або
ВОСКРЕСІННЯ З МЕРТВИХ
Вставна новеля з роману «Carmina Burana»
У нашому забутому Богом і людьми шахтарському містечку, де добували калійну сіль, яке чомусь завжди животіло на окраїнах різних імперій, добре пам’ятають старого пияка Ґембуся. Хто і коли пришпилив йому такий псевдонім – невідомо, однак він якось дуже пасував до його пожованого круглого обличчя, до куцої опасистої постаті й зацофаного короткуватого убранка. Повертаючись із “Чарівниці” (таку ліричну назву мала його улюблена забігайлівка), він, побачивши нас, сусідських хлопчаків, приймав поставу оратора у римському сенаті й починав розмову з одного й того ж риторичного запитання:
– Хлопці, чи ви знаєте, хто я?
Ми кивали головами й ґарантували, що знаємо про це достеменно. Але він не погоджувався з нашими запевненнями й продовжував свій монолог тоном, який не приймав будь-яких заперечень:
– Я є бравий солдат Швейк!
Ставало відразу зрозуміло, що останніх кілька ночей він провів (після відвідувань “Чарівниці”) над сторінками роману Ярослава Гашека. Пригоди, вичитані Ґембусем у різних книжках, ставали частинкою його життя. Він уже не відділяв їх від свого власного досвіду. Інколи, йдучи вулицею, він сперечався з уявним опонентом, і найчастіше тим другим учасником монологу був хтось із відомих літературних героїв.
Ґембусь мав власний метод постійного здобування пива (який вартувало було б запатентувати) у кількох кнайпах міста, але ніколи упродовж одного дня в тому самому пивному барі не використовував його двічі.
Він терпляче чекав, коли компанія відвідувачів приносила від прилавка і виставляла на круглих високих столах батарею кухлів, мирно стояв недалечко збоку й сором’язливо шпортався в носі. За якусь мить до того, коли спраглі клієнти мали приступити до благоговійної миті споживання життєдайного пійла, він закінчував привселюдне очищення носа пальцем, який закінчувався довгим чорним нігтем, і, підійшовши швиденько до столу, із доброчесним ангельським поглядом запихав цей палець у один із кухлів, легенько бовтав ним пиво і безневинно солоденьким голосочком запитував:
– А шо, хлопаки, пиво нині холодне?
Найчастіше цей кухоль таки діставався саме йому, хоча існувала певна ймовірність того, що цей трунок розіллється по його голові – разом із розбитою гальбою.
В інших випадках він мав привілей у “Чарівниці” – позливати пиво, залишене іншими пияками, й тоді, потягуючи його, насолоджуватися життям.
Найбільшу популярність у міських мітах, леґендах і переказах мала історія смерти та воскресіння Ґембуся, що йому довелося пережити в молодості.
На окраїні того містечка років півтораста тому була збудована корчма, яка виконувала своє основне призначення сотню років. Із цим шинком пов’язана велика сила дивних, найчастіше моторошних історій, бо, як розповідали міські старожили, не один із її відвідувачів помер при загадкових обставинах або неподалік від неї, або незабаром після її відвідування.
Після приходу в Галичину “перших совітів” корчма кілька разів змінювала своє функціональне призначення. Останні чотири десятиліття тут готували і виробляли все, що було потрібне чесним громадянам міста для достойного та пристойного відходу у потойбічні світи. Шинок став похоронним б’юром під промовистою назвою “Злагода”. Така назва надавалася на дуже розлогі варіянти трактувань: чи це був натяк на те, що усі вмерлі́ хоч на тім світі мали б між собою примиритися, чи констатація того, що найкращий спосіб примирення між членами родини у тому, щоб хтось у ній помер.
У великій залі із низькою дерев’яною стелею, де колись міські пияки за почорнілими від часу і бруду дубовими столами відзначали радісні події чи топили лихо в алкогольних озерах і морях, тепер розміщувалася столярна майстерня. Фірма була бідна, але чесна. Споживачам пропонувався товар тільки високої якости, постійним клієнтам надавалися істотні знижки. Основним її продуктом були домовини. Прості й вишукані, поліровані й помальовані, шліфовані чи оббиті вишуканими тканинами. Головним ворожбитом-майстром, що творив ті дива, був старший брат Ґембуся Фольта.
