Вороніжчина, Курщина, Орловщина, Брянщина, Білгородщина, Ростовщина і Кубань в значній частині були колонізовані українцями, які прийшли з заходу. Московити, які заселяли ці землі, прийшли з півночі та зі сходу, але до сталінських часів ніколи з українцями не змішувалися. «Гарна дівка, та московка», – казали місцеві парубки. До 1930-х років були там українські школи, преса, видавалися книжки. Але тотальна русифікація, яка почалася ще за царя і продовжилася за Сталіна, все знищила. Українські прізвища примусово спотворювали, додаючи до них -ін, -єв або -ов: Буряченков, Деревянков, Голубєв.
А однак на всіх цих землях свого часу буяло українське культурне життя. Мені забаглося дослідити, які саме українські письменники звідти походять. Почнемо з Вороніжчини.
Англійський мандрівник, проф. Кембриджського університету Едвард Деніел Кларк (1769–1822), побувавши на Вороніжчині, описав українців у книзі: «Part the First, Russia, Tartary and Turkey» (London, 1811): «Вони шляхетнішої раси, набагато краще виглядають аніж росіяни, а також перевищують їх у всьому... Вони чистіші, працьовитіші, чесніші, чемніші, хоробріші, гостинніші, релігійніші і, звичайно, менш забобонні».
Значне враження на нього зробили чистота й охайність в українських хатах з їхніми садками. «Всі хати там були побілені вапном, як у нашім Велзі (в Англії)… Подорожній може подумати, що він не в кількох кілометрах від Московщини, а в Голландії. Все всередині регулярно миється, навіть стеля і сволок. Столи і лавки аж блищать від частого миття та натирання, що нагадує нам внутрішній вигляд домів у Норвегії. Двори, конюшні, стодоли і все, що до них належить, показують працьовитість і охайність українців. У їхніх маленьких кухнях ми бачили в кожному закутку скрупульозну чистоту і порядок, у протилежність до темних, брудних, повних диму смердючих московських хатів. Посуд і начиння завжди виварені і вичищені, а не брудні і смердючі, як у москвинів. Українці тримають багато домашньої птиці і худоби. Їхні садки повні овочевих дерев, а перед хатою чудовий килим квітів. Українські хати мають велзьку зовнішність, норвезьку внутрішність, а своїми садками та стодолами виглядають на англійські ферми. Взагалі, в українців не знайдено навіть натяку на бруд чи комашню – блощиці, таргани, які зустрінете в кожній московській хаті тисячами… З Павловська ми поїхали до Козинського хутора – села з мішаним населенням, москвинами і українцями. Ми не потребували і питати, хто є хто, бо ж впадала в очі разюча різниця між тими двома народами, хоч би в одній чистоті й охайності».
Зрештою, я цю різницю побачив і сам, коли мені під час служби в армії довелося потрапити на місяць у Білгородщину.
Одним із перших літераторів Вороніжчини був Олександр Склабовський (1793–1831) – ад'юнкт російської словесності й викладач поезії в Харківському університеті, редактор «Українського журналу». Серед його творів є опис свята Івана Купала.
У Воронежі народився відомий російський поет Олексій Кольцов (1809–1842). Але мало хто знає, що він писав також і українською мовою.
Відкіль запорожці,
Відкіль се ідуть?
Чи од турків, ляхів?
Чи із Пітенбурха?
Іль чи за Кубанью
Рубались дня зо три,
Із черкесом у горах?
Здоров, пане, хлопці,
Здоров пробували;
А де ж ви козаків
Ще інших дівали,
Як їхали з дому
Було вас багацько,
А тепер щось трошки.
Один з запорожців
Отак промовляє:
«Ой, знайте ль ви, братці,
Де Кубань мутная
Геть к морю несеться;
Де ліси і гори,
Де дикі черкеси
Свої саклі мають;
Там то всі козаки:
Там то всі удалі,
Порубані, мертві,
Навіки зостались»...
У слободі Юрасівці біля Острогозька народився Микола Костомаров (1817–1885), який, маючи федеративні погляди, писав: «Україна мусить творити окрему державну цілість на всім просторі, де народ говорить українською мовою», – і застерігав, щоб ні росіяни, ні поляки не рахували своїми земель заселених українським народом.
В селі Борисівка біля Валуйок народився Митрофан Дикарів (1854–1899) – український етнограф, мовознавець. До речі, він записав багато цікавого сороміцького фольклору у довколишніх селах.
Вороніж і Курськ щороку відвідували різні українські театральні трупи, роблячи значний вплив на самосвідомість тамтешніх українців. Дикарів згадував: «приїздив до Вороніжа вперше з своєю трупою М. Л. Кропивницький; він, дай Боже йому здоровля! розбуркав мене від духового спокою: я взявся працювати біля українського словаря, а далі вкинувся в етнографію і фонетику української мови… Таким чином я уважаю Кропивницького своїм хрещеним батьком і довіку дякуватиму йому за своє духове відродження».
