Книжки й бібліотеки

Уривок із роману «Carmina Burana»

Події в романі відбуваються у Баварії в середині 1990-х. Група студентів з України приїжджає сюди на студії до Вільного Університету у Мюнхені.

Іван Величковський із Сорбонни читатиме основний курс про історію університетів – від їх заснування до сучасности, про життя студентів і  професорів у різні віки. Як видаватиметься, цей професор знає ці історії ще й тому, бо сам деякі з них пережив особисто – у різних університетах упродовж восьми століть – разом із П’єром Абеляром, Франсуа Війоном – поетом-кльошаром та іншими. Професорка Квітка Мурасакі з Токійського університету оповідатиме про історію книжки та історію народження сучасного роману. На інших лекціях ітиметься про бібліотеки, рукописи, інкунабули і стародруки.

Студентів чекає і знаменита “Carmina Burana” – збірка любовних і студентських пісень із часів баварського Середньовіччя. І кохання, в якому правда є найстрашнішою брехнею, а вигадка стає щемливою правдою.

Єдиною реальною датою у романі є 11 вересня 2001 року.

…День світозарно догоряв, й останні промені призахідного сонця тьмяніли, як фарби на полотнах Рембранта, вкривали патиною тіней книжки, які довгими рядами тіснилися на полицях у дубових шафах. Святослав відірвався від читання і спостерігав вечірню гру світла.

У читальній залі стародруків і манускриптів окрім нього за столиком у вигідному м’якому кріслі сидів професор Величковський і крізь сочевицю розглядав тиснення на шкірі обкладинки та заголовні буквиці й малюнки якогось німецького середньовічного рукопису.

Святослав переглядав замовлені публікації, присвячені “Carmina Burana”, робив нотатки й записи для свого дослідження.

Професор теж відірвався від кількастолітнього рукописного зшитка, встав і підійшов до вікна, приязно усміхнувся до Святослава:

– Ми тут, пане маґістре, залишилися із сими скарбами наодинці удвох, – Величковський повільно рушив уздовж темних дубових шаф, ледь торкаючись пальцями до деяких із фоліянтів. – Колись, ще до приходу доби друкарства, їх у збираницях книжок ставили не корінцями, а сторінками назовні. Тому сі передні обрізи робили особливими, виписували на них назви книжок, малювали вибагливі взори. Потім книжки обернулися іншим боком до читача, і їхні назви тепер пишуться на спинках.

Він ніби замріявся на хвилю, помовчав. А потім вів далі:

– Коли я залишаюся на самоті з книжками, мені здається, що світ навколо ніби завмирає. Час застигає й причаюється десь за дверима бібліотеки, і хоча минає швидко, але стає густим і нерухомим, як повітря у спеку перед бурею.

Однак є такі, що вважають бібліотеки цвинтарями сотень і тисяч годин праці й авторів, що писали сі книжки, і тих, що витворили кожну з них – чи то в скрипторіях, чи у друкарнях. Книжки бачаться їм порохом земним. Сі старі фоліянти, інколи зацвілі, з пожовклими сторінками, насправді часто є близькими родичами, бо ж багато з наступних переписали з попередніх. “Hic mortui vivunt, hic muti loquuntur”, – писали коли на стінах книгозбірень. “Тут мертві живуть, тут німі говорять”, – сумно завершив він.           

– Так, але й ті, що приходять у бібліотеки і зневажливо оглядатимуть цей цвинтарний спокій книжок минулих поколінь, самі колись почнуть писати, поповнюючи своїми книжками сі полиці. І так триватиме довіку,  – посміхнувся Святослав. –  Аж хочеться тут сказати: “Amen”.

– Книжки мені видаються дуже терплячими, – одізвався Величковський. – Вони довготерпеливіші, ніж люди. Може тому, що найчастіше в художні тексти вкладають спресований досвід людського життя, побачений очима душі, а в наукові – людське прагнення пізнати навколишній світ, пронизати його людським розумом…

Професор знову задумливо спостерігав, як за вікном умирав літній день, але не переривав розмови.

– Платон у “Федрі” устами Сократа мовить про беззахисність книжок. Письменство, як він твердив, нагадує малярство і скульптуру. Витвір на картині або скульптура з мармуру – ніби живі. Але коли їх про щось запитати, вони лише поважно мовчать і не можуть самі себе захистити, відкритися перед нами. Так і книжки. Нам видається, що вони мислять і говорять, але коли їх запитати про щось із того, про що в них написано, вони завжди й постійно твердять те саме. Кожен твір мандрує з рук до рук і стає доступним і тим, хто його зрозуміє, й тим, кому він не призначений, хто його не розумітиме.

– Книжка не знає, – підтримував розмову Святослав, – із ким їй розмовляти, до кого звертатися й мовити, бо ж не відає, чи зрозуміє її співрозмовник. І коли вона буває зневажена, несправедливо поганьблена, то потребує захисту – чи то свого творця, чи когось іншого.

– Ті, що їх писали, вірили, що так вони набувають безсмертя, що їхні думки, мудрість чи безрозсудність, сподівання, наукові відкриття й здогади як нічні ліхтарі світитимуть у мороці майбутнього, коли самі автори вже давно підуть зі сцени життя.

