Хто б не переміг на президентських виборах у США в листопаді, він зіткнеться з найскладнішою стратегічною ситуацією з часу завершення Другої світової війни.
Комісія зі стратегії національної оборони Сполучених Штатів, створена Конґресом 2022 року для вивчення ризику глобальної війни, опублікувала нещодавно свій звіт. Його авторами виступили: колишня конґресвумен від Каліфорнії Джейн Гарман (Jane Harman), колишній заступник міністра оборони США, ексамбасадор у Туреччині та Фінляндії Ерік Едельман (Eric Edelman), відставний американський генерал Джон М. Кін (John M. Keane) та п'ятеро інших колишніх високопосадовців та інсайдерів з американських аналітичних центрів.
У документі міститься чітке попередження, що найближчі роки «несуть в собі потенціал близької великої війни» (nclude the potential for near-term major war), можливо, одночасно з Китаєм, Росією та іншими країнами. А головне застереження, що США наразі до цієї війни не готові (not prepared today).
А тому у доповіді міститься заклик до докорінної реформи як Пентаґону, так і ширших урядових структур, а також до виділення більших ресурсів на оборону. Окрім того, автори закликали до проведення загальнонаціональної дискусії про актуальні безпекові виклики і ризики.
«Актуальні небезпеки зараз ще поважніші, ніж у перші роки холодної війни, і мають набагато більше змінних чинників», – стверджується в доповіді
Нині американські експерти говорять про підготовку Китаю до евентуального вторгнення на Тайвань, припускаючи, що це може статися до 2027 року. Але зрозуміло, що наразі пріоритетною безпековою проблемою є російсько-українська війна. Адже її результати кардинальним чином вплинуть на формат майбутньої архітектури глобальної безпеки. Тож питання необхідності підтримати Україну і стримати Росію від подальшого захоплення українських і навіть східноєвропейських земель набуває пріоритетного значення. Від цього залежатиме, наскільки високими будуть ризики майбутньої «великої війни» і наскільки в разі її спалаху Америка виявиться до неї готовою.
Усвідомлюючи екзистенційну важливість цього питання щойно номінована кандидатка в президенти від Демократичної партії Камала Гарріс, виступаючи 22 серпня на партійному конвенті в Чікаго, зазначила: «За п'ять днів до нападу Росії на Україну я зустрілася з президентом Зеленським, щоб попередити його про плани Росії вторгнутися. Я допомогла мобілізувати глобальну відповідь — понад 50 країн для захисту від аґресії Путіна. І як президентка я твердо стоятиму на боці України та наших союзників з НАТО».
Що ж, Гарріс хоч лаконічно, але чітко висловила свою позицію в цьому питанні. На відміну від її конкурента, республіканського кандидата Дональда Трампа. На конвенті Республіканської партії він лише скористався зайвою можливістю облити грязюкою чинного президента США Джо Байдена, заявивши, що саме через нього й спалахнула ця війна. Трамп нічого не сказав про можливу підтримку України лише запевнив, що за його президентства ця війна б і не почалася та пообіцяв покласти їй край, щойно виграє вибори. Яким чином – невідомо.
Тож Камали Гарріс на партійному з’їзді справила враження оптимістичної та багатогранної політикині, здатної як вирішувати внутрішні проблеми, так і протистояти глобальним викликам, здатної нести зіркасто-смугастий прапор американського лідерства серед інших демократичних країн світу.
Якщо ж слухати Дональда Трампа і республіканців з його кола MAGA, то може скластися враження, що Америка смертельно хвора. Вона не здатна вирішувати хоч якісь проблеми. А вже тим паче – проблеми в кількох царинах одночасно. Тут доведеться вирішувати: чи зайнятися внутрішніми питаннями на шкоду зобов'язанням США перед своїми союзниками, чи надати пріоритет глобальному лідерства та загинути під тягарем невирішинех внутрішніх проблем, найбільша з яких, за версією Трампа – міґраційна.
