Першим, хто описав Курщину, був етнограф Василій Зуєв, який у «Путешественных записках» повідомляв, що українці живуть у містах: Курськ, Щигри, Суджа, Старий Оскол, Новий Оскол, Короча, Рильськ, Путивль, Обоянь, Бєлгород і в Обоянському та Бєлгородському повітах.
Першим дослідником етнографії Курщини був Олексій Дмитрюков (1795–1868) – педагог, археолог, етнограф. Народився він у Суджі, отримавши від батька зрусифіковане прізвище. У 1828 р. уклав «Статистическое описание г. Суджи и Суджанского уезда», а в 1831 опублікував цінну працю «Нравы, обычаи и образ жизни в Суджанском уезде» («Московский телеграф», 1831. Ч. 39).
Тут він пише, що населення Суджанського повіту – колишні козаки Сумського полку, сотенних міст Суджі й Міропілля. Весільні звичаї й обряди, свята Купала та Коляди – все це українські традиції.
Його ж «Очерк демонологии малороссиян» («Москвитянин», 1842) публікувався з зауваженням, що це лише розділ твору «Нариси Малоросії», який готується до друку. На жаль, ця праця не вийшла. Дмитрюков описав вірування у відьом, вовкулаків, розмаїтих чортів, домовика, огняного змія, мерців, відводячи кожному з демонічних образів окремий розділ.
У журналі «Маяк» він упродовж 1843–1844 pp. опублікував серію нарисів «Замечания о праздниках у малороссиян». Тут він теж приділив багато уваги українській демонології. Праці Дмитрюкова цінні тим, що належать до найраніших досліджень українського фольклору.
Більше про етнографію Курщини можна довідатися зі статті Людмили Іваннікової в «Слово і час» (2022, №4) «Невідомі етнографічні матеріали про українців Курщини».
Згодом досліджували Курщину з етнографічного боку видатні етнографи Митрофан Дикарів і Павло Тарасевський. Останній записав безліч казок, легенд і анекдотів. Видатний маляр Опанас Сластіон описав українських кобзарів з Курщини й опублікував їхні пісні в журналі «Рідний край». Людмила Іваннікова наводить ще чимало інших, менш знаних етнографів, які досліджували Курщину, і зазначає, що «найбільш досліджений на сьогодні Суджанський повіт».
У тих етнографічних нарисах повно автентичних українських текстів, ба навіть зустрічаються вони у самих назвах, як от, наприклад, Арнольди А. К. «Чого люды не роблять по празникам». «Приказка, записанная учителем с. Посягвы Павловским в с. Кучеровском Хуторе Суджанского уезда Курской губ.» («Курский сборник», 1912. – Вып. II).
Чимало праць залишилися неопублікованими. Дослідниця виявила цікаву «Етнографічну замітку» Григорія Залюбовського (1836–1898), присвячену українцям Курщини, в основу її «покладені етнографічні спостереження невідомої особи, зроблені, можливо, на початку 60-х років ХІХ ст.». Сам Залюбовський збирав етнографічний матеріал на Катеринославщині, але в 1864 змушений був покинувши навчання в Харківському університеті і працювати прикажчиком книжкового магазину у Курську. Це був період між 1864 і 1867 роками.
У нарисі описано українське населення Старооскольського повіту, який межує з Вороніжчиною. Українці тут проживали цілими селами, «у повній відчуженості від росіян, зберігаючи свою самобутню культуру, мову, традиції і звичаї, національну самосвідомість».
