиха. Вино в пляшках із однієї бочки теж із часом починають різнитися.
– Тому й треба бути не виноградною лозою, а єрихонською трояндою, щоб достосуватися до теруару чужої країни, – вторував йому професор Стефан Мамай.
– Але однак італійці не змогли розвинути такого культу окремих вин і теруару окремих винотворних територій, як французька Бурґундія чи Бордо, або як Німеччина, – замислено ніби означував проблему ще один із співбесідників, професор Ізяслав Орсіні.
– А мені бачиться причина сього у тім, що виноградники у Середні віки плекали насамперед отці-францисканці й ченці бенедиктинського ордену. У Франції та Німеччині на ті часи було біля сотні монастирів сих орденів. А в Італії – лише дещиця, – мовив професор Іван Виговський.
– Тобто можемо твердити, – означав конклюзію професор Богдан Світлий, – що конечність вина для сакральних потреб у монастирському житті через кількасот літ сформували нинішню славу й культуру вирощування виноградників і творення вина?
– Ну, преподобні отці вирощували вино не тільки для містичної трансубстанації, кажучи теологічним терміном, його під час літургії у Кров Христову. Вони споживали його разом із пивом у повсякденному питті, – доповнював його думку професор Лужницький.
У іншій групці гостилися й розмовляли ректор Ольґерд Рогволдович, декани та кілька інших професорів.
– Іммануїл Кант часто перехиляв чарочку з винцем, переконуючи, що насолода від деґустації трунків є цілком неповторним особистим переживанням. А позаяк вино є насолодою, яку перетравлюють, кожен, що його споживає, не може залишатися байдужим, бо відчуття запаху і смаку є надзвичайно суб’єктивними. А саме невтральність є основою естетичного оцінювання витвору мистецтва, – мовив задумливо ректор, розгойдуючи вино у келиху, щоб вивільнити аромати, й розглядаючи його навпроти призахідного сонця. – А загалом відомо ж, – задумливо мовив він далі, – що мікробіолог Люї Пастер, який відкрив для людства таємниці бродіння, мав переконання, як мені бачиться, вірне й справедливе, що у пляшці гармонійного й вишуканого вина більше філософських правд, ніж у багатьох учених томах і манускриптах…
– Повною протиставою Кантові є Вольтер, який теж полюбляв приголубити губами пляшечку з вином, – вторив один із деканів. – Сей вельми філософський муж добачав разючу схожість між чуттєвим та інтелектуальним смаком і був певний, що піднебіння може відчувати суміш різних вин, а людина з розвинутим естетичним смаком здатна побачити у творі мистецтва різностильову суміш, спроможна розрізнити у вині та мистецькому творі його приваби та ґанджі. Бо ж між трунками, як і творами мистецтва, існують стилістичні відмінності. Тому й різні вина по-різному споживають і неоднаково їх відчувають.
– Астроном короля Генрика Восьмого баварець Ніколас Кратцер, той самий, що його знаменитий маляр Ганс Голбейн зобразив на портреті з сонячним годинником, нахвалявся, що при лондонському королівському дворі він був відомий тим, що “завжди пив за німецьким взірцем і міг вижлуктати будь-який трунок”, – посміхаючись оповідав професор Орсіні.
Канцлер Поставець, розхлюпавши вино на фрак і метелик, був бурячковим. Виражаючи свою незграбність і незадоволеність і собою, й усім, що тут відбувалося, він цідив крізь зуби:
– Іван Франко опублікував був спогади якогось, як він назвав, “щасливого білоруського шляхтича” вісімнадцятого сторіччя. На їх завершення в рукописі той автор зробив був два записи, які є передбаченням результатів кожної пиятики наступного після неї ранку. Перший запис латинською мовою:
Si tibi nocet crapula vespertida,
Ebibe de mane, erit midicina.
себто
Якщо тобі шкодить вечірнє сп’яніння,
Випий зранку, буде полегшення.
А другий – старопольською: “Niż, panie piiaku, do wczorayszego smaku!”, тобто “Нумо, пане пияку, до вчорашнього смаку!”.
Усі змушені були як виховані люди посміхатися на ці в’їдливі самоіронічні коментарі.
