Ergo bibamus!

ОТЖЕ ВИП’ЄМО!

Розділ з роману «Carmina Burana»

Події в романі відбуваються у середині 1990-х. Група студентів з України приїжджає на студії до Вільного університету в Мюнхені. Тут їх чекають і лекції з історії університетів (як і з астрології та алхемії), і студентського життя за вісім століть, і “Carmina Burana” – збірка любовних і студентських пісень із часів Середньовіччя. І кохання, в якому правда є найстрашнішою брехнею, а вигадка стає щемливою правдою.

ЧАСТИНА ПЕРША

Пообідньої години до університетської залі почали прибувати гості симпозіуму, чи, як його приватно іменував Джованні Росетті, наукового збіговиська. Товариство було невелике, але добірне.

Привітати гостей конференції “In vino Veritas?” прибув Маґініфіценція пан Ректор. Він щиросердно вітався з гостями, що збиралися на зібрання, жартував. Поруч із ним тінню снував канцлер Поставець. Чорний метелик на його шиї засвідчував те, що він не підтримує ні самої ідеї міжнародного симпозіуму, який мав би стати важливим обговоренням запропонованої теми, ані того, що пленарні засідання мали відбуватися в залі університету. Однак присутність Ректора онесмілювала його, й канцлер не наважувався відкрито виразити своє незадоволення цим поважним науковим дійством.

Учасники й слухачі конференції розсідалися в залі.

Юрко Цамблак, як належиться голові організаційного комітету симпозіуму, розмістився за столом президії – на фоні герба університету. Одесную від нього запросили Ректора та професорку Мурасакі, з іншого боку – професора Світлого та канцлера Поставця, що нагадував чорного птаха, який похмуро сидить на мокрій осінній гілці дерева, оглядаючи спідлоба наукове зібрання.

Цамблак, відриваючи наукове засідання, привітав усіх його учасників, що прибули до Мюнхена з різних країн і континентів, розповів про ідею для обговорення цих вчених схóдин і запросив до слова пана Ректора, професора Ольґерда Рогволдовича.

Пан Ректор подякував за ідею організації поважного зібрання, позаяк кожна наукова інституція в світі, твердив він, розглядає конференції як важливу частину університетського буття, як місце, де можна поділитися здобутками своїх наукових студій з іншими дослідниками, запізнатися з новими ідеями та знахідками. Маґніфіценція запевнив усіх, що тема науково-практичної конференції для нього як для колишнього студента, а нині професора, є вкрай близькою. Він побажав симпозіуму успіху як у наукових засіданнях, так і в практичному ознайомленні з проблемою – вже після завершення пленарної частини.

Поважний голова зібрання Цамблак оголосив доповідь професора Богдана Світлого з Лондона – про історію симпозіїв у давніх греків.

Професор повів мову про те, що давні греки на дозвіллі влаштовували товариські схóдини, назва яких і нині збереглася:

– Симпозіони відбувалися найчастіше з нагоди особливих подій: перемог у змаганнях, спортивних чи театральних, чи інших здобутків. Такі стрічі були дуже камерними. Загалом вони є предтечами нинішніх симпозіумів – міжнародних політичних чи наукових зібрань. Слово симпозіон – се, сказати б дослівно, спільне пиття вина. Того, що приходив на сю учту, величали sympoticos. Себто той, що сидить з вами в товаристві при забаві, має бути чи то симпатиком сієї доброї справи, або хорошою людиною – з якою нема страху навіть при нагоді впитися, – посміхався доповідач.

Симпотики прикрашалися вінками з троянд чи з листя плюща, які мали остуджувати гарячі від вживання трунків голови.

Особливою осолодою для чоловіків, що збиралися на симпосіони, було вино, музика, танці і гетери. Відомо ж, до прикладу, що мати філософа Біона Бористеніта, народженого на наших землях, в Ольвії, була відомою гетерою, яка радо відвідувала симпозіони.

– Тому зрозуміло, чому її син став філософом, – скептично потихеньку прокоментував Злотняк.

