Багатьох грузинів обурило рішення нового уряду заморозити перемовини з Євроунією й вони вийшли на вулицю. Чи варто сподіватися на «Революцію троянд 2.0»?
Чи прагнуть грузини до Європейської Унії? Безумовно, й це чітко засвідчує соціологія: останнє десятиліття підтримка євроінтеґрації в Грузії тримається на рівні 70-80 відсотків.
Партія «Грузинська мрія» на чолі з мільярдером Бідзіною Іванішвілі перебуває при владі з 2012 року, тобто вже 12 років. Попри те, що партії закидають загравання з Кремлем, вона завжди вміла досить ефективно інструменталізувати прозахідний вектор у своєму електоральному дискурсі, чітко заявляла про незмінний курс Грузії на вступ до Європейської Унії та НАТО.
Перші десять років правління «Грузинська мрія» дійсно можна було купитися на прозахідну риторику речників партії. Дарма, що чинна влада жорстко протиставила себе колишньому президентові Михеїлові Саакашвілі та його партії «Єдиний національний рух», які дійсно вели країну шляхом євроінтеграції тісно співпрацюючи Брюсселем і Вашінґтоном. Більшість грузинів тішила себе ілюзією, що шлях, до Європи, запропонований «Грузинською мрією» теж веде до Європи, але цей шлях значно комфортніший, рівніший і коротший, аніж той, яким намагався вести Саакашвілі з його жорсткими економічними й політичними реформами.
Так, у грузинів час від часу виникали сумніви, чи дійсно чинна влада провадить країну на захід, бо чомусь за фактом виходить рух на північний схід. Владні спікери давали найрізноманітніші пояснення такої аномалії, головне з них: нам не можна сваритися з Росією, від неї залежить наш добробут і мирне життя, а саме ці чинники є передумовою набуття членства в ЄУ та НАТО. Он Саакашвілі спробував сваритися з Росією. І де тепер той Саакашвілі?
Але от справа дійшла до закону про іноаґентів, тобто «Про прозорість іноземного впливу». «Як же так, це ж суто російський закон?» – питали владу ошелешені грузини. Владні спікери намагалися до вести, що це не так, що в багатьох західних країнах є схожі законодавчі норми, що це навпаки лише наблизить країну до Європи. Словом, крутилися, як вуж на пательні. Хоча з Брюсселю пролунав чіткий меседж: «З таким законом до Євроунії ви не потрапите». «І до НАТО теж, а ще на американську допомогу не розраховуйте», – додали з Вашінґтона.
Зрозуміло, що ухвалити цей нікому в Грузії не потрібний закон вимагали від тамтешньої влади російські куратори. Для чого? З двох причин. Перша: віддалити Грузію від Заходу. Друга: дати проросійській владі країни надійну зброю для боротьби з дійсно проєвропейською опозицією.
З російського прикладу ми вже добре знаємо, як діє закон про іноаґентів. Спершу він ухвалюється як відносно безневинна норма, щоб лише ознакувати певну групу незалежних політиків та громадських діячів. Потім парламент, контрольований провладною партією ухвалює поправку за поправкою, витискаючи опозицію з легального політичного поля. Врешті-решт опозиційна (та навіть не опозиційна, а просто незалежна) громадська активність оголошується злочинно-екстремістською, зі всіма карними наслідками, які з цього витікають.
Далі в Грузії був закон «Про сімейні цінності та захист неповнолітніх», який теж був «дзеркалкою» російського. Зрозуміло, що й він викликав обурення в Брюсселі. А Росії і проросійській грузинській владі тільки цього й треба. Зразу ж у відповідь полилася антизахідна риторика з вуст провладних спікерів. Але така дуже хитра риторика. Ми, мовляв, за Європу, але не за Європу геїв та лесбіянок, а за духовну Європу з традиційними християнськими цінностями. А от деякі європейські екстремісти, мовляв, хочуть нав’язати нам геть чужі нам цінності. Але загалом Європа не така, і ми ще до неї вступимо. До тієї «правильної» Європи.
У принципі, всі ці риторичні маніпуляції «Грузинської мрії» мали б досить скоро втратити будь-яке суспільне значення. Наближалися парламентські вибори, і незалежні соціологи пророкували перемогу реально проєвропейській опозиції. Цікаво, що на чітко прозахідний курс і на позиції зближення з опозицією стала грузинська президентка Саломе Зурабішвілі. Дарма, що свого часу вона обиралася як висуванка «Грузинської мрії».