Невідомий нам автор нотував: «Тут населення якщо не наполовину змішане, то переважне малоросійське. Але змішані вони не так, щоб в тому самому селі жили впереміш малороси і великороси, а завжди вже якщо малоросійське село, то все – малороси, і навпаки…»
Зауважив він, що українські чоловіки серед москалів перейняли елементи їхнього одягу, «лише крій сорочки іноді залишається національним, з коміром і прямою проріхою; але жінки залишились чистими українками. Тут я на практиці бачив, як правильна ця думка, що жінки набагато більше за чоловіків віддані старовині і відрізняються консервативним духом. У той час, коли національний тип до певної міри розкладався у чоловіків, курських малоросів, у жінок він залишається майже у своїй справжній чистоті. Я проїжджав у свято, отже, костюми були святкові. Жодної червоної спідниці я не бачив – усі сині чи блакитні, набійчасті, ситцеві, різнокольорові. У дівчат, навіть маленьких, неодмінно на голові "стрічка"; без "стрічки" я не бачив жодної; тільки "стрічки" не зі стрічок, а з хусток кольорових, а іноді червоних, згорнутих стрічкою, пальця в 4 завширшки, і досить майстерно заколотих або зашитих, так що "стрічка" виходить у вигляді цілісного, широкого й товстого ободу. Навколо "стрічки" іноді вінок із зелені, а іноді просто встромлено в неї кілька зелених листочків. З-під "стрічки" висить коса, в яку вплетені стрічки; "намисто" покриває всю шию і груди. Дукачі неодмінна прикраса у будь-якої жінки».
Указ 1782 р. прикріпив українців до Курської землі і зрівняв у правах із рештою курського селянства, «але спогад про колишню свободу жив у них упродовж всього часу закріпачення, що видно з того, що вони постійно називали себе "підданими", а селян-великоросів – "кріпаками". Це збереглося й досі. У поміщика Р. біля Дубенки було дворів 40 селян великоросів, і малороси постійно цуралися їх або, принаймні, завжди трималися осторонь; майже не було прикладу шлюбів поміж ними. "Ви – кріпаки, – казали вони їм, – а ми ні: ми будемо вільні"».
«В українців хата вимазана й побілена, у "москалів" це рідко; місце для образів в українців не в тому кутку, де у "москалів". В "українців", за їхніми словами, ніколи не було курних хат; "москалі" тільки нещодавно перестали їх будувати, дивлячись на "українців" тощо. Не кажу вже про національну чистоту та охайність – з одного боку і національну кіптяву й бруд з пруссаками й тарганами – з другого».
Іван Бунін в оповіданні «Козацьким ходом» захоплено описав Курщину: «Внимание мое было отвлечено видом новой местности и нового типа людей – малороссов, и в вагоне, на пути от Курска до Киева, я или не отходил по целому часу от окна, или прислушивался к мягкому южному говору и вглядывался в лица.
Хохлы мне очень понравились с первого взгляда. Я сразу заметил резкую разницу, которая существует между мужиком-великороссом и хохлом. Наши мужики – народ, по большей части, изможденный, в дырявых зипунах, в лаптях и онучах, с исхудалыми лицами и лохматыми головами. А хохлы производят отрадное впечатление: рослые, здоровые и крепкие, смотрят спокойно и ласково, одеты в чистую, новую одежду... И места за Курском начинаются тоже веселые: равнины полей уходят в такую даль, о которой жители средних и северных губерний даже понятия не имеют. И даль эта так живописно скрашивается синеющими курганами и силуэтами стройных тополей на хуторах…
Я видел шумные торговые пристани, которые кипели народом в живописных малорусских нарядах; видел старинные большие села, которых так много под Киевом, – эти сотни белых хат, утонувших в зеленых садах, и сверкающие над ними кресты сельских храмов; знал, наконец, что и там, по левую сторону Днепра, на его притоках и на степях, также тонут в садах веселые и многолюдные деревни».
Українці Курщини зневажали москалів, чимало сороміцьких анекдотів про них записав Павло Тарасевський.
«Один кацап пішов сватати за свого сина дівчину в багатого кацапа і похвалився:
– Мой Ванька, мілай, бивалий, хоть кнути віть, хоть сабак біть, аж шерсть лятіть.
– Ди мая дочка тоже нє дура; ана на прастом мєстє нікада срать ні сядя. Када нє на дугє на кальцу, дик на аглоблє на канцу. Как запрягаю, дик завсягди спамінаю».
«Зійшлись дві кацапки і затіяли балачку про сімейні діла. От одна питає:
– А шо, кумушка, Ваньку сваєго ішшо нє жанілі?
– Да, нє, нікак нє сабєрьомся.
– О! кумушка, пара уже, пара єго жаніть.