[...]

– Нещодавно я, – замислившись, вів далі професор, – прочитав вірш якогось ченця, записаний у десятому столітті на марґінесах грецького підручника ірляндською мовою в бенедиктинському монастирі – на острові Райхенав на Боденському озері. Се вірш про законника й білого кота, який живе в його келії. Чернець залишив мирську суєту й працює у своїй келії: молиться, читає святі книжки, ловить у сіті свого розуму наукові богословські проблеми. Котові подобається лапати мишей. Кожен із них тішиться своїм уловом, а чорноризець готовий поділитися своїм убогим харчем зі своїм любим приятелем.

Як у кожному поетичному творі, що виражає стан людської душі, в сьому у, задавалося б, пронизаному задоволенням життям замкнутого у келії анахорета я зауважив нотки туги й приховану печаль, – ділився далі Величковський своїми враженнями від цієї тисячолітньої поезії. – Чернець написав той вірш рідною мовою, не латиною. Чи він сим несвідомо протягував ниточки невидимого зв’язку із далекою батьківщиною – Ірляндією? Той законник ніби сам себе переконує, що недаремно залишив профанний світ для праці й служби для Господа…

Величковський запитав:

– Чи знаєте, що було найстрашнішим ворогом бібліотек у мирні часи – окрім воєн, пожеж і злодіїв? Божою карою були миші, пліснява та шашіль. Тому коти були неодмінними мешканцями бібліотек, повноправними бібліотекарями, – усміхнувся він. – Ви, до слова, помітили, що тут, у бібліотеці, на б’юрках стоять старі будильники, які ледь цокають?

Святослав несвідомо підняв брову.

 – Показувати години дня і ночі – не основне їх завдання, – вів професор. – Бібліотекарі вірять, що їх цокання створює вібрації, які розганяють шашіль із старих фоліянтів.

Дерев’яні святі теж страждають від шашільних хвороб, – задумливо мовив він далі. – Тут, у Баварії, можна в різних соборах і костелах побачити липові скульптури святих, що мають багато століть. Може найвідомішим майстром тих часів був Тільман Ріманшнайдер. Я захоплююся його вмінням відтворювати різцем людські обличчя, лики святих, їхні емоції, складки одягу. За п’ять століть на сих обличчях, на сьому одязі шашіль залишив інколи украй глибокі рани. Мене вразило те, що вони ніби віспою всіяні дірочками, які наточив за віки шашіль…

Якось я розглядав зблизька барокові дерев’яні скульптури святих і угодників у Музеї мистецтв і ремесел у Заґребі. Їх колишнє життя у соборах теж не було легким. Бо на них особливо видно сі шашільні виразки.

Професор у задумі вів далі:

– У ті роки, коли я не міг приїхати до окупованого московитами Львова, я часто їздив до Заґреба. Сі два міста мають для мене якусь майже братню подібність. Вони ніби близнюки, що може й підозрюють про існування одне одного, але не знають, що такі подібні. Я часто блукав його вузькими вулицями. Весняними вечорами піднімався до замку в Медведґрад. Це нагадувало мені вечірні прогулянки на Високий Замок у Львові у часи нашої юности.

Інколи із Заґреба я мандрував до Любляни. Сі подорожі були для мене завжди ніби поверненням у юність на Бойківщині. Сі пейзажі – ніби передгір’я Карпат над берегами Стрия, а далі й над Опором…

Професор витягнув із шафи якийсь український стародрук чотирьохсотлітнього віку й, провівши по ньому пальцями, знову звернувся до Святослава:

 – Ви, звичайно ж, чули вираз, коли хтось хоче причепуритися й каже, що наводитиме лоск. Саме тут, на сій старій, потріпаній життям і обгризеній старістю, мудрій книзі, – посміхнувся він, – видно, звідки ця фраза з’явилася.

Коли сей фоліянт щойно народився, його гладильницею із кістки або з дерева розгладжували, тобто лощили, аби шкіра на обкладинці, як у юної панни обличчя, була гладенька й пружна. Але, як бачите, – уже сумно усміхнувся він, – і книжки, як і люди, з віком втрачають лоск. І книжки, як і люди… – знову задумливо повторив він, пнучись поглядом стелажами і шафами, заповненими до стелі книжками.

– Хтось усі сі скарби, а разом із тим могильники людських думок, ідей, надій на славу й життя вічне у своїх писаннях, збирав. А є й ті, що нині готові віддати останнє за книжку, обкладинки й сторінки яких погризені хробачками.

І в задумі вів далі:

– Дехто з моїх колег-професорів у Сорбонні порівнює бібліотеку із винним погрібцем, де розміщені тисячі звабливих, гарно й рівненько поскладаних пляшок – із трунками із різних континентів різних років урожаю. Тут не все можна випити – життя не вистачить, але помилуватися ними, провести деґустацію, випивши дещицю, себто погортавши кілька сторінок, варто. Особливо й те, й інше не шкодить перед сном.

Але, правду кажучи, – мовив далі професор, – я люблю розмовляти з книжками. Вони самі ніби оповідають про себе.