З хутора Власів Бирюцького повіту походив поет Олекса Коваленко (1880–1927), автор збірок поезій «Золотий засів», «Срібні роси», «Спів солов'я». Та найбільша його заслуга у тому, що він уклав і видав кілька антологій поезій і прози «Розвага. Український декламатор» (1905, 1906), «Терновий вінок» (1908), «Досвітні огні», «З неволі». Вершиною його видавничої діяльності стала антологія «Українська муза» (1908), куди увійшли твори 134 українських поетів.
Іван Череватенко (1865, с. Россош Острогозького повіту – 1893, Россош), автор оповідань і драми. Найголовніше його досягнення – тисяча рублів, які він віддав на українське книговидання. На ці гроші письменник Б. Грінченко заснував видавництво і надрукував 50 книг накладом 200 тис. прим., а потім віддав таку ж суму львівській «Просвіті» для продовження роботи Фонду І. Череватенка з підтримки української книги.
Помер Іван Череватенко від сухот.
Кость Буревій (1888, Велика Меженка, Острогозький повіт – 1934, розстріляний) – легендарний поет-містифікатор Едвард Стріха й автор історичної драми «Павло Полуботок», яку дивом врятувала його донька.
Аркадій Животко (1890, Пухове, Острогозький повіт – 1948, Німеччина), краєзнавець, публіцист, автор дослідження «Подонь» про культурний рух на Вороніжчині.
Євген Плужник (1898, Кантемирівка, Богучарський повіт – 1936) – видатний поет і прозаїк (роман «Недуга»). 25 березня 1935 року Плужника засудили до смертної кари. На Соловки його привезли уже важко хворого, там він переважно перебував у тюремній лікарні, зрідка писав листи додому, 2 лютого наступного року помер.
Впало – ставай до стінки! –
Сперся плечем на ґанок...
Тільки й згадав: у жінки
Грошей нема на ранок.
І ні жалю, ні болю.
Бачив – нагана наставив...
Ніби виконував ролю
В нецікавій виставі.
Тільки й думок – на ранок
Хліба нема у жінки...
Жихаренко Олександр (справжнє Жихарєв) (1871, слобода Олексіївка Бирюцького пов.) загинув від рук російських більшовиків на початку 1920-х років. Поет, автор кількох збірок поезій: «Пісне вітаймо свободи Зарю!», «Розпалися пута вікові» (обидві в 1917), «Листопад».
В убранні білім
Мов королівна,
В покою милім
Ти богорівна,
Немов лілея
Струнка і біла
Як мрійна фея
Солодко снила...
Тобі ввижалось
Розкішне літо.
Коли пишалось
Злотате жито,
Коли так млосно
Пахтіли луки
І стоголосно
Тремтіли згуки, –
Коли зазнало
Обіймів тіло,
І серце грало,
Солодко мліло...
А за віконцем
Бурхлива сльота,
В нудьзі за сонцем
Уся природа
І рветься в шиби
Зловтішна хуга,
Світ хоче ніби
Поглинуть туга...
А твій коханий
Вже другу любе,
Від щастя п'яний
Її голубе, –
І повний келих
П'є насолоди
В краях веселих,
В краях свободи!
Данило Ткаченко (1862, Вороніжчина – 1932). Автор оповідань для дітей і поезій.
На чужині
Сонце сходить, – я журюся,
А заходить, – плачу
Що тебе, моя країно,
Я давно не бачу.
Розрізнили нас великі
Степи та діброви
І не чую вже я більше
Рідненької мови.
Не дзвенить струмочком пісня
Журливо, тихенько,
Тільки б'ється щораз дужче
У грудях серденько.
Гірко жити на чужині,
А ще гірше бранцю:
Мовчи, слухай, і корися
Всякому поганцю!
Юрій Ткаченко, син Данила (1895, м. Вороніж), музикознавець, писав також поезії. Помер після війни.
Михайло Артемів (1896, Вороніжчина), член Плугу, автор оповідань і п'єс, репресований.
Борис Ткаченко (1899, Вороніж – 23 грудня 1937, в'язниця НКВД, Київ), український мовознавець, перекладач класичної літератури. Співупорядник забороненого Українського правопису–1928. Переклав Едгара По, Проспера Меріме та ін.
Олександр Ковалевський (1890, Вороніжчина), відомий громадський діяч, публіцист. Після революції оселився на Волині, у вересні 1939-го його арештували і розстріляли.
Петро Манченко – автор дослідження «Острогожський полк. Слобідська Вороніжчина», опублікованого в діаспорі. Твір помістила в себе «Історична правда».
Не менш цікава плеяда українських письменників з Курщини. Але про неї іншим разом.
02.10.2024