З особливим ентузіязмом він готував труни на замовлення для когось із місцевих компартійних вождів. Тоді він оббивав їх червоним оксамитом, випускав ізсередини голубі торочки – щоб небіжчики почувалися (якщо вони щось можуть відчувати) цілком комфортно у кольористичній гамі своєї ідеологічної й партійної стихії.
Головною журбою Фольти була проминальність, імпресіоністичність мистецтва, його нестійкість і недовговічність – те, що творіння його рук радує й тішить людське око всього два-три дні, а потім цей витвір фантазії, рук та натхнення закопують назавжди у землю. Тому, щоб хоч якось увіковічнити свою працю, він знайшов, як йому здавалося, певний спосіб хоча б одне зі своїх творінь утривалити назавжди. Обов’язково у бронзі, яка йому видавалася величним і значно стійкішим до змін у історії, політиці й погодних умовах матеріялі. Це була велика, трепетна й примхлива мрія його життя.
Він приходив до кожного нового голови міста й пропонував спорудити пам’ятник – будь-кому – лиш би той герой, що його буде увіковічнено цим монументом, лежав на постаменті, як на катафалку, у домовині. Фольта обіцяв для пам’ятника виготовити такий взірець домовини, який буде справжнім шедевром. Мріючи створити, як він казав, “arcydzieło swego życia”¹, він готовий був зобразити Лєніна, Сталіна чи навіть самого товариша Нікіту Хрущова або Льоньку Брєжнєва у всій красі й маєстаті їхньої кончини і божественної безсмертности. Варто нагадати, що та московська імперія була країною не тільки дурнів, а й некрофілів, бо ж усі мусили співати “Лєнін всєґда жівой”². У кожного із владців міста, що чув імена пропонованих на увіковічнення в труні героїв, на обличчі з’являлася оскоминна гримаса, що дуже нагадувала посмішку померлого. Життя мешканців міста тривало й обривалося, але мрію Фольти реалізувати так і не вдалося.
Ця творча невдача, як воно часто трапляється, закінчилася все глибшим і спазматичнішим зануренням в алкоголь. Єдиним, кого боявся Фольта, була його благовірна, яка мала дуже романтичне ім’я Зофія, хоча всі називали її просто – Зоська.
Хлопчиська з вулиці, на якій мешкав Фольта, як і всі сусіди, були до деталей посвячені в усі подробиці їхніх сімейних суперечок. Знаючи, що підпилого Фольту вдома чекають бої місцевого значення, коли він прямував (чи, точніше, кривував) додому, вони намагалися пришвидшити приведення його у повну бойову готовність. Тому бігли за ним на безпечній відстані й кричали:
– Фольто, утікай, Зоська йде!
Пересувався він тільки короткими перебіжками між окремими стратеґічними об’єктами, на які міг спертися або потриматися за них – як то паркани чи ліхтарі, бо на довших дистанціях просто втомлено падав. Позаяк він уже не міг доганяти пацанів на двох, то часто ставав навкарачки й пробував хоч так їх піймати, але безуспішно.
Творче горіння свого чоловіка – Фольти – Зоська підтримувала (коли він був тверезим, благовірна трактувала його цілком поважно). Теплими весняними-літніми-осінніми вечорами вона сиділа на порозі свого помешкання й шила підголовники, які клали у домовини для померлих. Ці подушечки, гаптовані невибагливими візерунками й напхані тирсою, були її великим гобі. Працюючи над кожною з них, пришиваючи до них тороки, вона думала про те, як м’яко головам померлих лежатиметься на них, як приємно і вигідно буде мерцям спочивати вічним і праведним сном...
Ключі від майстерні були в обох братів. Якщо для старшого вона була місцем творчого горіння, де він натхненно творив усе нові й нові дива останніх притулків для померлих, то Ґембусь використовував майстерню й ті кілька домовин, які постійно були тут представлені в асортименті, не цілком за призначенням.
По суботах і неділях після танців у міському клюбі Ґембусь приводив до майстерні молодих панянок, пань і молодиць – і в останніх ще не спроданих притулках для померлих, створених його братом, посвячував їх у таємниці кохання […]. Можливо, саме такі вечори, коли на стінах старої корчми гуляли тіні від свічок й долинали звідти дивні глухі й незрозумілі звуки, були джерелом міських розповідей про те, що в старому шинку й досі квилять незаспокоєні душі пияків, бо на тім інакшім світі їм не наливають.