Звичайно, наступного президента США очікують важкі рішення. Але чи варто вже наперед викидати білий прапор? Принаймні чинна адміністрація, до якої входить і пані Гарріс, чітко демонструє, що не має ні найменшого наміру здаватися.
У Пентаґоні та американському військовому командуванні вже активно планують великі військові навчання 2025 року, під час яких вперше значні сили будуть перекинуті з материкової частини США для підтримки одночасних навчань у Європі та Тихоокеанському реґіоні.
В Європі такі навчання під назвою Reforger, проводяться з 2020 року. З 2022 року їх масштаб значно розширився. Схожі навчання проводилися в часи холодної війни 1970-х і 1980-х років. З падінням Берлінського муру було вирішено, що такі велетенські маневри більше не мають практичного сенсу. Але Володимир Путін дав зрозуміти західному військовому блоку, що той жорстоко помилявся.
Наступного року військові дії США в Тихому океані будуть координуватись, зокрема, з Австралією в рамках спільних навчань Talisman Sabre, які проводяться раз на два роки і традиційно відбуваються влітку.
Але повернімося до звіту Комісії з національної оборонної стратегії США. Автори застерігають, що таких військових навчань вже може бути недостатньо. Бо проблему необхідно вирішувати комплексніше. І це стало чітко видно на тлі так званого снарядного голоду в російсько-українській війні. І «голод», щиро кажучи, був не лише снарядний. У першому після Другої світової війни збройному конфлікті такого масштабу бракувало фактично всього – від солдатських пайків до бойових літаків і балістичних ракет. Тож руба постало питання про необхідність США і союзників забезпечити достатній промисловий і людський потенціал, готовий до одночасної війни з кількома ворогами.
Нині часто можна почути нарікання на адресу Сполучених Штатів загалом і конкретно Джо Байдена зокрема, що було замало зроблено для запобігання цієї війни й стримування Росії, замало надано зброї, що Білий дім і Пентаґон діяли занадто нерішуче, часто зволікали там, де оперативність була життєвою необхідністю. І це гірка правда.
Але правдою є й те, що якби не американська військова й фінансова допомога, то Україна й близько не мала б тих успіхів, на які вона спромоглася. Що більше, виживання української держави стояло б під великим знаком питання.
Численні джерела стверджують, що адміністрація Байдена з кінця 2022 року вперто доносила до Кремля тезу про те, що застосування будь-якої тактичної ядерної зброї в Україні спричинить негайну і масовану атаку США по російських військових цілях. Хай ця атака буде й конвенційною, але неймовірно потужною, вона вщент знищить військовий потенціал Росії.
І це зайвий раз доводить, що військова міць США все ще може діяти як потужний стримуючий чинник у певних випадках. Хоча, на жаль, недостатній, щоб зупинити будь-які бойові дії агресивної Росії. Але без цього американського стримуючого чинника навряд чи уряд президента України Володимира Зеленського ризикнув би здійснити, наприклад, нинішній зухвалий наступ на канонічну російську територію в Курській області.
Отже, той, хто переможе на виборах у США п’ятого листопада, буде змушений вирішувати найскладніші безпекові виклики з моменту завершення Другої світової війни. Хто це буде експрезидент Дональд Трамп чи віцепрезидентка Камала Гарріс? Ще якийсь місяць тому відповідь була майже очевидною, Трамп вийшов у незаперечні фаворити й чітко рухався до перемоги. Та несподівана резигнація Байдена і поява Гарріс, як то кажуть, перевернула стіл. Демократична кандидатка впевнено здобуває популярність, хоча ще зовсім недавно експерти називали її «найнепопулярнішою політикинею» в США. Нині соціологія демонструє чітку перевагу Гарріс, яка з кожним тижнем лише зростає. Опитування громадської думки, проведені найрізноманітнішими соціологічними центрами за минулі дні, засвідчують, що Гарріс випереджає свого конкурента приблизно на чотири відсоткових пункти. А в штабі Трампа, налаштованому «перемагати дідуся Джо», досі не годні вигадати більш-менш дієвої стратегії проти відносно молодої Камали. Та й, скоріше за все, так і не вигадають.