– Да вєрна, кумушка, што пара, уже і пара та перєпаровала, я єму разок і сваєй давала, дик ішшо баітся. Тіхонько подкрадаєтся, ди трусітся бєднєнькій, кади работая».
З-посеред українських письменників, які народилися на Курщині, є два моїх відкриття: Микола Білевич і Іван Купчинський. Обох уперше опублікував я в своїх антологіях ґотичної і чортячої прози, а твори їхні роздобув в російських бібліотеках і архівах завдяки небайдужим до нашої культури українцям, які відгукнулися з Росії і Криму. На відміну від українських любителів срачів, для яких «нехай краще воно зогниє».
Микола Білевич народився 21 листопада 1812 року в Курську в сім’ї українського педагога, який виїхав із Закарпаття. Закінчив Ніжинську гімназію вищих наук князя Безбородька. Здобув освіту вчителя історії і статистики. Був улюбленим учителем Ф. Достоєвського і мав на нього значний літературний вплив. В гімназії приятелював з Миколою Гоголем, Євгеном Гребінкою і ще одним емігрантом з Закарпаття Нестором Кукольником.
У 1836 р. видав анонімно збірку фантастичних оповідань у двох томах «Святочные вечера, или Рассказы моей тетушки» (1836). Тут діють чорти, відьми, мерці й інші поважні представники нечистої сили. Книжку похвалив В. Бєлінскій. Прихильність критики спонукала Білевича перевидати книжку, значно її доповнивши в 1839 р.
Інші його твори менш цікаві. Пізніше в «Невском альманахе» у 1846 році з'явилася ще одна фантастична новела «Журавель» під псевдонімом Ю. Юрченко, яку можна прочитати в антології «Українська готична проза».
Помер 15 липня 1860 року у с. Патенок на Курщині.
Іван Купчинський народився в Курську у 1844 р., походив з міщанської родини, навчався в Курському повітовому училищі. Опісля батько його відвіз до Харкова, де він працював хлопчиком на побігеньках у гуртовій крамниці. Але торгова справа не притягала Купчинського, він багато читав, захопився драматичною літературою, а відтак виникла любов до театру і пристрасть до письменства. Піклуючись про самоосвіту, випросив у хазяїна крамниці дозволу слухати в університеті публічні лекції та відвідувати студентські гуртки.
Він уже тоді почав писати оповідання російською мовою, але переважно з українського побуту. Познайомившись із А. Островським, став писати комедії, які ставилися в московських та інших театрах. Його п’єси хвалили і Островський, і Тургенєв.
Українською мовою він написав кілька оповідань, зокрема «Чортів портрет», яке було опубліковане в газеті «Діло» (№153–159, 1893) і в антології «Чорт зна що».
Інші дві його збірки оповідань «Таинственное и непонятное» (М., 1904, 95 ст.) та «Рассказы» (1888, 214 ст.) я роздобув геть недавно. Це твори про духів, які я, власне, й колекціоную. Писані вони російською, але з українськими діалогами.
Жив письменник весь час у Курську, де й помер у 1917 р.
У селі Ворожба народився в 1880 р. Ігор Улагай (справжнє прізвище Леонід Красовський). Він закінчив Львівський університет, але тривалий час жив і працював у Росії. З 1920 оселився в Харкові і працював у секції робітничо-селянського театру, викладав курс теорії театру у Вищій театральній школі.
До революції публікував поезії в «ЛНВ», «Народному слові», «Українській хаті», «Світовій зірниці». Після 1914 віршів уже не друкував. Під час Другої світової в «Новій Україні» (11.12.1942) з’явився його вірш «Живуща сила».
Автор збірки поезій «На рідному полі» (1906), п’єс «Танець тіней» (1921), «Вовча зграя» (1923), «Сон весняної ночі. Весняна казка за М. Гоголем» (1925), «Вій» (1926), «Останній удар» (1927), «Самійло Кішка» (1928) та лібрето до однойменної опери, сатиричних комедій «Люди й маски» (1930), «Обзолотились» (разом з М. Дубовським), видав також працю «Драматургія. Техніка і теорія драми» (1930).
На початку 1930-х був арештований у справі СВУ. Перед війною звільнився. Оскільки він друкувався в окупаційній пресі, у 1944 його арештували чекісти і розстріляли.