Інколи після якоїсь гучної забави Ґембусь не йшов додому, а приходив до майстерні, вкладався в одну з домовин, накривався зверху покришкою й спокійно спав до ранку. Фольта, прийшовши до роботи, довго будив молодшого брата, бо він дуже повільно в таких умовинах приходив до тями.
У той рік, коли відбулося дивовижне повернення Ґембуся з іншого світу, була неправдиво холодна зима. Сніги завалили наше містечко, зв’язку з зовнішнім світом майже не було. Кожен наступний день жив очікуванням нових снігопадів і морозів. Мешканці забули колір і запах трави. За тими сніговими заметами здавалося, що зима прийшла навіки й тепло уже не повернеться ніколи.
Найгірше було закоханим. Вони блукали тим закиданим снігом містечком і не могли пригадати і зрозуміти, чи справді в цьому великому світі існує весна й тепло. Короткі зустрічі під зимовим небом, скрадливі й поквапливі поцілунки у маленьких – на окраїні сірого неба та білої землі – каварнях, на межі реального й оніричного життя, – ніщо не тішило їхніх устремлінь і невгамованих бажань. Холод заполонював усі шпаринки закоханих душ і навіть у їхніх снах лежали незаймані сніги.
Тоді звучали мінорні скрипки вівальдівської зими, й лише віолончелі вічности награвали стрімке крещендо людських почуттів.
Тієї зими навіть Ґембусь якось раптово змінився: чи щось відбувалося в його душі, чи холод і сніг заполонили його почуття. Кудись пішла його пристрасть до жіночих уст і очей.
Надходили Різдвяні свята. Жодне з них не обходилося без вертепів, які зі Свят-вечора стукали у кожну домівку й розповідали вічну історію про народження Божого дитяти, колядували й несли своїми приходами надію на щось божественно чисте і світле…
Ґембусь уже багато років посідав найвищу рáнґу у вертепній ієрархії – грав ролю Чорта. Він не визнавав того, що робили декотрі інші містечкові вертепи – замість Чорта водили за собою чорного цапа. Кожух, вивернутий чорним овечим хутром назовні, обв’язувався ланцюгом, до якого було попричіплювано з добрий десяток дзвінків. Обличчя його закривала хутряна маска з козячими високими рогами. Ніс і язик, який захекано звішувався з рота набік, були примоцовані з грубого червоного сукна. Правила техніки безпеки вимагали присутности як у тому довгому сарделькоподібному носі, так і в язику великої кількости гострих булавок. Одним із дуже важливих завдань у ролі вертепної нечистої сили, на думку Ґембуся, було спілкування з молодшою частиною жіноцтва у кожній хаті, куди приходив вертеп. Ґембусь вважав за необхідне відразу ж після закінчення слів у своїй ролі обмацати, облапати й збадати усіх присутніх у цій домівці молодих панянок, панн, а як удасться, то й солодких молодичок. Часом процедура досліджень жіночих принад починалася ним ще у процесі виконання ролі – якщо об’єктів для досліджень виявлялося дуже багато. Ці об’єкти його пристрасних обслідувань зі щасливим вереском і пискотом відразу ж намагалися здерти з нього маску – щоб довідатись (із якимись не до кінця усвідомленими намірами на майбутнє?), хто ж цей хоч і куценький, але такий пристрасний батяруватий Чорт – чи чортуватий батяр. Спроби стягнути маску за ніс чи язик закінчувалися, звичайно ж, плачевно.
Інколи його пригоди у ролі вертепного Чорта закінчувалися катастрофічно й ганебно. Якогось одного року на одному із сусідніх хуторів, куди мандрівна доля завела його разом із вертепом, Ґембусева пристрасть обернулася жахливими руйнаціями.
Він побачив у одній із хат панянку, яка одразу ж впала йому в око. Позаяк вона сиділа на широкій печі, поза зоною досяжности його рук, Чорт спритно видряпався догори й почав залицяння й романсування з дівчиною. Піч не витримала їхніх ґеців і герштикань і завалилася. Лише втеча врятувала усіх вертепників від праведного гніву тубільного населення.
У той зимовий зимний рік, як і багато років перед тим, вертеп (роль Чорта у якому знову ж грав Ґембусь) рушив після Свят-вечері у незмінну мандрівку нашим містечком, голосячи світу прекрасну і вічну новину, нову радість про те, що небо і земля нині торжествують, ангели й люди, люди й ангели, весело святкують, а на землю, як і дві тисячі літ тому, прийшов Спаситель, щоб урятувати його від зла і скверни, утішити від скорбот і печалі.
