Тепер інші часи

Це були його слова: «Тепер інші часи».

Я не хотів помилитись, він це чи не він, бо щось у цій картинці було не так. На міському стадіоні за декілька десятків метрів йшов матч, долинали голоси гравців і, звичайно, галас з трибун. Він не там, а тут, у парку, розмовляє з товаришами, колегами, якимись чоловіками, навіть не на трибунах, не спостерігає за грою, не вболіває – його взагалі не цікавить сам факт того, що на полі його команда.

Товариська зустріч між двома аматорськими колективами. Він був гравцем основного складу: воротар, і не просто воротар, а місцева зірка – встиг пограти у першій лізі до війни. До війни, на яку він пішов добровільно. Зі слів наших спільних знайомих, це було так, що представники ТЦК прийшли вручати повістку його сусіду по сходовій клітці. Того не було вдома чи він не відчинив дверей, вони стукали, кричали. Він почув цей галас і вийшов з квартири, запитав, у чому річ. А потім сказав «а давайте я піду» – і вони сказали «та давай».

Він брав участь у звільненні Лиману, був поранений, зараз навіть не у відпустці – заліковує ногу. Я запитав, чому він не та стадіоні, і він відповів: «Тепер інші часи». Це була його відповідь на моє запитання, яка означала очевидну істину часів війни: є час жити, а зараз час воювати. Тобто ще жорсткіше – одні воюють, а інші живуть так, ніби немає ніякої війни. І цю думку можна було би розігнати на цілу статтю, десь так на сім тисяч знаків, і це було би правдою в стилі «марафон хороших новин» – правдою, але не всією.

Так, стоянка перед стадіоном була заповнена автомобілями, більшість водіїв – чоловіки. Чоловіки (більшість із них підпадають під призов) на трибунах і, звичайно, на полі. Але скільки з них справді ухилянти, а скільки таких, які працюють і мають бронь, які не підлягають мобілізації? А ще старі за віком, спиті (і таке є), зношені як взуття, як автомобільні шини, багатодітні. Особисто чув розповідь (а таких декілька) одного футболіста: 23 роки, перші дні, 23–24 лютого, він повернувся з Чехії – і його не взяли. Тоді. З його команди не він один повертався з-за кордону і йшов ніби проти течії – потік біженців був в один бік. Перший футбольний матч, який відбувся на цьому ж стадіоні, був проведений з однією метою – збір коштів для ЗСУ, а конкретно для його військового підрозділу. І я пам’ятаю, що за ці гроші купили ліки і відправили туди, на фронт. Цих ліків було стільки (це розказували знову ж гравці його команди), що частину їх там роздали місцевим людям.

Тил живе за своїми законами. Деяким диванним стратегам, які не мають уявлення, що таке сучасне виробництво (сировина, обладнання, навчені кадри, технологічна дисципліна, не кажучи вже про електроенергію, яка потрібна для того ж виробництва), закликають «точити снаряди 24 години на добу» і «всі можуть виготовляти зброю», можна нагадати досвід Китаю і його політику «великого стрибка», коли у кожному дворі виплавляли метал. Металу було багато – і він годився тільки на смітник. Українському суспільству серйозно бракує критичного мислення, особливо тепер, коли емоції зашкалюють, а ми далеко не такі монолітні, як на плакаті «Be brave like Ukraine». Але якщо в мирні часи з цим «то зрада, то перемога» (сьогодні він – «народний гетьман», якого обрав Майдан, а на наступних виборах він набирає 5% голосів) можна було жити (електоральні гойдалки – це не танки на вулицях наших міст), то зараз це становить смертельну небезпеку для всіх – нас усіх може не бути. Ворог робить усе, щоб ослабити, розвалити нас зсередини і вбити.

Це банальна істина, але від того, що банальна, вона не є менш небезпечною. З одного боку в нас «влада винна, це геноцид нації, які молоді хлопці гинуть», «офіцери в тилу, їх ніхто не бачив в окопах», «війна буде тривати безконечно, бо вони багатіють» – а з іншого вже не слова, а дії. Солдати, які повернулися звідти і навіть не зняли форму, починають стріляти і кидати гранати, вирішуючи, думаю, побутові конфлікти. Так, нам дуже далеко до торжества закону, і на «алеях Героїв» є й ті, які загинули не в бою, а померли під час несення служби, тому що наша ВЛК відправила на війну хвору людину замість того здорового і багатого, що відкупився. Але цим мають займатися відповідні служби – силову, судову і подібні функції має виконувати держава, а не фейсбук і натовп.

Ми ще поговорили хвилин п’ять, ніякого пафосу, нічого глобального (коли перемога і як там війна): наприклад, як його улюблений пес – він, виявляється, ожирів, бо його батьки не вигулюють собаку так часто, як він. На сам кінець він сказав, що не бачить себе у мирному житті: йому не те що бракує цієї гарячки і пекельного божевілля окопного бою – він вже не може без цього.