Живуща сила
В душі моїй одне бажання,
Єдина мрія чарівна,
Єдине в серці поривання
І в думці думка є одна.
І думка та – про край мій рідний,
Про край коханий, любий край.
Край занехаяний і бідний,
Але ж і гарний, ніби рай.
Для мене він дорожчий світу,
Йому я душу віддаю
І за завзятість гордовиту
Його я глибоко люблю.
О, ти, незборена країно,
Від тебе кращої нема!
Моя прегарна Україно,
Була ти скута і німа.
Тебе кривавили, ти билась,
Ти розпиналась на хресті,
Дощенту гинула, хилилась,
В кормизі, в путах, в темноті.
Але ніхто тебе зламати
Ані зігнути не здолав,
Ти – непохитна, люба мати,
І дух твій все перемагав.
Ти завжди, завжди відживала,
В тобі живуща сила є.
Ти із розвалищ уставала, –
Ти – та, що з попелу встає,
Сліпий письменник Василь Єрошенко (1889, слобода Обухівка –1952) є класиком не лише української, а й китайської і японської літератур. В Японії видано тритомник його творів. У нас – лише одну невелику книжечку. Не буду писати про нього щось більше, бо є багато чого в мережі.
Літератор, який заховався за псевдонімом Марко Овод, народився 1900 р. в с. Велика Неплюївка, був членом «Плугу» й автором нарисів і поезій. Публікувався він лише з 1923 по 1930 рік, а потім зник.
Михайло Майський (справжнє прізвище Булгаков) народився у 1898 в м. Грайвороні. Друкувати оповідання почав з 1920 р. російською і українською, а з 1923 перейшов виключно на українську мову. Був членом літературної організації «Гарт» і «Вапліте»). Йому вдалося пережити сталінщину, помер у 1960 р.
Андрій Панів народився 30.09.1899 р. в с. Прорубу Сумського повіту, але батько його походив з Курщини з с. Коров'яківці. Згодом він учився у тамтешніх школах, а відтак склав іспит в Курську учительську семінарію, де вів серед учнів український гурток самоосвіти. Після 1917 р. гурток під його головуванням перетворився на «Українську громаду учнів м. Курську».
У 1918 він скінчив семінарію й почав учителювати в Коров'яківці.
У 1921 переїхав до Харкова й поступив до Інституту народньої освіти, почав публікувати поезії. У 1937 його розстріляли в Сандармоху.
Порвав би я розпуки тужні пута,
Коли б були залізнії вони,
Поплила б пісня вільна і нескута
В даль над розспівані лани.
Я б у розпуці тій летів піснями
Над синню гір до захисту села,
Де шепчеш ти лагідними устами
З квітками утлими, як сміх весла.
Я сплив би шумом над твоїм подвір'ям,
Що взяв на себе мрії всі мої,
І з дальніх борів, з дальнього міжгір'я
Носив до тебе співанок рої.
Порвав би я розпуки чорну тугу,
Коли б я знав, що ждеш мене десь ти,
Надлюдську всю зібрав би я потугу,
Щоб лиш туди крізь бурю доплисти.
Маловідомий літератор Іван Семенів народився у 1895 р. в с. Товстий Колодязь. Публікував поезії, драми, оповідання з 1925-го. Доля його невідома.
Василь Худяк народився у 1903 р. в с. Коровяківка, був членом «Плугу». Писав прозу і п'єси. У 1938 розстріляний.
З Курщиною пов'язана була доля ще двох письменників: Олекси Слісаренка (1891–1937) і Михайля Семенка (1892–1937). Перший навчався в Кучерівській сільськогосподарській школі, а другий – у Курському реальному училищі.
Станом на 1926 рік у Курщині проживали 403 тисячі українців (53,6% населення), були школи, бібліотеки, періодичні видання. Але вже з 1929 року українські школи на Курщині стали закривати. Одночасно садили у в'язниці співробітників багатьох середніх і вищих українських учбових закладів, видавництв, музеїв тощо, заснованих заходами Миколи Скрипника на колонізованих чи здавна належних до України землях.
09.10.2024