– Таке зібрання відбувалося в андроні – вітальні, – продовжував прелеґент. Прибувши на учту, гості скидали взуття, вмивали ноги. Учасники бенкету, за звичаєм прикрашені квітами, влаштовувалися на ложах, а почастунки ставились на маленькі столики. Сам симпозіон починався після гостини і десертових горіхів, меду, сиру та фруктів. А вже опісля приступали до пиття трунків.

Для греків симпозіон був одночасно й ритуальним бенкетом, і часом філософських розважань. Якщо у ґімнасіях – залях для ґімнастичних вправ – греки оголяли тіло й демонстрували його міць і красу, то на симпозіях – свій розум.

Розпорядником зібрань був симпозіярх. Він мав вести товариство, визначаючи міру випитого й тости, які тут звучатимуть. Грецький політик Евбул, що відіграв певну ролю в історії Атен, супротивник Демосфена, описав правила чаркування, якими могли б керуватися симпозіярхи. Три перші чарки, твердив він, для поміркованого товариства: першу слід пити за здоров’я, другу – за любощі, осолоду й насолоду, третю ж – за спокійний сон. Після тієї чари мудре товариство мало б розходитися по домівках. Четверта чарка, твердив він, веде до аґресії, п’ята – до меланхолії, шоста штовхає до розпусти, сьома – до синяків під очима, восьма викликає сторожу, дев’ята – бридке самопочуття, десята – гнів і розбитий посуд…

Вино було одним із невідлучних елементів культурного життя Греції. Греки додавали до сього трунку соснову смолу, щоби продовжити його життя й уповільнити старіння. Так вони лучили сю традицію із символом влади бога Діоніса, що він, окрім плющевого вінка на голові, незмінно носив своє берло – тирс – палицю, оповиту плющем, яка закінчувалася шишкою пінії. Діоніс бо був покровителем і бенкетів, і драматичних змагань.

Трунок для симпозіуму розбавляли водою у спеціяльних чашах – кратерах. Головними сценами, які зображалися на сих благодатних і благодійних посудинах, було представлення щасливих митей бенкетування. Греки оцінювали вино, насолоджуючись насамперед його кольором і запахом. Вірші Гесіода зберегли для нас уявлення про те, чого не слід робити при розбавлянні вина:

Кухля для розливання вина не став на кратéрі,

Поки всі п’ють: біду якусь цим накликати можеш¹.

Добре впившись, учасники бенкету заводили застільних пісень – сколіонів.

Для черпання вина було призначено особливі черпаки – кіяфи. Трунок сей доводилося ще й проціджувати через ситечко, щоб позбутися винного осаду. Для пиття вина було багато різних посудин – канфари й ритони, скіфоси й кіліки.

Зверніть увагу, – зауважив доповідач, – на ґрадацію вживання вина у грецькій культурі: Гесіод називав найкращою пропорцією пиття вина, в якому три мірки води змішували з однією міркою вина. Анакреонтові ся гармонійність бачилася уже не надто вдалою: він волів розбавляти одну мірку трунку двома мірками води. Алкей, піїта питців і веселунів, закликав до оберненої до Анакреонтовій співмірности:

Пиймо,

Нащо нам ждать

Світла лямпад?

Ще лиш на палець дня…

…Тож наливай,

Давши одну на дві…².

Але навіть сей співець винця ганив пияків, що вживають нерозбавлене питво, де

Вино – рікою, чисте, незмішане,

За кухлем кухоль, день, а чи ніч іде…³.

Вживання нерозбавленого вина перетворювало симпозіон на пиятику й оргію.

Чи знаєте, що в двох найважливіших поемах грецького античного світу – “Іліяді” та “Одіссеї” – вино згадується понад тисячу разів!

Гомер устами Одіссея голосить світові похвалу товариській зустрічі:

В світі, скажу тобі я, розкошів нема приємніших,

Як оті радощі прості, що ними втішається люд весь –

Як посідають усі до учти в господі рядами

Й слухають співів чудових, і повні столи перед ними

Хліба і м’яса, й, ковшем із кратери вина зачерпнувши,

Чашник присутнім розносить і в келихи всім наливає.