Він, не знімаючи білих рукавиць, підійшов до одного зі стелажів, пробігся пальцями по корінцях стародруків, як по клавішах клавесина, витягнув один із них і, пролиставши кілька сторінок, почав повільно читати пророцтва-загадки Лєонарда да Вінчі, присвячені книжкам. Латинські слова у пронизливій тиші бібліотеки, напівзануреної у ще прозору туркусовість вечора, звучали як приглушений хорал, містично відлунюючи і затихаючи під різьбленою з темного дуба стелею:

– “Про славу. Пера піднесуть людей, як птахи, до неба. Себто через письмена, створені перами.

Про читання добрих книжок. Щасливі будуть ті, що прихиляють вухо до слів мертвих: читання добрих книжок і дотримання їх порад.

Про звірячі шкіри, які мають почуття, бо є рукописами. Що частіше розмовлятимеш зі шкірами, що мають почуття, то більше вдасться здобути мудрости”…

Повернувши фоліянт на полицю, він продовжував:

– І в скрипторів кляшторних, і в переписувачів університетських був серед нечистої сили особливий ворог – Тітівіллюс. Се був підступний демон, що завжди переслідував їхню працю. Він вносив у тексти, які вони переписували, помилки. Скриптор завжди мав бути насторожі, бо Тітівіллюс був великим пройдисвітом і пустуном. Він присипляв пильність, засліплював переписувачам очі так, щоб вони не бачили помилок навіть у титулах книг. Інколи він крав і ховав у тексті, який переписувано, не тільки окремі літери, а й слова, а навіть – цілі вирази. Сей збитошник намагався до всього ще й поцупити такі літери, які б профанували сакральний текст, святе й високе робили смішним, низьким і мирським. Тітівіллюса інколи малювали на іконах. Його зображали чортиком, який утікає із в’язкою книжок на раменах.

Святослав, відірвавшись від своїх книжок, із зацікавленням слухав професора.

– Можу Вам як чоловік чоловікові сказати, що я добре розумію, яким нерозважливим був пророк Мугаммед, коли дозволив правовірному мусульманинові жити з чотирма жінками. Так і я зараз – посміхнувся Величковський, – одночасно живу з чотирма книжками, себто з їх писанням. А книжки, що їх пишеш, майже такі вередливі пані́, як жінки, а мо’ ще й гірші: починаєш уваги занадто багато приділяти одній, то друга, а там третя, й четверта кажуть – а ми, а нам, а нас? Як почнеш із якоїсь іншої – три інші тоді мають претензії й моя совість неспокійна, що їм усім належної уваги не вділяю…

І найприкріше, – з сумом вів він далі, – що розставання з книжками, зі своєю бібліотекою – се ніби розлука з рідними, тими, кого любиш, за ким будеш побиватися й печалитися. Стефан Яворський тужив майже три віки тому, відчуваючи, що смерть уже кличе його. – І задумливо почав цитувати:

В путь вирушайте, книжки, що часто гортав я і пестив,

В путь, моє сяйво, ідіть! Втіхо й окрасо моя!

Іншим щасливішим душам поживою будьте однині,

Інші блаженні серця нектаром вашим поїть!

Горе мені: мої очі розлучаться з вами навіки

Та й не спроможуться вже душу мою наситить.

Ви-бо єдині були мені нектаром, медом поживним;

З вами на світі, книжки, солодко жити було.

Ви мені скарб найдорожчий, ви слава моя щонайбільша.

Ви повсякчасна любов і раювання моє!

Ви просвітили мене, превелебні дали мені титла,

Шану вельможних людей подарували мені…¹

Вони б ще довго розмовляли, однак повечір’я випросило їх із бібліотеки. Святослав відчув у професорі самотню людину, яка б хотіла з кимось вечорової пори поговорити, згадати минуле, поділитися мріями про майбутнє…

Повертаючись з університету, йдучи через Англійський парк, Святослав думав про те, що в якусь мить життя починаєш розуміти, якою короткою є наша екзистенція на тлі розсипаних на небі зір, їх вічного й незмінного обертання, безмежної й монотонної музики небесних сфер…

Вечір догасав, потім зайшла ніч. Святослав, уже засинаючи, усе ще повертався до розмови у бібліотеці. Йому починало маритися, що він блукає книгозбірнею, в якій розкладені розкриті й закриті велетенські книжки. Він змушений був визутися, щоб не забруднити сторінок, що ними він як полями й луками блукав, милувався великим малюнками, намагаючись охопити їх зором, шпортався в чорних заглибинах-ямках літер, обережно сповзав із одних книжок краями розгорнутих сторінок, як сходинками вибирався на розкриті сторінки інших, милувався золотим тисненням титулів тих манускриптів, які не були розгорнуті, заглядав у дірки-нірки, що їх залишили шашелі. А потім літери з тих сторінок почали зсипатися з аркушів, як достигле насіння долі́. Він зручно вклався на одній зі сторінок, де був зображений зелений моріжок на березі срібно-синього озерця з очеретом, і заснув у сні…

___________________

¹Переклав із латинської мови Микола Зеров.