Головною окрасою іншого приємного товариства була професорка Мурасакі. Тут Цамблак ніби продовжував свою місію симпосіярха. Ярополк Злотняк, Джованні Росетті, Роман Шнайдер, Святослав Литвин – усі як порядні джентльмени були у фраках і під метеликами. З ними і пан редактор теж долучився до цієї групи деґустаторів. Мова йшла про вино й письменство.
– Мені видається, що вино й літературу, а може й вино і будь-який витвір мистецтва, можна між собою порівнювати, – мовив Юрко.
– Художній твір, – захоплено втрутився Ярополк, – чи будь-яке мистецьке творіння теж можна порівнювати з трунком. Ми шукатимемо тих особливостей, що притаманні романові, поезії чи малярському творові, пробуємо аналізувати й інтерпретувати його зміст, порівнювати із подібними або цілком іншими творами – й твердимо, що таке ж компаративне зіставлення можливе й між винами того ж сорту різних років чи винами різних сортів із того ж теруару.
Усміхаючись ледь помітними зморшками біля сіро-синіх очей цьому товариству молодих чоловіків, шляхетна й ніби просвітлена якимось внутрішнім спокоєм пані Мурасакі, подібна до римської мотрони, радо підтримувала розмову:
– Гарний художній твір, як і вино, дає естетичну насолоду, переносить у світ мрій і фантазій, дає крила, щоб відірватися від будення. До того ж кожен по-різному сприймає твір мистецтва, зокрема й літературний. І таке осягання залежить від естетичного та культурного досвіду читача чи споживача трунків. Ну й кожен має право оцінити такий витвір мистецтва – чи то винного, чи то твір літератури.
– Звичайно ж, як у літературі є широкий потік творів, які важко назвати архивитворами, так і в усякій винній крамниці можна купити й абияке вино, безіменне й бездомне. Отак і витвори мистецтва, – розколихуючи кружка в кришталевому келиху вино й намагаючись вловити його ароматну гаму, вторував їй редактор.
– Так само трунки можна порівнювати й із музикою, – доклав свою думку наймолодший із товариства Джованні. – Вони можуть надихати, творити настрій, посилювати силу переживань і насолоду від життя чи приглушувати біль утрат і неспокій людської екзистенції.
– Пам’ятаєте оповідку із Сервантесового “Дон Кіхота”, коли двоє родичів Дон Кіхота сперечаються, оцінюючи старе вино, ще й з доброго року, – задумливо вела професорка Мурасакі. – Один із них стверджував, що вино було б добре, але в ньому відчувається присмак шкіри, а інший вперто переконував, що там таки є якийсь металевий присмак. Усі почали із них глузувати. Однак коли вино з барильця допили, то на його дні виявили ключ, до якого була прив’язана шкіряна поворозка. Тож, – ледь посміхалася вона, – доглибинні таємниці красного письменства, малярства чи музики часто бувають пошуком ключів аж на дні їхніх контекстів та підтекстів.
– Китайський віршник Бо-Цзюй-і в одній зі своїх поезій твердив, – насмішкувато морщила вона носика, – що “бербениця вина, спожита за життя, є щонайліпша, ніж гора нажитого добра, навіть якщо вона сягатиме Великого Воза на небі”.
А японський поет кінця сьомого століття Отомо-но Табіто оспівував жіночу вроду та саке – японське рисове вино:
Сім мудреців
У давнину такóж,
Як люди всі,
Лиш одного бажали –
Утішитися чаркою саке!¹
– До слова, – вела далі пані Квітка, – чи знаєте, що японський письменник і буддійський чернець Кенко-хоші у своїх знаменитих «Цуредзуреґуса», себто «Нотатках знічев’я», сливе шість століть тому означив, яким має бути вишуканий шляхетний чоловік і при розмові, й у наставленні до вживання трунків? Отож, переконує сей автор, «бажано, щоб і зовнішність, і поводження були щонайвишуканіші. Не втомлює співрозмовник, який і зовні чарівний, і говорить небагато, а коли говорить, то приємно послухати». Ну, і ще важливий штрих, – знову усміхалася вона. – «Чоловікові варто бути вправним у письмі, мати гарний голос і чуття ритму, а також не відмовлятися випити, навіть коли не хочеться»².