Кращого в світі, здається мені, вже немає нічого…⁴

Критяни вірили, що вино – се ліки, pharmakon, однак тим самим словом означали й отруту. Доброчесний громадянин кожного полісу мав право впитися – але тільки на свято Діоніса, вшановуючи таким робом і возвеличуючи бога родючости, вина й театру та його супутників – веселих менад та кудлатих цапоногих сатирів. Для цього вживався спеціяльний келих – кантарос.

Скитів, що жили у Північному Причорномор’ї, дві з половиною тисячі літ тому навчили пити вино греки. Платон у “Законах” насміхається й щиро дивується з того, що скити й фракійці, сі дикуни – разом зі своїми благовірними дружинами – п’ють вино, не розбавляючи, розливають його на свій одяг. Перси теж є прихильниками такого дикунського питія – жлуктання вина лише нерозведеним. Ну, варвари, та й варвари.

Греки зневажливо називали того, що перебрав міру, “п’яний як скит”. Тому, певно, у грецькій мові з’явився навіть вираз, що ним просили долити нерозбавленого вина – “підскитити”. Для пиятик скити почали використовувати грецький посуд: кіліки, канфари та кіяфи-черпаки, якими набирали вино з амфор, щоб його не каламутити. Ну і, звичайно ж, амфори.

У кургани багатих скитів ставили амфори з вином. В одній із могил на Черкащині знайшли два десятки амфор! Опріч того, після пишного похорону побіч могили влаштовували тризни, жерли м’ясо і хлебтали вино. Нині археологи тішаться залишками кісток і розбитих амфор після цих поминань, бо вони є свідченнями історії того повсякдення.

Грецьке письменство донесло до нас описи двох знаменитих пиятик – “Бенкети” Ксенофонта і Платона. Головним актором цих двох забав є Сократ, що уславився не тільки як любомудрій, але й, мовби бог Силен, умілець пиття незмірної кількости вина, що залишався при цьому найтверезішим у товаристві.

З античности до нас донеслася слава й симпозіонів Епікура. Кожного двадцятого числа щомісяця він влаштовував бенкети, запрошуючи на них своїх друзів і видатних гостей – з’їсти з ним чогось до ґусту, веселитися, вести застільні бесіди. Він прикрашав свій дім фруктами, що достигали тієї пори. Пізніші грецькі автори писали, що Епікур навіть провадив особливий журнал, що у ньому записував, коли він і з ким пив вино з Таосу чи з інших островів, й описував деталі того, що на бенкетах їлось і пилось, хотілось і моглось.

Епікур мав дещо особливий погляд на культуру та письменство. Він твердив, що першопочатком усякого добра у світі є насолода нашого шлунка. Й до цієї насолоди зводиться навіть мудрість людська й усі мистецькі здобутки. Однак сі Епікурові спіткання не були обжировиськами. Се були дружні вечірки, де можна було поговорити про філософію, про трунки, про жінок і театральні вистави. Епікур твердив, що найважливіше не те, що ти їси, а з ким.

Філософ сей мав рацію у тому, що споживання їжі за столом – дуже інтимне дійство, й до неї мали б бути допущені тільки ті, з ким можна трапезуючи ділитися думками про світ, про життя, про те, що тебе найбільше хвилює й чим ти переймаєшся.

Мені видається, – мовив професор, – що деякі з ідей Епікура сповідував і Григорій Сковорода. Бо життя, що в ньому є коло друзів, в якому ти відчуваєш насолоду буття, бо ти здоровий, а душа твоя умиротворена й не знає страху й тривог, – щаслива екзистенція. Мені видається, – сумно посміхнувся доповідальник, – се ті вартощі, що їх багато хто з нас втратив. – І провадив далі:

– Римський учений і лікар Авл Корнелій Цельс, як його називають “Ціцерон медицини”, що жив у часи Христа, уклав був енциклопедію з різних ділянок знання – “Artes”, із якої збереглася лише частина присвячена медичним знанням: “De medicina”. Сей знавець сучасних йому наук у своїй енциклопедії поділяє усіх, що перебувають у возвеселеному алькогольному стані, на три типи. Перший із них – аґресивний, себто ті, що прагнуть одразу ж братися до бійки. Другий – сентиментальний. Вони, під чаркою, розчулені й слізливі. Третій тип – компанійський. Сі, упившись, хочуть танцювати, веселитися, співати.