Утім надії на зміну влади мирним електоральним способом виявилися марними. Екзитполи –екзитполами, але, як кажуть у середовищі картярських шулерів, перемагає той, хто здає карти. У даному випадку «переміг» той, хто підраховував виборчі бюлетені. Згідно з офіційною інформацією Центрвиборчкому в Тбілісі, «Грузинська мрія» здобула аж 54 відсотки голосів виборців. Хоча незалежна соціологія давала провладній партії лише приблизно 40%.
Звісно, що таке фальшування не могло не викликати обурення в опозиційних політиків. Навіть президентка Зурабішвілі заявила про маніпуляції й оголосила про намір оскаржити результати виборів у Конституційному суді.
Проте спершу акції протесту проти фальсифікацій, організовані опозицією, виглядали не надто переконливими. Вони й близько не нагадували того народного здвигу, який відбувся в листопаді 2003 року й був названий «Революцією троянд». Нагадаємо, що тоді грузинському суспільству вдалося скинути корумпований режим Едуарда Шеварднадзе й вивести країну на шлях демократичних реформ.
Але зразу після останніх парламентських виборів реакція була надто млявою, аби сподіватися на чергову революцію. Невже Грузія змирилася? Не поспішаймо з песимістичними висновками. Бо суспільна ситуація радикально змінилася після затвердження новообраним парламентом нового уряду на чолі з попереднім прем'єрміністром Іраклієм Кобахідзе. Зразу варто зазначити, що парламент в Грузії працює в кастрованому вигляді: на засідання ходить лише фракція партії влади, опозиція принципово іґнорує роботу законодавчого органу, домагаючись перевиборів.
Цікаво, що перед голосуванням в парламенті про затвердження складу кабінету міністрів виступ Кобахідзе був цілком витриманий у дусі європейської та євроатлантичної інтеґрації. Представляючи депутатам від провладної партії політичну програму свого уряду, він назвав головним пріоритетом зовнішньої політики перезавантаження відносин з Європейською Унією та США. «Ви пам'ятаєте, що за минулі роки у нас були поважні складнощі в цьому, але все вказує на те, що найближчим часом можна буде перезавантажити відносини в обох напрямках», – запевнив Кобахідзе.
Звідки цікаво старий-новий прем’єр взяв, що відноссини з Євроунією мають шанс на покращення? Адже все вказувало на те, що аж ніяк. Паралельно зі затвердженням уряду в Тбілісі у Стразбурзі члени Європапрламенту переважною більшістю голосів ухвалили резолюцію під промовистою назвою «Посилення кризи демократії в Грузії після нещодавніх парламентських виборів та ймовірних фальсифікацій на виборах». У документі євродепутати заявили, що не визнають результатів останніх парламентських виборів у Грузії та вимагають запровадити санкції проти лідерів «Грузинської мрії».
У резолюції також звучить заклик запровадити санкції проти почесного голови правлячої партії Грузії Бідзини Іванішвілі. Крім того, у ній наголошується, що «повага основних прав має життєво важливе значення для виконання умов лібералізації візового режиму ЄУ», і міститься заклик до Єврокомісії та Ради ЄУ переглянути безвізовий статус Грузії з можливістю його припинення. Також у документі міститься вимога негайно звільнити з-за ґрат колишнього президента Михеїла Саакашвілі.
Дізнавшись про цю резолюцію Іраклій Кобахідзе радикально змінив свою риторику. І вже через кілька годин після свого затвердження на посаді він провів брифінг, де зачитав заяву правлячої партії «Грузинська мрія» про замороження перемовин з ЄУ. Про цьому прем’єр звинуватив «частину європейських політиків та бюрократів» у втручанні у парламентські вибори в Грузії.
«Сьогодні ми ухвалили рішення до кінця 2028 року не ставити до порядку денного питання про відкриття перемовин з ЄУ. Також до кінця 2028 року ми відмовляємось від отримання будь-яких бюджетних грантів від Євроунії», – сказав Кобахідзе. Обґрунтував він таке рішення досить дивними аргументами, мовляв до кінця 2028 року Грузія буде готова з економічного погляду відкрити переговори щодо вступу до ЄУ у 2030 році. Розширення Євроунії в східному напрямку, за його словами, все одно не планується, а з технічного погляду від відкриття переговорів до вступу необхідно лише півтора-два роки.
