Італійський письменник Джорджо Манґанеллі (1922–1990) написав колись есей «Література яко брехня», де стверджував, що література є цинічною і неморальною, а отже неморально нею займатися. «Було б достатньо нестерпно, якби вона легковажила людську недолю, відмовлялася лікувати давні рани. Але вона нахабно і терпляче порпається в них і добуває назовні терпіння, хвороби, смерть з пристрасною байдужістю, з ярістю сповненою обурення, з цинічною завзятістю селекціонує їх і маніпулює ними. Кривава рана перетворюється на метафору, масакра є лише гіперболою, безумство – засобом, який слугує деформації мови, відкриттю її непередбачених можливостей. Всіляке терпіння стає лише формою мовної експресії».
Це зовсім не те, чого нас навчали у школах і університетах. Нам вбивали в голову постулати соцреалізму і тримали за ґратами все, що не вписувалося в його рамки. Зі школи ми пам'ятали, що література відіграє важливу роль у вихованні людини, вчить добра, робить людей кращими, формує їхній світогляд. Зрештою, пригадаймо: письменники – «інженери людських душ». Тому нікого не дивували такі формулювання як «поет закликає», «письменник відкриває»...
І справді чимало поезій написано саме як заклики: «Не пора, не пора» Франка, «Любіть Україну» Сосюри, «Виростеш ти, сину» Симоненка. Але чисто з високого поетичного розуміння чим є поезія, ці вірші найслабші в їхньому доробку. Хоча, звісно, і така плакатна поезія важлива, бо є душі, до яких не здатна достукатися якась надто вишукана метафора чи «мова богів», якою вважали поезію, – а таких переважна більшість.
Ці читачі, спробувавши читати щось надто мудре, квапляться відрапортувати: «це не моє», водночас не соромлячись розписатися у своєму невігластві. Письменникам, які не є «їхніми», глибоко начхати на таку позицію. Ні Беккет, ні Пруст, ні Джойс, ні Брох, ні сам Манґанеллі, ні наш Ігор Костецький ніколи й не намагалися сподобатися широкому колу читачів. Вони ніколи нічого не вчили й ні до чого не закликали.
Твердження, що література не повинна препарувати людські долі як заманеться, не рахуючись із читачем, брехливе. Бо насправді література не має жодних зобов’язань перед людською долею. Вона нікому нічого не винна. Але вся наша шкільна класика просякла творами про важку людську долю, сповнена страждань і болю. Діти, які помирають від хвороб, з голоду чи морозу – це популярна тема для більшості українських класиків. Навіщо це читати сучасним школярам – невідомо. Щоб виробити розуміння саме такої, а не іншої літератури?
Яким чином в програму зарубіжної літератури для 10 класу проник графоман Коельйо з його примітивним «Алхіміком»? Мало того, що це просто розтягнена і розжована притча з книги «Тисяча і одна ніч», то ще й сам Коельйо – московитський лапоть.
Справжня література безжальна й агресивна щодо узвичаєних відрухів серця і дере з них лаха. Вона нечутлива, невразлива до людської долі, якою б нещасною і гідною жалю та доля не була, вона берегиня лише самої себе і тільки себе. Вона не зобов'язана грати роль якого-небудь закладу суспільної опіки, яким її дехто хоче бачити. Вона не схиляється перед жодним людським стражданням і здатна зневажити будь-яку людську слабість. Література – лише слуга таланту, а не народу, вона не має жодних зобов’язань щодо людських негараздів і насущних проблем. Не для того її людство плекає, щоб вона була реєстром його страждань. Для цього є шпитальні книжки, церковні сповіді й цвинтарні книги. Гадаю, що Бог Милосердний не повинен любити літературу – цей терен жорстокості й цинізму. Бо вона не народилася з милосердя і не прагне його здобути. Вона мстить людині, постійно приставляючи її до стовпа ганьби, не приносить полегкості, не лікує, а лише роздряпує рани або вставляє в рану пальця і крутить ним.
Більше того: тільки фальш, містифікація і відверта брехня можуть забезпечити книжці вічність. Хоча є винятки, де цих трьох слонів нема, але їх не так багато. Бо чим є «Дон Кіхот», «Ґарґантюа і Пантаґрюель», «Симпліциссімус», «Декамерон», «Ґуллівер», як не відвертою брехнею, а подекуди й містифікацією. Весь Гомер, весь Вергілій, весь Кафка – це містифікація.
А однак... десь там причаїлася і правда. Так, у тій брехні й містифікації є частина правди. Просто правда неподільна, тож не здатна розпізнати саму себе. Розпізнати правду може тільки брехня. Адже пізнання означає відокремлення об’єкта від суб’єкта, який через цей дисонанс фальсифікує те, в чому міг би, але не може існувати. Хто хоче пізнати правду, мусить сповідувати брехню. Брешіть – і вам воздасться.
21.08.2024