Залею пройшов смішок, бо хтось із слухачів прошепотів майже уголос перші слова школярського гимну: Gaudeamus igitur!

Доповідач із римською незворушністю продовжував:

– Давні римляни, можна б повісти, були епікурейцями, бо багато хто із них був переконаний, що найбільшими приємностями життя є кохання, вино і лазні. Грецький же віршник Алексід дві тисячі триста літ тому прославляв у своїй поезії дещо інші втіхи й розкоші – їсти, пити і кохатися. Тож дозвольте маленький ліричний відступ – сміховину часів правління імператора Адріяна. Сей цезар ходив у римські лазні, як і інші смертні. Якогось разу він побачив, як якийсь вільний римлянин терся там раменами об стіни. Йому пояснили, що той чоловік такий бідний, що не має за що купити раба, щоби той тер йому спину. Адріян подарував сьому бідакові невільника, що мав би осолоджувати йому життя, зокрема й тручи спину при купанні. Чутка про сей ралець швидко розлетілася Римом, і коли імператор наступного разу знову з’явився у лазні, кілька десятків хитрунів терлися об стіни, чекаючи, що цезар і їх обдарує рабами. Адріян вніс, однак, дуже мудру пропозицію: “А тепер нехай вони потруть спини один одному!”

Перечекавши сміх у залі, професор рушив далі:

– Бенкет у римлян був тим самим, що й симпозіум у греків. Окремий видом бенкету, на якому відмовлялися провадити мудрі, але нудні бесіди, – commissatio.

Римляни додавали мед і приправи, щоб покращити смак кислого й старого вина. Римські леґіони, захоплюючи нові території, приносили зі собою не тільки римське право і закони, дороги, які лучили усі кінці імперії, але й садили виноградники. Недаремно ж, колишній трибун Залізного леґіону Луцій Колумелла, вийшовши у відставку, зайнявся виноградарством і навіть залишив після себе книгу з сільського господарства, де досить місця присвятив вину й виноробству.

Великими кораблями завдовжки більш ніж двадцять метрів, на які вантажили навіть до тисячі амфор, римляни розвозили вина з узбережжя Терренського моря до Ґаллії та Еспанії. Кожна з сих амфор містила по 26 літрів трунку.

Цікаво, що пізніше ґалли повернулися на сей торговельний шлях. Якщо порожня римська амфора важила біля 25 кілограмів, то ґаллійська – десять, але в ній містилося сорок літрів вина. Звичайно ж, у римських були товсті стінки й вони були міцніші, їх важче було розбити.

Щойно на початку двадцятого віку було відкрито, – захоплено вів промовець, – що грецькі амфори нолянського та леагроського типу спроєктовані за тими ж божественними клясичними пропорціями, що й Партенон!

Вино мало, звичайно ж, благодатний вплив і на римську літературу. Поет Марціял писав, що на тверезо він як віршник нічого не вартий. А коли вип’є вина, почуває в собі творче палахкотіння п’ятнадцяти піїтів!

Мушу згадати тут і Горація. У трагічній оді «На поворот друга» він закликав:

В різьблений кубок лий масійського старого,

І знайдеш забуття від смутів і трудів.

…………………………………………

Як радісно мені, як весело пиячить

І друзів поворот безумством зустрічать!⁵

Мудрий був чоловік Пліній Страший, бо навіки закарбував нам свою знамениту сентенцію: “…Veritas iam attributa vino est” – “Істина у вині”!

Великі вчені Платон і Арістотель вважали, що життя має бути сповнене інтелектуальними та моральними прямуваннями. Мудрі й незаперечні ідеї сих великих мужів, – завершував виступ професор, – ми приймаємо й доповнюємо їх помірним вживанням трунків. І се є основа европейської культури. Наше гасло старе, як університетський світ – Ergo bibamus!

Цамблак подякував прелеґентові й оголосив наступну доповідь, що мала представити ще один ракурс зв’язків трунків і красного письменства – вина і комедії, про що мала вести мову Квітка Мурасакі з Токіо.