Дивні міркування, адже досвід розширень Євроунії за останні три десятиліття, засвідчує, що середня тривалість перемовин про вступ становить приблизно 10 років. Але чого дивуватися, якщо взяти до уваги, що «Грузинська мрія» від самого початку не планувала вести країну шляхом європейської, а тим більше євроатлантичної інтеґрації.
Зразу ж після брифінгу Іраклія Кобахідзе у соціальних мережах розпочалася активна кампанія із закликом до всіх небайдужих негайно виходити на проспект Шота Руставелі. Заяву Кобахідзе названо «конституційним переворотом». І невдовзі на центральному проспекті Тбілісі зібрався багатотисячний натовп. Лідери з чотирьох опозиційних партій розпочали спонтанний антиурядовий мітинг, передаючи мегафон з рук в руки. Це нагадувало стихійні мітинги в колишньому СРСР кінця 1980-х років.
Водночас поряд з мітингувальниками почали підтягуватися «космонавти» – спецпризначенці МВС в бойових обладунках, демонструючи таким чином, що й влада налаштована поважно.
Камери телевізійників зафіксували цікавий і зворушливий момент, коли до поліціянтів підійшла президентка Саломе Зурабішвілі. Поклавши руку на щит одного з «космонавтів» вона запитала: «Хлопці ви якій країні служите, Грузії чи Росії?» Правоохоронці зберігали повну мовчанку. Президентка запитала ще раз: «Відповідайте, перед ким ви давали присягу? Ви не відповідаєте президентові? Не думаєте про своїх дітей та предків?!» Мовчанка й потуплені погляди.
Чи ворухнулося щось у серцях спецпризначенців від такого одностороннього спілкування з президенткою? Можливо. Проте відмовлятися виконувати наказ на жорсткий розгін акції протесту вони не стали. Поліціянти не обмежували себе в діях і методах. Спершу вони застосували проти демонстрантів перцевий газ, потім ґумові кийки. Зустрівши спротив протестувальників, правоохоронці застосували до них водомет. Далі поліція почала обстрілювати демонстрантів ґумовими кулями.
Очевидця запеняють, що в окремих випадках поліціянти використовувала бандитські кастети. Саме ударом кастета було зламано носа лідерці опозиційної «Коаліції за зміни» Нані Малашхії. Ще одній представниці опозиційних сил Елені Хоштарії спецпризначенці зламали руку.
Було видно, що силовики не особливо церемонилися з присутніми на мітингу. Байдуже, чи це були протестувальники, журналісти чи просто сторонні перехожі. Від дій поліціянтів постраждали журналісти як грузинських і європейських видань, так і представники російських ЗМІ, звісно, лояльних до проросійського уряду Грузії.
Вже до вечора стало очевидним, що грузинська влада своєю жорстокістю явно перегнула патика. Про свою незгоду з діями уряду заявили не лише громадські діячі, а й державні чиновники. Цікаво, що протест висловили як працівники Міністерства внутрішніх справ, так і грузинські дипломати, тобто представники МЗС.
Президентка Саломе Зурабішвілі виступила з новим зверненням до Грузії та світу. «Сьогодні завершився шлях, який розпочався кілька місяців тому, якщо не раніше, від Європи до Росії. Усі сумніви, які могли бути в когось, що, можливо, це не так, що може бути інше пояснення сьогодні розвіяні. Сьогодні цей нелегітимний уряд оголосив не мир, а війну власному народу, своєму минулому, своєму майбутньому, нашому майбутньому, майбутньому нашого суспільства та нашої країни. На цьому шляху немає ні державності Грузії, ні її незалежності, ні її майбутнього, окрім Росії», – заявила Зурабішвілі.
Приблизно так 11 років тому починався Євромайдан в Україні, який переріс в Революцію Гідності. Сподіваємося, що схожим чином розвиватимуться події і в Грузії. Тим більше, що революційний досвід у грузинів є. Існує висока ймовірність, що на боці протестувальників виступить армія. Так що слідкуймо за подіями.
