Танець по колючих зернах пам’яті

Інтродукція

Безсумнівно, танок був першою мовою, яку опанували й розвинули люди. Не створили, бо інформативно-емоційно танцюють всі винайдені Богом і еволюцією ще раніше за гомінідів живі істоти: шлюбний танок, танок-герць, мисливські, ритуально-освітні та розважально-ігрові для малечі й для себе танці. Між людей донедавна — до тріумфу професійного шоу-бізнесу і сидячих комп’ютерних ігор — танцювання було найпопулярнішою розвагою. І найдоступнішою, бо ладно співати чи грати на музичних інструментах варто навчатися і мати хист, а якось-то танцювати спроможна будь-яка фізично здорова особа. Ну й, звісно, практично у всіх культурах танець — це легалізована глибокою традицією візуально-тактильно найближча до сексу, відтак і спокуслива, забава. Не позбавляючи його жодних споконвічних обрядово-утилітарних змістів, людська цивілізація піднесла танець до рівня високого мистецтва. Майже ніхто з пересічних не здатен повторити мову тіла теперішніх майстрів різноманітних танцювальних жанрів. Але писані нею в повітрі твори можна прочитати і переказати словами. Що я наразі й спробую зробити.

Танець по колючих зернах пам’яті

“Як же їм танцюватиметься босоніж по цьому твердому, колючому зерні?” — майнула перша емпатична думка на самому початку 23-хвилинного перформансу “The Traces”. Я схвилювалася, споглядаючи на двох молодих вродливих жінок, одягнених у вільного крою вбрання натуральних кольорів з тканини, що нагадувала тонами й фактурою чи то легку ряднину, чи конопляне полотно на кшталт того, з якого пошито мою сторічного віку фестивальну вишиванку. Одна з танцівниць немовбито закликає весну, видуваючи в традиційний глиняний свистунець у формі пташки звуки, що достоту переконливо імітують пташиний щебет. Інша — сіячка, розсипаючи зерно на долівку, творить ледь не тактильно відчутним шурхотливим спаданням зернин природний акомпанемент до пташиної пісні. Допоки сіяне з долонь сіячки зерно окреслює нерівномірне коло, в якому сидить перформерка-закликальниця зі свистунцем, в моїй уяві встигає випірнути цілий оберемок перегуків.

Дитиною я теж мала таку пташку, яку достатньо було наповнити до потрібного рівня водою, аби під час дмухання їй у хвіст (саме там традиційно розташований оперативний отвір свищика) з “горлечка” керамічної забавки лилося мелодійне тьохкання. Схожого свистунця має й моя дитина. Їй так само подобається цікавою символічною грою “кликати пташок”, а на їхніх крилах — Весну.

Малювання кордонів зерном спобудило ще один дитячий спогад — гри з промальовуванням кола довкола себе. Жменею піску, патичком по землі, крейдою по асфальту — залежно від текстури довкілля. Тікаючи від “мисливця” досить було сховати себе в таке коло й вигукнути “я в хатці” — й ти недоторкана. Схожим чином процес засівання зерна дарує сіячам надію на успішне проживання зими, що чигає на кожного попереду.

Все, що відбувалося на сцені далі, лише донизувало більше яскравих архетипних образів до сплетеного в моїй уяві суцвіття. Експресивні атлетичні рухи дівчат — то одночасні, то асинхронні — відтворювали неосяжне поле тригерів. Зернина — зародок і джерело життя. А отже, як і життя, є найбільшою цінністю. Золотим скарбом. Коштовністю тривання в напрямку майбуття.

Голодомор був найбільшим і найжахливішим за масштабами геноцидом в історії українського народу. Його наслідки продовжують жити всередині кожного з нас непозбутньою травмою. Жахливою ледь не столітнім замовчуванням, буквально викресленням не лише з життя, а й намаганням стерти з пам’яті нащадків тих, хто вижили, мільйони умисно закатованих голодом.