Професорка розпочала з твердження Індро Монтанеллі, що театр виник у Греції як напівсвященне та напівпорнографічне видовисько.

– Арістотель, – мовила вона, – пов’язував народження театру зі святами на честь Діоніса. Актори сього вкрай сороміцького бога з’являлися перед глядачами одягненими – чи, радше, зовсім не одягненими – сатирами з причепленими хвостами. Се священне вульгарне дійство мало виражати й символізувати таємничі сили буяння життя.

Діоніс був сином Зевса і доньки тебанського царя Кадма Семели. Якось Діоніса захопили в морі тірренські пірати. Його закували в ланцюги й мали намір продати у рабство. Однак раптом по цьому піратському вітрильнику почало розливатися пахуче вино, ланцюги впали з рук Діоніса, навколо корабельної щогли почав витися плющ, а вітрила обплутали виноградні лози. На довершення всього Діоніс перетворився на лева й почав бігати палубою за своїми кривдниками, намагаючись поласувати ними. Однак ті почали стрибати в море й усі перетворилися на дельфінів. Саме сей сюжет був тим улюбленим, який греки зображали на круглому дні кілікій – чаш, із яких вони під час бенкетів пили вино.

Діоніс, бог вина, навчив людей, як садити і плекати виноградні лози, як із дозрілих ґрон робити трунки. Після збирання винограду грецькі поселяни влаштовували на його честь веселі свята, які називали Сільськими діонісіями. Уряджали процесії, попереду яких несли амфори з вином, виноградні лози, кошики з фіґами. Жінки одягалися в звірячі шкури, на їхніх головах квітували вінки, й кожна із них несла діонісів тирс. Потім усі, впишись молодим вином, влаштовували асколіязм – гру, в якій її учасники танцювали й скакали в намащених жиром бурдюках, намагаючись втримати рівновагу.

Святкування на честь сього бога в Атенах проводилися чотири рази щорічно: Сільські діонісії – у грудні, Ленеї – у січні, Антестерії – у лютому. Останнє свято у дуже давні часи було й справді веселим: тут змагалися, хто швидше вип’є з великого горнця молоде вино. На межі березня-квітня вшановували Великі діонісії – з нагоди приходу весни. Під час цих свят навколо вівтаря, збудованого на пошану Діонісія, упродовж п’яти днів тривали змагання хорів. У середині шостого століття до Різдва Христового поет Феспід здійснив революційну зміну: він вивів перед хором актора. Той виступав у масці мітологічного героя й вів діялог із хором. Так з’явилися перші ознаки народження театру. У ньому була орхестра, де виступав хор – круглий поміст, на якому був і вівтар Діоніса; скене – палатка, де переодягалися учасники дійства. Для глядачів почали будувати дерев’яні лавки. Се місце, де сиділи глядачі, називали театроном.

Сі веселі й п’яні “Діонісії” заклали грецький театр. Тому Діонісія й вважають покровителем театру, акторів і авторів, що пишуть драматургію.

Професорка, замислившись на мент, повела далі:

– Народження комедії традиційно пов’язують із творчістю поета і драматурга Епіхарма, що походив із грецького міста Сиракузи на Сицилії. З його творів збереглися лише фраґменти, однак відомими є біля сорока назв його п’єс, написаних сицилійським дорійським діялектом. Біля чотириста сімдесятого року до Різдва Христового Епіхарм поставив свої п’єси в Атенах.

Поширення комедії було одним із наслідків винайдення грецьких письмен. Бо їх уже можна було записати й розвести у різні міста Еллади – насамперед у Атени, скопіювати ролі для кожного актора. Творчість Епіхарма дуже швидко знайшла послідовників, але вже через три десятки літ в Атенах змушені були ухвалити закон, який мав обмежити вульгарність комедій.

Лише в часи Арістофана та Евполіда комедія стала окремим і незалежним видом театрального мистецтва і під час святкування Великих діонісій для цих вистав відводили цілий день.

Професорка зупинилася перед вікном і, певно замилувавшись липневим ранком, зробила ліричний відступ.

– …Люблю античні театри.