Цамблак щодо останнього твердження дещо був здивований – бо ж хіба є можливим, щоб шляхетний чоловік, обдарований таланом мистецького слова, будучи при доброму здоров’ї, відмовлявся від осолоджування трунками галантних чи інтелектуальних бесід? Однак утримався від коментарів до цієї дивної ідеї з поваги до чернечого сану автора, що його тут цитувалося.
Розмови й жарти тривали, продовжувалися і куштування, і частування.
Ректор обходив сі товариства, перекидався словом-другим із різними групами, пропонував розділити радість деґустації. Коли він, перепросивши усіх, запросив пані Мурасакі на окрему розмову, товариство, що залишилось, трималося вкупі.
Роман знайшов ще один ракурс творчих впливів вина та віршівництва, хоча і Юрко надавав перевагу називання творення віршів у контексті впливу на цей процес трунків “віршоплетством” або “плетінням словес”.
– Цісарева Сіссі, дружина нашого найяснішого цісаря Франца Йозефа, – розповідав Роман, – якось написала вірша, що в ньому порівнювалися кохання та вино. Вона твердила, що її не цікавить ні одне, ні інше: кохання робить закоханого непритомним і непридатним до життя, а від вина обличчя стає фіолетово-синім; кохання квасніє й псується, а вино ті, що ним гандлюють, найчастіше фальшують. Але ще гіршим від підробленого вина є імітація фальшивого кохання.
– Отож-бо й воно! – глибокодумно зауважив Ярополк. – Не пий, Юрку, копійчані вина, бо посинієш, а прожилки на твоєму носі нагадуватимуть мапу рік і їхніх заплав! Не прагни кохання – бо скиснеш і будеш як дешеве вино. А життя є закоротке, щоб пити кисле вино й інші гидотні трунки …
– Правду маєш: як покохати – то Сіссі, як пити вино – то лиш коштовне та розкішне! – вторив йому Цамблак. – Ну, хоча б, до прикладу, франконські вина з Баварії, бо благодатне їх споживання – не найгірший спосіб гайнування життя.
– Троянди й виноград, прекрасне і джерела вин – це поєднання вічне! – втрутився й собі Джованні. – Сильванер, сильванер – він житиме навіть тоді, коли вже помре останнє кохання! – майже приспівував він.
На межі дня і вечора, коли гостина вже хилилася, як і сонце, на захід, Юрко прицілювався примруженим оком на ще одну пляшку вина, а його прозовий спосіб висловлювання плавно перетікав у поетичний:
– А у тій пляшці-пузашці, що так сором’язливо, самотньо й задумливо стоїть край столу, немов панна, що її не запрошують до танцю, ще щось залишилося для студіювання?
Ярополк приніс цю самотню красуню – й виявилося, що вона ще цілком незаймана. Її відкоркування стало гарною кодою симпозіуму для їхнього невеликого товариства.
Святослав, дещо надміру возвеселений, вирішив бути совістю товариства:
– Може, ми б уже вгамувалися з питтям? Завтра ці надмірності тиснутимуть нам на голову й ми, можливо, не надто добре почуватимемося. Розважте, чи не варто б нам бути поміркованішими у трунках…?
– Ти б ще додав, – скептично докинув слівце Роман, – …і в інших надмірностях життя?
– Краще ми будемо поміркованішими у трунах – але колись, через десятиліття! – розливав напій у келихи твердою рукою Ярополк. – Кришталева чара, срібнеє дно – пити, то пити. Я ще тут покерую, поки ви всі не вп’єтеся. Від античности до бароко людство під час трапез і взагалі пило, до слова, більше різних трунків, ніж води.
– Правду маєш, – погодився Юрко, – бо ж безпечніше було пити пиво та вино, ніж воду – щоб не заразитися якоюсь із хвороб, від дизентерії починаючи. Я є палким і дієвим прихильником продовження цієї столітньої традиції. Відомо ж, що навіть Біблія оповідає, що відразу після відступу вод потопу Ной посадив виноградник і почав споживати вино. Бо хто ж був першим пияком, як не цей праотець?
– А в Святому Письмі вино згадується більш ніж п’ятсот разів, – задумливо промовив Ярополк. – Шумери ж називали вино “деревом життя”.
