Не знаю

Вони кинули виклик смерті й поставили на паузу власне життя – відклали на потім дітей, які хочуть, щоб їх народили, зустрічі з жінками, які мріють про власну сім’ю, чоловіками, яких можна любити, яким можна вірити, з якими можна разом пройти по життю або вже маючи і втрачаючи власні сім’ї, які не пройдуть випробування розлукою і відчуженням; батьків, які чекатимуть їх так довго, що постаріють завчасно; і менш драматичне, але важливе, бо це їхнє життя – навчання, професійну кар’єру та бізнес, подорожі, розваги й відпочинок довгий-предовгий. Вони, ці чоловіки і жінки, пішли в ЗСУ, вони зараз на фронті, воюють, вони на війні. Як їм тепер чути, читати і думати про те, що нам нібито пропонують союзники «мир за території» – території, які окупувала орда? Чути це і розуміти, що такого миру не існує – це чергова ілюзія, це тільки перемир’я, яке обов’язково призведе до війни і ще більших втрат людей, територій.

Як це читати і знати, що таке може статись, тим вдовам або тим матерям, тим батькам, які втратили сина чи дочку, чоловіка, дружину, батька, чи матерям, які втратили своїх дітей під завалами власних домівок, які втратили все, крім життя, бо тікали від «градів», від танкових залпів, від шквалу вогню, смерті та болю? Як це читати і не думати про це всім тим, хто ніколи вже не побачить своєї малої батьківщини, бо її знищено, стерто з поверхні землі ударами бомб, снарядів, вогнем пожеж? Як про все це жахіття дізнатись і що з цим знанням робити всім тим, хто поїхав і ще сам не знає, що назавжди, бо ще має надію і ще не відає, що нікуди повертатись – фізично того місця на карті, де був їхній дім, школа, садок і місце роботи, де поховані три покоління, більше немає. Або ще гірше: воно є, точніше є руїни, – ж але це ТОТ, тимчасово окуповані території, які можуть стати не тимчасово, а окуповані невідомо наскільки. Це справді засмучує, а ще більше тривожить – і, звичайно, лякає.

Як приймати цю нову реальність? Чекати на диво, забути про все, не думати ні про що – чи працювати не опускаючи рук, наближаючи перемогу своїми діями? Так, і це також наша реальність. Є такі, хто повертаються на окуповані території і напевно починають все спочатку (наприклад, щонайменше 30% маріупольців повертається в окупацію – дехто назавжди, дехто переоформити нерухомість, причини у всіх різні). Скільки насправді тих, хто залишився за кордоном, думаючи, що це тимчасово, ще не знаючи, що все буде не так, як він чи вона собі уявляли еміграцію, що ти, ви тут назавжди. Мова країни, яку треба ще вивчити вам і дітям, нова школа, новий садок, культурний код, який вам зовсім чужий, і ви тут будете завжди чужі, і ринок праці аж не «надто ласкавий». Чекає вас не таке буття, про яке мріяли – чекає переважно некваліфікована праця, важкий труд і далеко не такі заробітки, як ви собі уявляли. Але що, як вертатись немає куди і для чого.

Колишнього довоєнного мирного життя більше немає і ніколи не буде, світ змінився назавжди. Але життя є і буде, воно триває, навіть якщо попереду невідомість. І вона, може, насправді лякає – особливо якщо відбувається щось, що зовсім не залежить від нас. Маємо бути готовими до всього, мусимо чинити опір песимізму, апатії, розчаруванню і втомі (психологічній і, звичайно, фізичній), не боятися майбутнього, вірити в краще, вірити в нашу Перемогу, вірити і робити все, наближаючи цей день, наближаючи наше майбутнє. Не знаю, що приготували для нас новий день, новий місяць і нова зима, не кажучи вже про рік – цього ніхто не знає. Але знаю, що відступити, здатись, опустити руки і програти ми завжди встигнемо.

Для ілюстрації використано знимку Анатолія Шкіньова