Втома / невтома

«УТОЧНЮЙТЕ ЗНАЧЕННЯ СЛІВ...» (17)

«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова...»

(Богдан Ігор Антонич)

«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)... Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.

Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова... Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо...

В Т О М А / Н Е В Т О М А

«Хвала руці трудівника / І розуму невтомі» – читаємо в Максима Рильського... Золоті руки, а з часом – спрацьовані... Гострий ум, а з часом – хіба що інших може вигострювати, як брусок залізо. Тож поет має на увазі розум не окремої людини, а людства взагалі. Якась загадкова сила жене людський ум далі й далі. За одним відкриттям – інше; ще й не озирнулись, а вже й воно старе, вже йому на зміну – нове, щоб тут же поступитись новішому... Так і розкручується те колесо дедалі швидше, гулкіше...

Такий поспіх, здається, для того, щоб легше людині жилося, щоб мала час на небо глянути і, як про це Горацій, заприятелювати зі своєю душею, в яку й заронена крихта небесного подиху, та ба!.. На небо й далі ніколи глянути.

Гарно про це, з винаходом млинового колеса, автор елліністичної епіграми: «Дайте, нарешті, спочити рукам, жінки-мукомели! / Спіть, а світанку вістун, півень, хай піє собі: / Німфи річок замість вас уже трудяться з волі Деметри...» Й наприкінці: «Давній всміхнувся нам вік, золотий: без марудної праці / Можемо знов смакувать щедрі Деметри дари!»...

Радше могли б: та що більше тих «хитрих» винаходів, то далі від спогадуваного (чи омріюваного) золотого віку. Далі від тієї казки людського життя, коли золото, на якому розпалює свою руйнівну жагу несите око, було ще під землею; коли «вигадлива людина», потураючи тій неситості, ще не звертала своїх винаходів «собі ж на шкоду» (Овідій)... От і бачимо постать нашого мандрівного філософа на дорозі від «многолюдних городі́в» і «тру́дних дум» – утікає від тих сітей, які хотів накинути на нього темний світ... Та хтось у тому світі таки залишається, хтось пізнає́, що таке втома та які її межі. 

Невтомне – лише сонце. Такий епітет дає йому Гомер, змальовуючи на щиті Ахілла світ, яким він бачив його на той час (ще тоді не знали, що й сонце, як і свіча, слугуючи, – втомлюється, згоряє). Таким воно, за Гесіодом, і на щиті Геракла – невтомне сонце («...невже ти втомилось?...» – звертаємось у нашій вечірній пісні до сонечка). Невтомний, якщо його підживляти, й земний вогонь. Невтомний і час, «пожирач речей» (edax rerum). Все інше – лише до якоїсь межі невтомне. Навіть великий трудівник Геракл, опершись на свою довбню, – відпочиває. Хай яка могутня постать, хай якою потугою налиті м’язи, а все – в утомі; саме той стан, ту важку, скажемо, «кам’яну» втому, геніально унаочнив різцем античний митець.

Втомлюється зранювана ралом Земля... Невтомною була вона за часів Сатурна, коли добровільно, своєю волею (sponte sua) давала все, що потрібно було ще не зараженій неситістю, не вибагливій, не захланній людині... Втомлюється, приховуючи свою втому, й «сиве» залізо, що вгризалось у тіло Землі, протинало людське серце, давши початок жорстокому залізному віку.

«До церкви ходжу, воду ношу», – так у листі повідомляє про своє здоров’я, взагалі про життя літня селянка: церква – для душі, вода – для тіла. («Як життя?» – «Терпи́мо, терпи́мо...», – відповідає не звиклий за християнськими засадами до нарікань чоловік)... «Сам себе ледве ношу», – вигнанець Овідій у своїх листах до Риму («втомлений», лат. lassus, етимологічно, – той, що надвигався тягарів).