– А Шевченко, великий знавець людських душ і філософ, – доклав слівце Джованні, – теж недаремно ж писав:
Вип’єш перву – стрепенешся,
Вип’єш другу – схаменешся,
Вип’єш третю – в очах сяє,
Дума думу поганяє.
– Я вже точно на стадії четвертого рядка цієї поезії: такий цілком задуманий і обдуманий, – втомлено прорік Роман. – Пора б уже кланятися усім й іти додомоньку. Тут усі якось так голосно вже розмовляють, що я майже не чую своїх думок.
– А ще мені бачиться, що Алкей мав рацію і був знавцем людських душ, коли писав: “Напившись, людина не лише постає такою, якою вона є насправді, але й інших спонукає до відвертости”. Будьмо справжніми та відвертими! – виголосив Росетті короткий тост.
– А не менш мудрі рабини, – додав Злотняк і свого шекеля до розмови, – цитують вавилонський Талмуд: “Люди відкривають своє справжнє єство під впливом вина, грошей або гніву”.
– Ну, то за нас. Cincin! E salute!³
Усі знову випили. А потім їх, як звичайно, потягнуло на співи.
– Будемо всолоджуватися вином і чаруватися співом! – проголосив Святослав.
– Поки всього не вип’ємо – не вступимося! – кидав і собі бойовий клич Юрко.
Почалося з давньої німецької пісні, яка вже давно зукраїнізувалася:
Кришталева чара – срібнеє дно,
Пити чи не пити – все одно.
Кришталева чара – срібная креш,
Пити чи не пити – все ж умреш!..
А потім пригадали усім знану стару файну галицьку пісню “Zato, braćo, pime ga” – “Тому, браття, пиймо”, що прийшла до Галичини по Великій війні:
Vužgi, vužgi, vrag te skeljil,
Kaj sem ti se ja zameril.
Пий, смали, чорт візьми тебе,
Що тобі я завинив…
I nikom nije lepše neg je nam,
Samo da je tako svaki dan.
І нікому не є так файно як є нам,
Якби тільки так було щодня.
I zato, braćo, pime ga, dok ne pukne zorja…
Тому, браття, пиймо – доки не настане вранішня зоря…⁴
І вже на цих словах перервали, за давньою хорватською традицією, спів, щоб цокнутися – аби й вухам було приємно перед вживанням вина.
Розвітавшись із найстійкішими учасниками симпозіуму і залишаючи передчасно поле бою, де ще дехто доблесно змагався із тими трунками, що залишилися, Святослав і його друзі, ніби ватага нічних гульвіс, побрели до Ізару, а далі й через нічний Англійський парк – до Домівки.
Дорогою Цамблак розмірковував над тим, що теорія відносности Альберта Айнштайна не мусить перевірятися на якихось космічних моделях. Достатньо спожити певну міру трунків – і стає одразу ж зрозумілим, що час тверезої людини і дещо возвеселеної, за Айнштайном, протікає зовсім по-різному. Підтвердженням цього є вірш Юрка Позаяка, який фіксує й доводить теорію відносности не в космічних, а у земних умовах:
Здавалось, лиш учора
Ми разом сіли пити,
А вже надворі осінь…
Святослав долучився до обговорення цієї наукової концепції й цитував вірш Юрка Пелешенка:
Каберне у подільській каварні.
Шум росте, наче дерево, вгору;
голоси, що поволі в’януть
у лещатах тонкого мінору.
А вино все насичує душі,
хтось “my soul is dark” співає,
світ все більше стає незрушним
під пронизливий вереск трамваю.
Липи в’януть від жовтої туги
У забрьоханих клітях подвір’їв,
і до склянок тягнуться руки,
як осінні птахи у вирій…
– Мені здається, що в цьому вірші виражена не тільки Айнштанова ідея теорії відносности, а й його ідея викривлення простору-часу під впливом ґравітації, – переконував усіх Джованні.
Стомлене товариство приперлося врешті з університету до Домівки й готувалося відпочити від втомливих наукових дискусій і деґустацій.
Святослав подався у душ змити втому від винного осаду в голові. На вбиральні в чоловічій частині Домівки з’явився від якого часу дивний латинський напис: Necessarium. Можливо, це було латинізоване англійське слово necessity – необхідність.
