Мені дуже цікаво, що будуть розповідати мої внуки своїм дітям про сніги у їхньому дитинстві. Правдоподібно, що таке саме, як оповідають ті попередні покоління, чиї свідчення ще присутні в усній історії. Снігове дитинство – це якийсь настільки важливий елемент, така невитравна складова стихійної педагогіки, про що розповідають своїм дітям навіть ті батьки, які мало що розповідають дітям. Хоч-не-хоч сніг у наших обширах є правдивим тотемом. Він визначає свідомість, знання про світ, спогади, міфи, він є ознакою дитинств і часів.
Очевидно, що з роками снігу стає менше. Але так само очевидно, що кілька пережитих у дитинстві засніженостей, нехай фраґментарних, відносних, примарних, робить основу для утвердження того дитинства. Ця дуже підступна з огляду на правдивість історія слугує визначником тривалості власного перебування у світі. Тою мудрістю допуску до розвитку і занепаду, який кортить передати носіям майбутнього. Свідкам – як-не-як – меншого дива (адже максимум чуд мусить збігатися з власним періодом знайомства зі світом).
Ще й закономірне бажання прожити життя так, щоби попри цілий той поступ воно не змінилося невпізнанно у хоча би кількох визначальних виявах. Тому так хочеться хоч якогось снігу. Тому, розповідаючи дітям, що такого у них вже не буде, сподіваєшся, що діти дітьми, їм своє, але ж не може такого бути, щоби ти сам відійшов скорше, як останній клаптик снігу.
Мене страшенно тішить одна досить відома стара знимка. 1936 рік. Жаб'є. Коляда. Ця знимка повертає мене до реальності. Викриває якусь велику спокійну правду. Ніби випадкове фото у напруженій загадковій детективній історії. Просто там – у січні 1936 року в самому Жаб'ю – майже нема снігу. Трохи припорошені буковинки і ялички, трохи втиснулося у межі. Видно, що не тепло, але і не біло. І тоді починаю згадувати притомніше.
Так, я щасливий, бо бачив купи снігу, і плівки-лишайники снігу, і усі типи снігопадів. І усі послідовності їх завмирань, відсвітів, затвердіння, розм'якшення і знов затвердіння, шар за шаром. Бачив міста, якими годі було пройти. Бачив замерзлі озера, яких не було видно через снігову помазку. Також не було часом цвинтарів. А з лісових дерев часом зсипалося за один поштовх снігу більше, ніж впродовж снігопаду. Я бачив шестиметрові і восьмиметрові кучугури коло задньої стіни високогірної оселі. Іноді щезали всі стежки, і тільки колії, заметені вище рейок, японською графікою черкали чистоту. А у місті чорні пори на згорнутих купищах приймали у себе дихання коминів, мов легені курця. І воно було так давно, що є завжди. І минулого року теж було сніжних днів – саме стільки, щоби повірити, що сніг все ж був довго. І повірити, що його майже не було. В кожному разі не стільки, як колись. Але більше, ніж буде надалі.
Але так само я щасливий від того, що можу пригадати – як з тією знимкою – безсніжжя з давніх (як на мене) давен. Дощ на Різдво 1985-го, зелені залисини на гірських схилах у 1986-му, вербові котики наприкінці січня 1987-го. Крім всього іншого, це щастя підживлює постійну віру вір – насправді всяке вже було, і всьо то всяке якось перейшло, тому ще буде усяке…
І лише одного разу за останньої пам'яті сніг випав четвертого листопада, а зійшов двадцятого березня. Нема жодної ні гарантії, ні перешкоди, щоби таке саме встигло розгорнутися ще раз за мого життя. Цікаво, як тоді будуть про це казати.
12.12.2024