Сидячи у кріслі архонта в Атенах на розігрітому серпневим призахідним сонцем, потрісканому за два з половиною тисячоліття біло-рожевому пентелійському мармурі у театрі Діоніса, над яким височіють стрімкі скелі акрополя та вічний Партенон, розморений спекою, я уявляла собі драматургів, що тут уперше віддавали на суд і осуд публіки свої твори, акторів і публіку, що, переглядаючи вистави, румиґала принесену зі собою їжу, пила воду і вино, коментувала те, що відбувалося на кону, виносила свої вироки авторам і акторам. Тут перед публікою на прем’єрах тремтіли і Еврипід, і Софокл, і Есхіл, дриґотіли Арістофан і Менандр.

Сей перший театр Діоніса, збудований у часи Пісистрата, став взірцем для всіх античних театрів. Він був їхнім батьком, вони – його фрактальними дітьми. Його архітектонічні акустичні традиції відображені й у всіх сучасних театрах.

Жоден античний текст не передає ще одного важливого музичного акомпанементу, який завжди супроводжував (і нині, через століття, се продовжується) сі вистави – безнастанний і голосний спів цикад. Ніде, – розмріяно вела професорка, – в інших місцях Аттики, Пелопонесу чи Евбеї я не чула такого злагодженого цикадного хору, який постійно лунає на усій атенській агорі.

Давнім грекам цикади нагадували ліри, а їхні голоси видавалися їм дуже мелодійними. Вони мали переконання, що ся комаха споживає росу.

Скрипіння й клацання цикад, – задумливо усміхалася вона, – має різний ритм, мелодику та мелодії. Сей спів можна слухати як злагоджений симфонічний оркестр. Він часами стає крикливим і голосним, то майже стихає, залишаючи сольні партії для окремих виконавців і нагадує ритмічне й ненастанне просіювання гороху у величезному дзвінкому акустичному решеті…

Якийсь невідомий японський поет тисяча двісті літ тому написав:

Заплакали цикади –

І здалося,

Що сонце вже заходить,

Гасне день…

А то лиш тінь гори була насправді⁶.

Професорка Мурасакі і далі стояла перед вікном, схрестивши руки на грудях, і дивилася кудись у далечінь:

– Вражає й захоплює своїми розмірами й розмахом величний і величезний театр Епідавр на Пелопонесі, який створив через два століття після атенського театру Діоніса архітектор Полієкт Молодший. Стрункі витончені, прикрашені різьбленням, мармурові ряди стрімко рвуться ввись, і з верхніх рядів актори на сцені мали б здаватися зовсім маленькими. Однак акустика тут така, що кожне слово, сказане зі сцени, відлунює у найвищих рядах. І зовсім поруч із театром – містичний храм-лічниця Асклепейон, знаменитий своїми зціленнями недужих.

Цикад, до слова, – сумно усміхнулася вона, – у Епідаврі майже не чути. Їх спів тішить лише слухачів верхніх рядів, бо сей не надто голосний цикадний оркестр розташовується саме тут, на оливках і пініях, що ростуть нагорі над театральними рядами. Тут, у найдальших і найвищих рядах, сиділи колись лише невільники й жінки…

І як продовження грецького театру відновлений, але забутий людьми й богами театр у античній Остії, величезному мертвому місті з сотнями будинків і широкими вулицями, мозаїками і мармуровими столиками у закинутих тавернах, із римським цвинтарем. Театр у місті, яке колись, у часи величі Риму, було головним портом, що годував столицю імперії. Самотня глядачка у цьому театрі, якогось пізнього червневого вечора, після довгого блукання сим безлюдним містом, відвідин його порожніх будинків, таверн і крамниць, розглядання тисячолітніх фресок, що збереглися на стінах, я слухала тут ледь чутну музику оркестру цикад, який влаштувався на розімлілих від сонця пініях за сценою. У сьому амфітеатрі колись панували давньоримські комедії Теренція, паліяти Плавта, тоґатами й аттеляни.