Для кожної проблеми слід шукати особливі підходи її розв'язання. Щоб жіноча частина Домівки не здійснювала вторгнень у цей священний чоловічий простір, під цим латинським написом хтось причепив острогу німецькою й українською мовами: “Vorsicht! Einsame durstige Männer! Обережно! Самотні спраглі чоловіки!”
У вбиральні на одній зі спарених кабінок зверху висіли штани явно секондгендівсько-гуманітарного походження – потерті, вузькі й із довгими холошами. У піднесеному післясимпозійному натхненні Святославові здалося, що такі галанці могла б одягнути лише довга й хвороблива глиста – якби могла досягнути людських розмірів. Кабінка була зачинена зсередини.
Коли за пів години Святослав вийшов майже в притомному стані після прохолодного душу, то його здивування переросло у прикрий неспокій і збентеженість: ті ж штани продовжували висіти на тому ж місці! Звичайно ж, кожна людина має право на приватні забаганки задоволення своїх найнеобхідніших і найнасущніших проблем, однак будь-що на землі не триває вічно. Він зайшов у другу кабінку й прислухався до того, що відбувалося в сусідній. Але залишки сторонніх шумів у його голові (очевидно, наслідок впливу дещо надмірної дози випитого напередодні) так і не дозволили таким емпіричним способом встановити, що ж відбувається за тонкою перегородкою. Довелося перейти до наступного, може не надто чемного, але єдино можливого в цьому випадку методу наукового дослідження. Він обережно піднявся на мушлю і зверху почав студіювати ситуацію в сусідній кабінці.
Те, що він там побачив, перевершило всі сподівання, знання та фантазії про можливі способи людського відпочинку. Шанований усіма доктор філософії Смичок, відомий у вузьких колах знавець історичних анекдотів про найвидатніших осіб усіх часів і держав, у самих підштаниках сидів бочка біля мушлі й, зручно підперши голову лівою рукою, спав мирним сном – сном людини, яка чесно й до кінця виконала свій обов’язок. Ще нещодавно всі бачили його при виконанні виїмково важливого доручення (про яке молоді маґістри не могли навіть мріяти) – доктор розносив пляшки із вином і розставляв їх на столах перед другою, практичною, частиною симпозіуму. Тепер пан доктор здокторів, як видавалося, остаточно.
Імітуючи легкий англійський акцент і голос пана декана, Святослав розпочав кидати з висот на голову нещодавноспеченого доктора громові звинувачення й докори про неточне розуміння ним фрази “ergo bibamus!”, яка як заклик (як йому вочевидь, судячи з результату, здалося) перекладається не “отже свинонап’ємося”, не “усвинячимося” чи “свиноуподібнимося”, а лише “отже вип’ємо!”
Святославові завжди подобалася винахідливість справжніх знавців щодо формулювання одним дієсловом різних стадій вживання алкоголю. Якщо непосвячені кажуть про будь-яку дозу випитого (від маленької чарки – до знаменитої між студентами Вільного університету дволітрівки червоного італійського) – “напився”, то у справжніх знавців для вислову будь-якої з цих стадій є чудове дипломатичне дієслово: “Попив”. Вживання цього маґічного евфемізму дає змогу завжди приховати справжній обсяг вжитого трунку перед будь-ким: від власної благовірної й до поліцейського автоінспектора. “Напився” передбачає у своїй суті закінчену дію й неґативний результат, неадекватний стан і поведінку. “Попив” – м’якість незавершеного процесу, благороднiсть неповноти дії, якщо хочете, навіть певну інтеліґентну вишуканість.
Закарпаття подало своє ориґінальне лінґвістичне оформлення цього процесу. Лише два слова, які можна переставляти місцями, дають широку палітру представлення ситуації. Вирази: “Мало упили” та “упили мало” означають цілком різні процеси і ситуації. Перший формулює процес переживання вчорашніх радісних посиденьок із друзями, а другий – сам процес вживання вина, який уже залишився трепетним і приємним спогадом у минулому часі. А може й навпаки.