Ґембусь був стомлений снігами, що засипали світ і його душу. Він досить мляво викрикував слова своєї ролі, забігаючи до хат із дерев’яними дворогими вилами навперейми (що були незмінним і обов’язковим атрибутом його мистецького образу), викрикуючи звичні слова його ролі про те, що він “чорт з самого пекла й бере душу, заки тепла”. Було уже далеко за північ, коли вертепники, закінчивши коляду, почали розходитися по домівках.
Стояла справжня гоголівська ніч перед Різдвом – з легким морозом і без уже викраденого бляшаного місяця на небі…
Стомлений незрозумілою для нього душевною тривогою та розморений кількома чарками вина, Ґембусь вирішив не тягнутися додому через ціле місто, а заночувати у корчмі.
Зайшовши досередини, він, не роздягаючись (щоб не змерзнути) із вертепних шат, навіть не знімаючи маски з голови, вклався у труну, яка лежала у центрі корчми. Її ще кілька годин тому, поки Зоська закінчувала готувати Святу Вечерю, доводив до шедеврального стану Ґембусів брат. Чорт зручно вклався у труну, поклав біля себе вили і, як завжди, нещільно накрив труну покришкою…
…Сновиддя, які закрадалися до нього, якось відразу здивували і насторожили його. Ґембусь із подивом розглядав цей сон-дрімоту у всіх його багатомірних проєкціях, шукав окреслення його особливостей і незвичайностей. І раптом ніби прозрів – сон здався йому летаргічним!..
…Він раптом зрозумів, що лежить уже мертвий і закопаний у землю. Невідомо звідки, але він уже знав, що саме тут знайшов довічний, хоч і дуже передчасний притулок. Перспектива нескінченного спокою та небуття викликáла нудоту й страх.
Через якусь довгу мить тривожного вічного сну він раптом спочатку почув над собою легке постукування у покришку й поскрипування. Йому здавалося, ніби щось довге та гнучке помалу не просвердлювало, а розтискало волокна твердих дубових дощок, невпинно проламувалось у домовину. Він із жахом вдивлявся у темряву, не маючи сили поворухнутися. Йому здавалося, що це тривало кілька років, а може й десятиліть. Коли минуло, за його непевними підрахунками, з пів століття, він нюхом відчув, що до нього наближається коріння якогось дерева, яке очевидно виросло на його могилі. Ці товсті й міцні кореняки цілилися в його затерпле й закоценіле, але ще не зотліле тіло.
Прийшов момент, коли коріння невблаганно врізалося в нього й моторошно, монотонно та немилосердно почало торощити його кістки. Один із коренів пробив череп і п’явкою вчепився у мозок. Другий легко увійшов в око й почав його розтискати. Око почало розлазитися жовтком на сковорідці. Третій вцілив у місце зв’язки черепа й щелепи. Четвертий, звиваючись гадом повзучим, втрапив у горло, заважав дихати, почав розростатися, непомильно знаходячи шлях через трахеї до легенів. Дивним було те, що домовина уже давно ритмічно похитувалась. Корінь між черепом і щелепою все ріс, збільшувався, товстішав і розхитувався. Чувся тріск кісток, кришились зуби, а кореняки, на яких обдиралася й задиралася кора, невпинно рухалися до днища труни – щоб отак навічно прицвяхувати померлого. Рот заливала густа нуднувато-солодкава незгорнута кров.
Ґембусь зібрав усі сили, всю потугу бажання вирватися з цього страшного липкого й каламутного баговиння потойбічного світу й почав кричати. Крик додав йому сили. Земля раптом перестала похитуватися під труною, небіжчик відчув, що змерз. Пробита і розламана з одного боку щелепа почала цокотіти на одній зв’язці, й він знову дико заревів. Він раптом зрозумів, що може рухатися, й почав виривати зі свого черепа коріння, виламував його зі своєї грудної клітки. Під дзвякання дзвіночків на кожусі померлий почав з усієї сили гатити ногами в покришку домовини. Мрець раптом повірив, що зможе вирватися на свободу, незважаючи на двометровий шар землі на могилі над ним. Покришка затріщала, піддалася страшному напорові й нарешті відлетіла…
Ґембусь-небіжчик піднявся на повен зріст. Завмерлий і застиглий від холоду вічного небуття, він побачив над собою каламутне зимове небо. То настав величний день Різдва Христового, день його повстання з мертвих…
Зранку, за кілька годин до Святої Вечері, за день до того Різдва, у сусідньому з нашим містечком селі помер якийсь чоловік. Загалом це село відділялося від містечка лише невеликою річкою. Але воно мало свою сільраду, не було забите податками, а люди не були постійно прибиті горем.
