Що?

Його звали Валера. Він сам підійшов, представився «Валєра» і несміливо запитав, чи можна поговорити. Запитав на своєму такому серйозному суржику, чи це помагає – малось на увазі заняття спортом (я був на брусах і не запитав «помагає від чого?»). Ми стояли перед міським стадіоном. Відомчий готель, де живуть ВПО, – поруч, вхід на стадіон вільний. Там якраз проходили заняття нашої вікової групи в рамках соціального проєкту «Активні парки – локації здорової України». Я порадив піти, приєднатися до групи – він відповів, що його дружина ходить туди, а він якось не наважується. Я йому сказав, що у нашому віці вже немає чого встидатися – бо коли, як не тепер, поки не пізно. Врешті-решт, тут всі такі, як ми, люди пенсійного віку. Але судячи з того, що співвідношення жінок і чоловік було десять до одного, не він один не наважувався. У кращому разі чоловіки приходять з жінками і потім сидять «стережуть їх», поки ті займаються, або «гортають» щось в телефоні, а найчастіше просто курять на трибунах сигарету за сигаретою. Ще сказав, що декілька разів пробував повернутися на турнік і це якось помагало, але не надовго. Треба додати, що виглядав він достатньо пристойно щодо фізичної форми. Рухливий, скоординований і ні грама зайвої ваги. Відверто зізнався, що «пиття водки» вже не може гасити те, що там його всередині пече. Ні, він не став детально розповідати про цю пекельну суміш болю і розпуки, відчаю, смутку, що роз’їдає душу і серце. У нього були такі очі, про які кажуть, що вони бачили все – він ніби вигорів зсередини, все втратив, залишився тільки каркас, тілесна оболонка.

Не питав він, і в чому ж тоді шукати розраду – було очевидно, що його не цікавлять відповіді. От зараз, у цей самий день і цю годину, йому хотілося поговорити – трапився я, і він наважився почати розмову. Все, більше його не було, він пішов. І що я міг йому сказати? Банальне й очевидне «пиття не вихід, ви краще бігайте і присідайте, підтягуйтесь і віджимайтесь, це знижує стрес, ви спалюєте цей адреналін»? Або трохи складніше – як написав Віктор Франкл, «той, у кого є для чого, завжди знайде як»? А у нього є це «для чого», якщо він втратив щось, що неможливо забути і неможливо повернути? Ні, я його не розпитував. Він пішов.

Я міг йому порадити, чого точно не варто робити – в жодному разі не поглинати інформацію з соціальних мереж, поменше читати і слухати всіляких експертів з інтернету, особливо тепер, з цими «пропозиціями миру і завершення війни». Він цього, найімовірніше, не знає, але експерти Оксфордського університету визначили, що brain rot став найпопулярнішим терміном 2024 року. А виникає це «гниття мозку» через споживання надмірної кількості низькоякісного контенту онлайн, особливо в соцмережах, що призводить до погіршення психічного або інтелектуального стану, а в часи війни становить загрозу для національної безпеки. (Ворог цим уміло користується, сіє паніку, зневіру і зраду). Цей термін використали задовго до створення інтернету. В 1854 році письменник і філософ Генрі Девід Торо у своїй книзі «Волден» написав: «Поки Англія намагається вилікувати картопляну гниль, чи не спробує хтось вилікувати brain rot, що поширено набагато ширше і є фатальнішим?» Бажання суспільства знецінювати і спрощувати складні концепції – це одна з причин занепаду інтелектуальних зусиль людства.

Що можна сказати людині на третьому році війни, коли залишилось все менше ілюзій і все більше втоми й розчарувань, людині, яка втратила щонайменше житло і чия мала батьківщина знищена, окупована? Які такі слова можуть допомогти там, де потрібні дії – а точніше дія: я хочу додому, я хочу назад, у мирне минуле. Так, віра в те, що все ще можна повернути і відбудувати, допомагає жити. А якщо мова йде про людське життя і пам'ять поколінь, про минуле, яке ніколи не стане майбутнім?