А ще ж, під кінець життєвої дороги, – тягар, який щохвилі важчає; тягар, якого не позбутись, бо він став нашим, він – у  тілі, в душі: «Моє стомлене лихо, чи далеко ще йти?.. / – Не бачу. / Моє стомлене лихо, / не настане нас ніч?.. / Не знаю. / – То сідай відпочинь, / а піду я сама!.. / Не хочу...» (Світлана Жолоб)... «Як віл в ярмі, отак я день за днем / Свій плуг тяжкий до краю дотягаю...» – це вже голос великого Плугатаря в літературі, Каменяра – в боротьбі; того, хто своєю працею зумів поєднати, здавалося б, непоєднувальне: тяглість – і порив...

Не лише втомлює, а й умертвляє людину – робота нудна, рабська («...як в наші дні ввірвавсь водопровід, що зроблений іще рабами Рима»), робота безпросвітна: «Рученьки терпнуть, злипаються віченьки... / Боже, чи довго тягти? / З раннього ранку до пізньої ніченьки / голкою денно верти»... Подібні робо́ти – вже машини беруть на себе, ро́боти... Але чи й тут не повториться історія з млиновим колесом?..

А втім, при ро́ботах та штучному інтелекті звикла до віртуальних розваг, що ваблять фізичне око, послаблюючи зір ока внутрішнього, – чи готова буде така людина віддаватись тій насолоді, про яку, скажімо, Пліній Молодший в ранкові години, коли ще зачинені віконниці: «Завдяки тиші й темряві, якось дивно відсторонений від усього, що відволікає, вільний, сам собі належний, не душею ступаю вслід за очима, а навпаки, очима – вслід за душею, вони ж бо завжди бачать те, що й душа, якщо не бачать чогось іншого»?.. Головне ж – чи вдасться тій людині (і чи захоче вона) відновити діалог з Природою, що таким розмаїттям струн збагатила душу людини, стільки всього «продиктувала» їй, ненастанно спонукаючи до творчості?..

Чи зможе відчути чарівну глибину тієї пісні про «млиновеє коло» («Ой зійди, зійди, ясен місяцю...»)?.. Пісні, де видимий космос (місяць – «як млиновеє коло») перегукується з космосом невидимим: коло – слово («Ой ви́йди вийди́, серце-дівчино, / Та промов до мене слово). Пісні, де найважливішим компонентом любові є любов до слова, до краси – земної і небесної, відчування тієї краси однією душею з тим, хто поруч?..

Подібно і в тій, так часто колись співаній, – «Ніч яка, Господи, місячна, зоряна...», де з такою ніжністю, так зворушливо – про цю ж таки високу любов і про щоденну життєву втому: «Вийди, коханая, працею зморена, / Хоч на хвилиночку в гай!»... При виконанні саме таких пісень, зауважмо при нагоді, голос стає (для слуху) правдивим дзеркалом душі: мистецтво співу, само себе приховавши, має тут поєднатися з відповідним до слова й музики глибоким чуттям, де нічого зайвого, нічого над міру, одне лиш чисте чуття. 

Але повернімся до Плінія Молодшого. «Вільний, сам собі належний...» Який далекий той стан дозвільної людини – від сповненого ненастанної боротьби щоденного життя!.. Нелегко було й Плінієві виборювати для себе цю приємність – бути вільним, належати якийсь час лише собі, дослуха́тись до того, що йому диктує Природа...

Що вже казати про часи, коли під загрозою незалежність і життя не окремої людини, а всього народу?.. Часи, коли вислів «Жити – то мов у війську служити» (vívere est militare), втративши метафорику, став найсуворішою реальністю?..

Пере-могти ворога – це спромогтись на щось більше, аніж ворог може. А в нерівному бою – спромогтись на більше, аніж сама людина може; зробити щось таке, що поза межами можливого (ultra posse). Тому-то «двічі перемагає той, хто себе перемагає». Хто робить усе можливе й неможливе задля того, щоб у світі прибувало світла, брало гору добро, перемагала краса, яку бачить око, відчуває душа... Добро і краса, що були подаровані людині для того, щоб вона ставала людиною, оправдовуючи високий задум Творця.

               *

«І побачив Бог усе, що створив: і воно було дуже добре. І був вечір і був ранок – день шостий.

Так закінчено небо і землю з усіма її оздобами. Бог закінчив сьомого дня своє діло, що його творив був, і спочив сьомого дня від усього свого діла, що творив був».