Фольта одержав термінове замовлення і перед самою Вечерею закінчив припасування одного з уже готових дерев’яних макінтошів до тіла нещасного, що його забрала невблаганна смерть.
Ключ від корчми був захований у певному місці, позаяк наступного різдвяного ранку Фольта мав намір іти до церкви. Замовники умовилися ранесенько забрати оплачений крам самі.
По труну приїхали на возі ще затемна троє молодих приятелів небіжчика, відчинили корчму-майстерню, навпомацки наживили невеликими цвяшками покришку до домовини й понесли її на віз. Труна здавалася їм трохи заважкою, але дивного в тім для них нічого не було, позаяк вона була зроблена із невисушеного дуба.
Дорога, якою вони рухалися, була тунелем, пробитим у снігу. У ранкових молочних півсутінках говорили про свого приятеля, який помер так раптово, не дочекавшись Різдва, журилися тим, як у такий холод доведеться завтра зранку копати могилу і як важко буде довбати тверду промерзлу землю.
Несподівано серед благословенної тиші різдвяного ранку вони почули дивно-моторошні звуки: у труні хтось почав ворушитися й захлинаючись стогнати. Кінь, чимось збентежений, якось раптово зупинився й злякано пряв вухами. А коли з домовини почулося розпачливе волання й щось почало зі страшною силою розламувати її зсередини, предвічний страх зустрічі із сакральним – tremendum et fascinans³, скинув усіх трьох їздців із воза й вони на ватяних ногах побігли до села.
Страх переріс у розпач жаху, коли, оглядаючись на віз, який залишався стояти позаду, вони побачили, як відлетіла покришка труни й над нею почала підійматися волохата й рогата машкара якогось постраховиська. Конвульсійні й синусоподібні хвилі жаху гнали їх до самого дому жалóби, де на них із нетерпінням чекав мертвий приятель, знайомі та горем опечалена родина.
Після тієї історії кожному з них довелося багато разів зливати віск. За якусь годину в село приповз кінь, по-філософськи задумливо й журливо тягнучи за собою на возі осиротілу домовину та поторощену покришку, що стало прямим підтвердженням жахливої історії, розказаної трьома невдахами.
Справжнього небіжчика довелося поховати в нашвидкуруч зробленому сільськими умільцями деревищі. Місцевий парох терміново змушений був освятити місце постання із труни рогатого чудовиська.
Лише через кілька тижнів кружляння між містечком та навколишніми селами страшних, неправдоподібних, метафізичних і містичних історій про друге пришестя Сатани під кінець ночі перед Різдвом й постання його із домовини, зробленої у проклятій Богом корчмі, розповіді почали ідентифікуватися з іменем Ґембуся. Багато хто з постійних клієнтів відмовився у майбутньому купувати крам у Фольти.
…Ґембусь часто потім при доброму пиві розповідав своїм приятелям той страхітливий сон, що снився йому у фатальну ніч перед Різдвом – тоді, в домовині. Вже після третьої гальби він знову й знову переживав страшні десятиліття лежання в труні. Мацав себе по оці, в яке цілило дубове коренище й яке дивом залишилося цілим, ніби шукав у черепі слідів діри, пробитої у тому сновидінні, відкривав і закривав рота, щоб пересвідчитися, що щелепи у нього цілі й доладно тримаються на завісах.
Та ніч цілковито змінила його життя. Він одружився, почав читати класичні твори світового письменства. Здається, перевтілюючись у героїв чужих романів, переживаючи літературні твори як свої власні історії, він таким чином лікував той жах смерти, який назавжди замешкав у його душі…
_________________________
¹ Шедевр свого життя – пол.
² Лєнін завжди живий – рос.
³ Страх і захоплення (лат.) – дві головні ознаки, які є виявом зустрічі зі сакральним.
24.12.2024