Уривок із роману «Carmina Burana»
Події в романі відбуваються у Баварії в середині 1990-х. Група студентів з України приїжджає сюди на студії до Вільного університету в Мюнхені.
Іван Величковський із Сорбонни читатиме основний курс про історію університетів – від їх заснування до сучасности, про життя студентів і професорів у різні віки. Як видаватиметься, цей професор знає ці історії ще й тому, бо сам деякі з них пережив особисто – у різних університетах упродовж восьми століть – разом із П’єром Абеляром, Франсуа Війоном – поетом-кльошаром та іншими.
Студентів чекає і знаменита “Carmina Burana” – збірка любовних і студентських пісень із часів баварського Середньовіччя, й історії божевільного короля Людвіґа Другого Баварського, що збудував казкові знамениті замки, його двоюрідної сестри Елізабет (Сіссі) – цісаревої Франца Йозефа Першого. І кохання, в якому правда є найстрашнішою брехнею, а вигадка стає щемливою правдою.
…Професор Величковський відійшов від катедри й сів на приступку сходинок до підвищення, де стояла катедра. Він достоту нагадував засмученого Христа на куполі каплиці Боїмів у Львові, що, підпершись рукою, тужливим поглядом віками у задумі зорить на навколишній суєтний світ.
– ...Мені пригадується, як під час окупації нацистами Львова львівська професура, ті, кого не розстріляли і не вивезли у концтабори, рятувала життя своє й своїх родин тим, що годувала вошей у Бактеріологічному інституті львівського професора, австріяка Рудольфа Вайґля. Серед них був польський і, якийсь час, український професор Стефан Банах, геніяльний математик. В інституті Вайґля годувальникам вошей до ніг прикладали маленькі коробочки зі сіточками, через які тисячі личинок сих паразитів ссали кров. Треба було кожного разу витерпіти біль. Потреба була великої уваги, аби не перегодовувати сих паразитів, бо ж сі лабораторні воші втрачали відчуття, коли треба зупинитися зі жертям, а об’ївшись, тріскалися. Відгодованих вошей заражали бактеріями, які спричиняли плямистий тиф, а вже потім зі спрепарованих нутрощів сих комах виробляли вакцину.
За сі терпіння донори вошей-ненажер одержували невелику платню і пайок. Се також ґарантувало офіційні папери, що створювали певну ілюзію безпеки під окупаційною владою, бо в них було написано, що контакт із сією особою загрожує смертю. Самі ж годувальники вошей і справді майже всі потім довго хворіли.
Колись, при нагоді, – пообіцяв лектор, – я розповім вам про львівську школу математики, про Банаха-ученого і уславлену у світі математиків “Шкотську книгу”, яка народилася у львівській кнайпі… Історія кар’єри сього ученого – се надзвичайний приклад того, як можна, не завершивши університетських студій, стати професором.
Але повернімося до наших вошей.
Ще в часи між двома світовими війнами катедра біології Львівського університету продукувала вакцину проти вірусу для потреб Війська польського. Коли ж прийшли перші совіти – московські “визволителі”, Вайґль виробляв вакцину і для Красної армії. А тоді, як у Львів приперлися гітлерівці, – для Вермахту. Але ся протитифозна вакцина рятувала не тільки вояків різних армій, а й тисячі мирних людей…
Кутики уст професора опустилися, очі затуманились сірим смутком-спомином.
– У ті часи, на початку війни, захворіла на тиф і моя мама. Вона лежала в гарячці багато днів у безнадійному триванні на тонкій межі між буттям-і-небуттям. Смерть, здавалося, сиділа поруч із нею, тримаючи її за руку, й терпляче чекала, аби нарешті забрати зі собою.
Мама у ті дні й тижні лише двічі приходила до тями. Першого разу в тумані марева побачила схилених над нею лікарів і ніби десь здалека почула: “Nata est mori…” – дивну фразу, якої не зрозуміла, але міцно запам’ятала. Через роки вона довідалася, що се означало латинською: “Народжена, щоб померти…” Удруге, незадовго до видужання, вона, ніби прокинувшись із небуття хвороби на коротку хвилю, побачила над собою світляне обличчя Матері Божої, що сумно усміхалася страждальною посмішкою синіх очей і розпростирала над нею свій омофор…
[…]
– Я ще обіцяв оповісти вам про Стефана Банаха – професора математики Львівського університету та славнозвісну між математиками “Шкотську книгу”. Ся постать в науковому світі є знаменитою не тільки своїм науковим генієм, але й тим, що Банах став професором насправді ж не докінчивши університетських студій. Із нинішньої перспективи університетських рутинних вимог мені се бачиться майже неможливим.
Він був позашлюбною дитиною прачки Катерини Банах та вояка цісарського-королівського війська Стефана Ґречека.
Мати сього математичного генія залишила своє село, щоб найнятися до праці у Кракові. Її укоханий теж був сільським хлопцем-ґуралем, який вирушив у світ, щоб знайти там краще життя і за якийсь час, працюючи в Будапешті, навчився німецької мови і подався на службу до війська.