Однак, як мені видається, що сієї стихії відкритого простору й вічного оркестру цикад так бракує сучасним театрам із їх закритим простором і вкритими дорогими тканинами кріслами, запорошеними завісами і портьєрами…

І знаєте, є подібна японська традиція милуватися співом мацумусі – соснових цвіркунів, які, мабуть, ховаючись від людей, співають на повний голос або далеко в горах, або в соснових борах…

Багато століть, – вела вона далі, – японці захоплено й із любов’ю слухали концертів цикад і цвіркунів і вдома. Вони тримали їх у бамбукових кліточках і навіть влаштовували спільні слухання і змагання виконавців сієї музики. Концерти сі було їхньою осолодою й у часи самотности.

Невідомий віршник, який жив, мабуть, тисяча триста літ до нас, залишив щемку танка свого переживання такої миті:

Віднині, мáбуть,

Осінь наступає:

У затінку сосновім

Серед гір

Свої пісні виспівують цикади!⁷.

Повертаючись до слухачів із спогадів про мандрівки Грецією та Італією, вона завершувала доповідь:

– Майже забута в часи Середньовіччя, приспана у манускриптах на полицях монастирських бібліотек комедія повертається до життя в інкунабулі творів Арістофана, надрукованій у Венеції Альдом Мануцієм 1498 року, а далі, на початку шістнадцятого віку, – у виданих Еразмом Роттердамським творах латинською мовою Теренція. Черга на повернення Европі комедій Плавта прийшла значно пізніше…

Заля захоплено вітала доповідачку після закінчення виступу. Маґніфіценція пан Ректор піднявся їй назустріч і в пориві захоплення поцілував її в руки. Канцлер осудливою міною демонстрував своє незадоволення таким виявом емоцій.

Після головних доповідей булo зачитано і низку інших повідомлень. Професор Іван Величковський із Сорбонни означав червоні відтінки вина – ґранатові, бордові, кармазинові, цитував “Салєрнський кодекс здоров’я”, оповідаючи про те, що в Середні Віки деякі з вин уважалися лікарським засобом:

Судять про вина з їх запаху, блиску, смаку та з їх барви.

Хочеш добірних вин – вони п’ять цих ознак мусять мати:

Міцність, красу, аромат, прохолоду і свіжість.

Біле солодке вино поживніше й краще, ніж інші

Вип’єш червоного більше колись, то тут же від нього

Ствердне живіт, а голос дзвінкий звучатиме хрипко.

…………………………………………………………..

Раз тобі шкодить вечірнє вино, то його тоді зранку

Трохи попий собі – й будуть у нім тобі й ліки цілющі.

Краще вино – то й соки воно в нас витворює кращі.

Темне, без іскор ясних – ослабляє, пригнічує тіло.

Світле ж хай буде вино, хмільне, тонке та дозріле,

Змішане вміло з водою, грайливе й у міру спожите…⁸.

Професор далі цитував одну з оповідок із “Gesta Romanorum” – “Діянь римських”, християнських притч чотирнадцятого віку. Ной знайшов був лозу, яка зродила виноград в’язкий, аж губи терпли. Тож патріарх узяв “крови чотирьох тварин – лева, ягняти, свині та мавпи, змішав її з землею і тією гряззю обклав коріння. Од крови вино посолодшало”. Тому-то, повчав він своїх синів, “од вина багато хто стає розлюченим левом і в ту хвилю нічого не тямить; дехто стає сором’язливим ягням; а дехто влізливою і непомірно веселою мавпою. Адже мавпа намагається робити те, що при ній роблять, однак усе псує”. Отак, повчав Ной, і “багато людей, напившись, то за те, то за се хапаються, але нічого не доводять до пуття: все зіпсують та знівечать, наче ті мавпи”⁹. Якось оповідач, – додав здумливо професор, – забув долучити сюди й тих, що, упившись, поводяться як свині. Але для тих слухачів таке перетворення й так було, либонь, очевидне.

Вів мову Величковський і про фальшування вина у Середньовіччі. Свідчення про се залишив Себастіян Брант у поемі “Корабель дурнів”:

Де чисте ділося вино?

Та стало казна-чим воно!

Бо завели таку в нас моду:

Беруть селітру, поташ, воду,

З гірчиці й сірки мішанину,

Потруть усохлу будячину, –

Перемішають, потовчуть

І в бочку суміш увіллють.

