«Відhomin за homoном» Андрія Содомори

Андрій Содомора «Від-homin за homo-ном: античні суголосся». Видавництво «Апріорі» (Львів), 2024 рік, 352 стор.

Андрій Содомора однаково вільно творить у різних жан­рах, мені ж у нього найбільше до вподоби короткі форми, настроєві мініатюри як у поезії, так і в прозі. Розмаїття жанрів йде від прагнення автора знайти різні стежки до читача, його розуму і серця. Такі стежки, звичайно, двосто­ронні, бо й читач має знайти свій шлях до відчитання твору. Можливо, лаконічна форма означає, що ця остання стеж­ка коротша, проте «коротша» не завжди означає «легша» (multa paucis – багато в декількох словах).

Недавно Содомора опублікував книжку віршованих міні­атюр «Серед рядків і давніх, і нових». Особливість поетичної мови дозволяє концентрувати багатство змісту в лаконічно­сті форми, і чимало таких прикладів можна знайти у різних поетів. Це і Шевченкове «І день іде, і ніч іде...», і «Wandrers Nachtlied» Ґете, і «And the days are not full enough...» Езри Павнда, аж до, звичайно, хайку і танка японської поезії. Ось у такому світовому класичному контексті природно розгля­дати поетичні перлини Андрія Содомори.

Нова книга теж складена з ко­ротких віршів. Особливі вони тим, що кожен побудований навколо крилатого латинського вислову чи навіть окремо­го слова. Автор майстерно й органічно переплітає латину й українську мову не лише на рівні змісту, але також – що дуже важливо для поезії – на рівні звучання. Цікаво, що фоне­тично ці дві мови мають чимало спільного, а подекуди до­повнюють одна одну. Звукова палітра збагачується, і, якщо говорити мовою музики, звучання стає виразно поліфоніч­ним. Виникають також нові можливості для римування:

               Річ у собі

                              мов точка – ens,

               а який неосяжний

                                            сенс!..

(Ens – усе, що існує, суще; автор додає необхідні тлумачення латинських висловів, слів і словосполучень.)

Нові відкриття нерідко виникають саме на межі наук. Тут ми є свідками того, що поетичні відкриття здійснюються на межі – чи радше на поєднанні – мов. Безперечно, іншомовні вкраплення в поетичних і не лише поетичних текстах тра­плялися й раніше – згадаймо хоч би: «Нехай навкруг темно­та репетує / Fac id, quod est humanitatis tuae!» («Чини так, як тобі велить людська гідність») у Миколи Лукаша. Однак системно, причім не конче задля гумористичного чи сар­кастичного ефекту, а радше для відкриття можливостей мовного дуету, на рівні цілої збірки, білінгвальність поезії здійснена у книзі Содомори чи не вперше – тут можна навіть говорити про літературний експеримент чи про зародження нового жанру. У тому, що цей експеримент вдалий, читач зможе сам переконатися.

Id, Ego, Super-Ego...

    Як тут бути нам, колєґо?..

           Заповзявся на нас світ:

               зверху Super, знизу – Id.

Id – вказівний займенник середнього роду («воно»); Едо – «я», Super-Ego – те, що над «я». Id, Ego, Super-Ego – друга модель психічного апарату З.Фройда. Id – те, з чим народжується лю­дина: неусвідомлене, інстинктивне, щось іще не пізнане чи взагалі непізнаване – те, що впродовж життя дається взнаки...

«Шо то таке?» – не перестає дитина вказувати на видимий предмет. Id («воно») у цій моделі – невидиме, загадкове й для дорослого. Super-Ego – те, що людина звідує, входячи у спільноту, бо ж homo – суспільна істота [animal sociale), – те, що її зобов’язує («обов’язкова людина»), з чим вона повинна рахуватися, погоджувати своє, особисте, «виборювати себе для себе» (Сенека).

Ego, образно кажучи, – між молотом і ковадлом. Від Super-Ego, того, що зверху, втекти ще якось можна («Світ ловив мене, але не спіймав»), а від того, що знизу, від Id, – годі: довелося б утекти від самого себе.