З їхнього кохання народився 1892 року хлопчик, що його назвали Стефаном. Панна Банах, щоб приховати свій гріх, згодилася віддати дитятко на виховання власниці пральні, в якої вона працювала. Та була бездітною старою панною і, разом із Стефаном, опікувалася ще й дівчинкою-сиротою Марією, донькою своєї покійної сестри. Вона заступила їм матір.
Через роки батько Банаха виправдувався перед сином, що він не міг одружитися із його матір’ю, бо його б викинули зі служби. Мати Банаха повернулася у рідне село, де ніхто не підозрював, що вона вже має дитя. Подейкували, що вона щасливо вийшла заміж за якогось коліяра, народила ще кількох дітей і ніколи більше не з’явилася у житті свого первістка.
Прибрана мати любила його як сина. Від француза-фотографа, що був приятелем сієї родини, Стефан навчився французької мови. Під час російської окупації Львова 1939 року він написав у документах, що опріч польської досконало знає французьку та українську мови, трохи німецьку, російської не відає.
Походження Стефана Банаха тримали у повній таємниці. Його батько одружувався ще двічі, але наймолодша донька Стефана Ґречека аж після початку Другої світової війни довідалася, що відомий львівський професор, світило европейської математики, старший від неї на чверть віку – її старший брат.
Математика Стефана цікавила вже у ранні шкільні роки. Але, як йому видавалося, там уже все вивчено й відкрито. Після закінчення ґімназії він розпочав студії у Львівській політехніці, але навчання тут не закінчив, здобувши лише, як се називалося, “півдиплом”. З початком Першої світової Банах повернувся до Кракова.
У ті часи Банах самотужки займався математикою. Припадково якогось вечора 1916-го року математик Гуґо Штайнгауз почув на вулиці розмову двох молодих чоловіків про інтеґрал Лєбеґа. Математики твердять, що математичне сподівання випадкової величини визначається інтеґралом Лєбеґа у просторі ймовірностей, – усміхнувся професор, – і в просторі припадкового вечора визначилася, можливо, доля кількох напрямів математики.
Ще тривала польсько-українська війна, коли молодий дослідник знайшов працю у Львівській політехніці. У той час се було дивне призначення, бо новоспечений викладач не завершив був університетських студій. Уже в ті роки він опублікував кілька наукових розвідок, які стали основою функціонального аналізу. Його публікації відкривали нові шляхи в математиці.
В історії університетів захист докторату Банахом, як бачиться, був одним із найориґінальніших, – провадив професор, в очах якого світився усміх. – Він постійно публікував нові статті, які торували дороги новому напрямкові у математиці. Коли ж від нього вимагали якнайшвидшого захисту дисертації, Стефан вимовлявся тим, що має ще час вигадати щось цікавішого, щоб подати се як наукову працю.
Захист його докторату відбувся як водевільна сцена. Усі найновіші результати його досліджень хтось із його колег зібрав докупи, «зшив» їх у цілісність. Інший став режисером його захисту: Банаха, ніби випадково, якогось дня на коридорі Львівського університету попросили зайти до певної авдиторії, бо там на нього очікують дивні панове, що хочуть довідатися щось про його останні ідеї, доведення яких вони не зовсім розуміють. Банах охоче перейшов до означеної авдиторії й із ентузіязмом розповів про свої уявлення і наукові міркування та відповів на всі питання сих зацікавлених і трохи докучливих панів, що там засідали. Спочатку він нібито навіть не усвідомив, що власне склав докторський іспит перед спеціяльною комісією, що прибула з Варшави.
У ті часи народилася львівська математична школа.
Професор замислився і відтак продовжував:
– Дивовижність Стефана Банаха як ученого була в тому, що він міг працювати, мислити, формулювати й доводити свої ідеї в гаморі львівського залізничного двірця, у закутаній тютюновим димом кнайпі, де за сусідніми столиками розвеселені завсідники, цмулячи пиво, вели обридливі й несмачні розмови про своє собаче життя, про повій, про фінансові негаразди й безробіття у світі, який вимучувала Велика депресія.
А головним центром сієї математичної школи стала каварня «Шкотська». Вона була непоодаль від університету – на вулиці навпроти площі, на якій бронзовий драматург Алєксандр Фредро заглядав здаля у її вікна.
Щодня сі математики приходили після того, як читали студентам лекції, й у тій каварні тривали багатогодинні обговорення наукових проблем.
У се наукове товариство майже не запрошували студентів. Се була математична богема, що у своєму замкненому колі жила у світі математичних ідей та символів. Їхнім захопленням були стрункість, цнотлива зваба й чар бездоганних форм наукових роздумів і доведень.