Вино те п’ють жінки вагітні –

Прикмети їхні менш помітні.

Та не один від тих напоїв

Себе дочасно упокоїв…¹⁰

Історія та художня література мають давню традицію взаємин, – продовжував професор, – дають змогу добачити у художніх творах можливо не зауважувані дотепер деталі з історії повсякдення минулого. Описані Брантом способи фальшування вина є власне таким прикладом, як письменство може стати поважним джерелом для історичних студій.

До слова, чи знаєте, що у Середньовіччі в Італії вірили, що вино може скисати від гуркоту грому?

Трунки прославляли піїти й ченці, професори та школярі. Як співалося у знаменитому упродовж кількасот літ “Славневі Вакхові”, що його зберегла “Carmina Burana”,

Щедро сповнений вином, сей глибокий келих,

чинить з нас людей шляхетних, ситих і веселих.

Приспів:

Ах, сі вина, добрі вина, сі шляхетні вина!

Від них сміла, добра, вміла робиться людина.

……………….

Пийте з нього, побратими, вчені та багаті,

Друзі і товариші, пийте всі, хто в хаті.

Приспів:

Ах, сі вина, добрі вина, сі шляхетні вина!

Від них сміла, добра, вміла робиться людина

………………..

Легко зробить Вакх тебе радощами повним,

Мудрим, вченим, говірким, вельми красномовним…¹¹.

“Корчемну пісню” з того ж славетного збірника “Carmina Burana” співали кілька сотень років, навіть коли латина вже поступилася національним мовам:

Гра на стіл поставить дзбанки

для веселої гулянки:

перший келих п’ють за волю,

другий – за щасливу долю,

третій – за людей хрещених,

далі – за мерців блаженних,

за черничку, за гульвісу,

за розбійника із лісу.

Потім п’ють за тих, хто в морі,

хто у сварці, хто у горі,

п’ють за кліриків гулящих,

п’ють за всіх ченців пропащих,

п’ють за тих, що слізно каються,

що у мандри йти збираються.

А за папу та владику

споконвіку п’ють без ліку!.. ¹²

Сі традиції прославлення пиття, – твердив прелеґент, – ідуть із античности, а не від тих традицій спільних студентських чи придворних і маґнатських пиятик, що народяться пізніше.

Далі були й інші доповіді, запальні дискусії, обговорення. Бо тема була важлива, актуальна й трепетно гармоніювала з насущними потребами наукового товариства. Хтось із присутніх професорів на потвердження важливости трунків у розвитку, зокрема й теологічних студій, духовного життя і відпочинку від наукових трудів праведних у запалі цитував доктора Мартіна Лютера: “Коли я двадцять років гарував і обтяжував себе читанням проповідей, Господь не образиться, якщо я вряди-годи вип’ю чарочку і розважуся з добропорядними людьми во славу Божу, – хай світ каже, що хоче. Якщо Бог сотворив таких великих і красивих щук і добре райнське вино, то я можу спокійнісінько їсти їх і пити”¹³.

Після усіх виступів Маґніфіценція пан Ректор висловив своє задоволення високим науковим рівнем доповідей, їх нагальністю для культури, відзначив їх особливе значення для поступу й розвитку науки.

Поважний голова конференції Юрко Цамблак теж дякував прелеґентам і слухачам. І при завершенні наукового зібрання, як і при кожній важливій справі, він проголосив не менш глибоку філософську сентенцію, що була запрошенням до другої частини симпозіуму: “Ali to nije razlog da nešto ne popijemo...”¹⁴.

(продовження буде)

__________

¹ Переклад із давньогрецької Андрія Содомори.

² Переклад із давньогрецької Михайла Соневицького.

³ Переклав із давньогрецької Андрій Содомора.

⁴ Переклад із давньогрецької Бориса Тена.

⁵ Переклав із латини Микола Зеров.

⁶ Переклав із японської Іван Бондаренко.

⁷ Переклав із японської Іван Бондаренко.

⁸ Переклад із латини Андрія Содомори.

⁹ З латини переклад Ростислав Паранько.

¹⁰ Переклад із німецької Феофана Скляра.