Студіями ж у Вільному університеті звичайно називають повільне споживання вина – й обов’язково з великої пляшки. Так радість від шукання істини значно збільшується й поглиблюється – в пропорційній залежності від об’єму, ширини і глибини поляхи із трунком. Ґенеза цього терміну губиться у мороку життя українських студентів, народжених на еміґрації. Вперше на пам’яті нинішніх мешканців Домівки цей процес був названий студіями одного мерзенного дощового вечора, коли Святослав з Ярополком та Юрком, розташувавшись у тихому кутку вітальні в Домівці, куди не долинали вихори життя навколишнього світу, почали деґустувати з великої пляшки не надто дороге німецьке вино. В один із найвідповідальніших моментів цього творчого пошуку і дослідницького ентузіязму в двері хтось тихо постукав і при їх трапезі з’явився молодий священник – Ярополків приятель. За його акцентом Святослав зрозумів, що отець народжений у котрійсь із німецькомовних країн.
Отець, трохи засоромлений, вигукнув:
– Перепрошую, що вас потурбував! Бачу, ви тут студіюєте!
Це визначення процесу – студіювання – було надзвичайно доречним і всім сподобалося. Щастя, що отець був не із Польщі: там вираз потурбувати є ще двозначнішим – себто означенням мордобитія.
…Наукові роздуми й гнівні філіппіки Святослава на адресу доктора Смичка не мали жодного впливу, й тому далі довелося перейти до більш радикального методу впливу – на повний голос заспівати йому улюблену пісню, що й досі бриніла йому в думках:
I nikom nije lepše neg je nam,
Samo da je tako svaki dan!
І нікому не є так файно як є нам,
Якби тільки так було щодня!⁵
У тому місці, де хорватська традиція каже цокнутися, Святослав гримнув кулаком у двері кабінки вбиральні.
Однак зрозумівши, що допомогти прийти до тями такими засобами панові доктору не зможе, Святослав пішов шукати підтримки друзів. Звичайно, що це не був той випадок, коли треба було б здіймати великий галас, бо справа була надто інтимна і делікатна.
Святослав мав побоювання, що коли завтра розповідатиме своїм приятелям цю трепетну історію, вони не йнятимуть віри. Йому вдалося витягнути кількох із них із ліжок, хоча його було суворо попереджено, що якщо те, що він їм хоче продемонструвати, не відповідатиме їхньому горизонту сподівань, він змушений буде ночувати у душовій кабінці.
Тож Роман зайняв стратеґічний спостережний пункт, вилізши зверху на мушлю у вільній кабінці, а потім, поки інші оглядали пана доктора у різних ракурсах і проєкціях у такій лагідно-інтимній позі, кудись побіг. Джованні відразу ж, як справжній майстер журналістики-папараці, приніс фотоапарат, зафіксував історичний момент недвозначної пози пана доктора на мушлі й лагідно прокоментував, що вивісить цю світлину на катедрі, де викладає доктор Смичок – якщо б той надалі дозволяв би собі бути нечемним.
Роман швидко повернувся із великим глечиком і, наповнивши його водою, почав поливати, як квіточки, вчену голову доктора Смичка. Цю важлива мить теж було зафіксовано на фотоплівку. Реакція призвідця цієї ворохобні була справді непередбачуваною: він розплющив одне око, уважно розглянув усіх на високостях над ним і, вдячно посміхаючись, промуркотів: “Danke schön”⁶. Потім, важко відірвавши голову від покришки на мушлі, спромігся розплющити і друге й додав: “Красно дякую!” Надалі була його нова спроба вкластися зручніше на покришку мушлі, однак під впливом обурених вигуків юрби він припинив ці ганебні оніричні спроби й, соромлячись присутніх, що позбігалися на загальний гамір, намагався натягнути на себе секондгендівські штани. Однак йому ніяк не вдалося запхати хоч одну ногу в холошу – й, пов’язавши ці галанці на себе як набедреник, пан доктор вийшов із вбиральні з гордо піднятою, як у англійського льорда, головою, й увічливо побажавши усім “Надобраніч”, погойдуючись, як під час морської хитавиці, пішов до своєї кімнати.
Урешті все стихло. Липнева ніч накрила Мюнхен…
_____________________
¹ Переклав із японської Іван Бондаренко.
² З давньояпонської переклала Ніна Баликова.
³ Цок! На здоров’я! – італ.
⁴ Переклав із хорватської Домаґой Клічек.
⁵ Переклад із хорватської Домаґоя Клічека.
⁶ Дуже дякую. – нім.
03.01.2025