Однак серед тих, що засідали у сьому елітарному клюбі у «Шкотській», з’явився був і студент Банаха Станіслав Улям. Про Уляма, – легенька хмарка-зморшка якогось спогаду закроїлась на чолі професора, – розповідав мені колись професор Джордж Кістяківський. Ми з ним якось запізналися й зустрічалися у Гарварді. Тоді, сидячи при каві й вині у маленькій каварні, оповідав мені пан Георгій-Джордж про свої юнацькі роки у Боярці й Києві, про участь у боях на вулицях Києва 1918-го із московськими окупантами, втечу з російського полону до Сербії, студії в Берліні…
Із Улямом Кістяківський інколи зустрічався від початків Другої світової війни в Льос-Аламосі, де вони працювали над Мангеттенським проєктом – створенням атомової бомби. Улям і Кістяківський при приватних зустрічах розмовляли не англійською – польською та українською. Розмови сі були для них поверненням у молодість у милій їхнім серцям далекій Галичині та Україні.
До слова, – в очах професора знову блистіли іскринки усміху, – Банах для львівського міщанства й еліти був руйнівником усіх засад професорської поведінки. Дивовижею було те, що він був молодим, без бороди і вусів, але що гірше, виходив в теплу пору на вулицю без краватки й, – о жах і скандал! – із розщепленим комірцем сорочки, без обов’язкової камізельки під маринаркою й без рукавичок, які слід було б бодай тримати в руці. Точкою максимуму цієї скандальної і викличної поведінки було те, що якось улітку професор Банах з’явився межи львівською публікою в сорочці з короткими рукавами та з ціпком у руці.
Для Уляма, оповідав професор Кістяківський, Банах був і старшим приятелем, і божищем, генієм прозорих, бездоганно розбудованих архітектонічно математичних конструкцій. Сюди ж, до «Шкотської», приходили й інші – професор Гуґо Штайнгауз, той самий, що у вечоровому Кракові відкрив математичний талант юного Банаха, і ще один Банахів студент – Станіслав Мазур.
Романтичні лицарі й веселі ченці, що пили ель із великих кухлів, красуні – герої романів Волтера Скотта, сценами з яких були розмальовані стіни каварні, зі здивуванням розглядали сю компанію математиків, що пила каву відерками, цмулила вино, щось ледь чи їла, але писала й розписувала-розмальовувала хемічними олівцями мармурові стільниці. Ці леґендарні столи були добрі як до писання на них, так і до стирання. Хтось із тих шаленців, для яких математика була і пристрасною любаскою, й цнотливою панною, таємниці якої вони намагалися розгадати, зафіксував, що один із маратонських забігів доказу якоїсь математичної проблеми тривав упродовж п’яти діб. Ті, що ув’язались у той стаєрський біг, ішли на кілька годин додому, щоб подрімати, поверталися до «Шкотської» і продовжували спільні розумування, допоки до добивали проблему, не досягали її розв’язання…
Інколи, якщо рішення не вдалося знайти одразу, Банах уже наступного дня приносив до «Шкотської» нотатки вирішення сієї квестії.
Тим же шляхом, яким ішов Стефан Банах, творячи теорію функціонального аналізу, певний час простував і Норберт Вінер, батько кібернетики. Однак у якийсь мент звернув із нього, бо не бачив на ній жодного просвітку. А вже через роки визнавав, що Банах краще від нього бачив перспективи руху у сьому математичному бездоріжжі.
Власник каварні ніколи не випроваджував сих професорів-вар’ятів, навіть якщо вони засиджувалися від полудня до сірих сутінків чи безсонних світанків. При прибиранні їхні столики чи столик часом не витирали, й вони очікували сих завсідників до наступного дня. Однак найчастіше, коли ся ватага висипалася нарешті з кнайпи, задоволена якимось доведенням, сі записи стирали, й назавтра вони вже не могли відтворити вчорашнього доведення.
Нарешті було закуплено товстий зошит із грубою обкладинкою, щоб записувати поставлені проблеми. Його зберігали у каварні й на прохання кожного адепта-математика видавали до користування сю чашу Ґрааля, що обіцяла їм безсмертя. Її назвали «Шкотською книгою». Львівські математики й їхні гості із інших країн вписували до сього манускрипта питання, рішення яких слід було знайти.
Зчаста той, що вписував туди якусь проблему, доповнював свій запис обіцяною нагородою за її розв’язання: пляшкою вина, горнятком кави, кількома гальбами пива, обідом у ресторані найгоноровішого у Львові готелю «У Жоржа». За одне з вирішень обіцяно було навіть живого гусака. Нині, кажуть, сю книгу-Ґрааль зберігають у Вроцлаві…
– Улям, – вів далі Величковський, – оповідав Кістяківському, що багатогодинні наукові обговорення з Банахом при каві й вині у каварні «Шкотській» були тими пережиттями, яких він ніколи пізніше, окрім спільної праці з Кістяківським, якою вони займалися в Льос-Алямосі у проєкті Мангеттен, не мав змоги пережити…
Банах ще побув деканом фізико-математичного факультету у Львівському університеті, коли той став українським. Після окупації Львова гітлерівцями, як я вже вам розповідав, професор рятувався годуванням вошей у Бактеріологічному інституті Вайґля. Помер він у Львові від раку пізнього серпня сорок п’ятого. Йому було усього п’ятдесят три…
31.01.2025