Рухами, мовою жестів танцівниці зашивають, зашморгують собі роти. Частина вистави з переставлянням крісел нагадує акцентовано кінематографічну сцену в психлікарні — неможливість говорити про свій нестерпний душевний біль, неможливість бути почутими доводить до божевілля.

Колись я перекладала текст про концтабори й мені закарбувалася в пам’яті розповідь одного з тих, кому пощастило вижити. Він наголошував на першій необхідності — знайти в таборі смерті собі пару для підтримування одне одного. Власне фізичного утримання виснаженого тіла від голодного зомління під час шикування перед табірними наглядачами. За спогадами surviver’а мати когось близького за духом, ментально надійного для постійної кооперації — такою була перша запорука витривання в концтаборі. Бо вижити можливо лише разом. Цей спогад пронизав мене у моменті танцю, де дівчата по черзі кладуть голови на плече одна одній.

Танцівниці наближаються й віддаляються всередині кола рвучкими, але парадоксально - напрочуд граційними рухами. Любов переходить у відразу, боротьба перетворюється на єдність. В основі усіх сенсів — циклічність. Від засіяної зерном ниви до його зростання й жнив, крізь жорна млина до борошна, що перетвориться на життєдайний хліб. Від пробудження природи навесні до неминучої зими, що засипле світ білим борошном снігу, скує кригою час, трансформуючи тривання в перебування крізь холод до тепла нової весни.

“The Traces”, себто “Сліди”, настільки багатошарові й багаті на генерування інтерпретацій, настільки якісно зіграні, освітлені й зняті, що не можуть залишити своїх глядачів байдужими. Можна без перебільшення сказати, що цей проєкт є чудовим амбасадором для повідомлення про нас і трактування як нації іноземному глядачеві. Мовою тіла, графічною витонченістю символів «Сліди» перекладають українські досвіди й національні історичні трагедії на образи, доступні кожній людині з розвиненою емпатією.

Схожа функція тлумачення української трагедії актуальної (й одвічної) війни з російськими агресорами випала моєму віршеві “Остаточна крапка”, який написався як реакція на жахливу звістку про розстріляних російськими окупантами українців в Чернігові, що на початку березня 2022 року стояли в черзі за хлібом. Вбиті лягли в землю замість зерна, щоб своєю жертвою прорости остаточною крапкою. Я писала й продовжую писати вірші та есеї, але саме цей вірш найбільше торкає мою іноземну авдиторію.

остаточна крапка

кажуть друзі тепер писатимеш зовсім про інше

війні не до квітів не до метеликів

не до старих книжок чи нових вистав

не до людей

не до птахів

не до голоду

голодні люди діляться з птахами останніми крихтами

самі стають птахами

аби не ділитися хлібом і життям з окупантом

самі опадають в землю крихтами

замість зерна

щоб прорости над “і” в кожній хлібині

остаточною крапкою

На жаль, а можливо й ні, я не бачила сценічного втілення вистави «Traces» наживо, тільки фільм “The Traces: LET THE BODY SPEAK” — цікавий, яскравий, експресивний, образний, емоційно пронизливий творчий продукт, який неважко знайти в інтернеті.

Ось список його творців:

Хореографка — Тетяна Знамеровська

Перформерки — Катерина Погорєлова, Тетяна Знамеровська

Композитор — Іван Гаркуша (John Hope)

Сценограф, художник з костюмів — Олег-Родіон Шуригін-Грекалов

Художниця зі світла — Світлана Змєєва

Відео — Філіпп Ваховіц

Якісне за всіма критеріями дійство: від ідеї нашарування глибоких сенсів у рухах, позах, міміці талановитих танцівниць до вдалої еклектичності музичного оформлення та технічної майстерності й смаку оператора, що так ненав’язливо чітко (наслідуючи алгоритми природної фіксації світу людським зором) зафільмував це динамічне видовище.