За совєтського часу ціла зграя публіцистів та й письменників жваво розпрацьовувала благодатну тему «Злочини ОУН-УПА», вмикаючи при цьому свою бурхливу фантазію і множачи жертви націоналістів в геометричній прогресії.
На Фейсбуку є такий акаунт «Злочини ОУН-УПА». Підписників там, як кіт наплакав. Але хто цю сторінку веде, видно з того, що цитують Едіка Долінского, а ще такі вірші:
Хода з вогнями на «Майдані»,
Оскаженіли люди йдуть,
Блукають душі, мов в тумані,
Цей шабаш пастори ведуть.
На серці в них немає Бога,
Бо чинять святотатства гріх.
Портрет Бандери-лжепророка,
Вони несуть в руках своїх.
В серцях до братського народу (!!!)
Ростуть ненависті ростки.
Бо не розкриються до Бога,
Їх душ зів’ялі пелюстки.
І ніхто чомусь не скаржиться на це, хоча там мова ворожнечі зашкалює.
Окремо там подана доля Миколи Максися (1927-1948), поета-комсомольця, який «загинув від рук оунівців (бандерівців)» у селі Дермань на Рівненщині. А що мене цікавлять літератори, які загинули насильницькою смертю, то почав я копати далі.
Одним із тих, хто ширив цю версію загибелі поета, був письменник Борис Харчук, автор трилогії «Волинь» (не плутати з «Волинню» Уласа Самчука):
«Микола у своїх віршах описував злодіяння бандерівців, їх поплічників, які знущалися над мирним населенням. А це не подобалось ватажку банди «Турчину». Тож юнак поплатився своїм життям».
І не біда, що таких віршів не виявлено. Їх напишуть після смерті Максися.
Бандерівські ботокуди,
Що ви наробили?
Комсомолок молоденьких
Безневинно вбили.
«Нехитрі, але правдиві слова ці, що ганьблять мерзотні дії оунівських паскуд, належать молодому поетові-комсомольцю Миколі Максисю», – стверджував письменник. Слова справді нехитрі, бо це пропагандистський витвір пізніших публіцистів.
Вони ж і сотворили легенду про двох комсомолок, яких «перестріла бандерівська банда. Комсомолкам повідрубували заіржавілими (!!!) сокирами голови, повиривали серця з білих грудей... Микола Максись склав про дівчат-мучениць пісню. Її співала не лише Дермань, а й вся Рівненщина. Почув її у темній порі й «Турчин». – Вбити поета! – вигукнув, запінившись, душогуб».
Але перед тим, нібито «бандити» хотіли купити «душу поета» і обіцяли видати його вірші, аби лише писав про них, а за те обіцяли «гроші і славу».
Проте партизани могли «видати» збірку віршів лише на циклостилі маленьким накладом. Яка ж тут слава?
Далі детально описано, як було вбито Максися. А він, як і належиться, згідно з совєтським патосом, мужньо гине, проклинаючи ворогів: «Радянська влада помститься за мене!»
А як було насправді? Історик Ігор Марчук розпитав дерманців і з'ясувалося, що Миколу вбили гебісти, звинувативши його в тому, що він «виступав проти совєцької власті».
Насправді Максись мав 21 рік, а не «поетові йшов 18 рік». Крім того, він комсомольцем не був, бо до 1951 р. комсомолу в Дермані взагалі не було. Тож сцена: «Віддавай комсомольський квиток! – Умру, а не віддам!» – чиста фантазія.
Жодних віршів проти бандерівців він не писав. Батько його не був «колишнім наймитом» і колгоспником, бо колгосп в Дермані почали організовувати в 1949 р.
В радянській версії, очевидно, з подачі кагебістів навіть фігурували «убивці» Максися. А однак, всі ці люди до його вбивства не мали жодного стосунку. Турчин «Грибок» загинув у березні 1946 р. Шевчук «Вусатий» вийшов з повинною за рік до вбивства, і міг прийти до нього додому хіба, як член «ястребків». Решту «призначили» на роль вбивць під час розкрутки так званої «Дерманської трагедії», коли німці розстріляли місцевих селян. Але... і цей злочин було списано на націоналістів.
Пригоди Миколи Максися не завершилися й по смерті. Бо невідь ізвідки виникали нові і нові деталі його. Відомий памфлетист Ю. Мельничук вигадав розповідь, про зустріч Миколи з Павлом Тичиною у Києві. У наш час доведено, що її не було. Ну, а вже як фантазувати біографію, то чому б не «збагатити» його творчість.
У Львові у видавництві «Каменяр» у 1970 р. вийшла збірка його віршів. Усього їх назбиралося 27. Не все з доробку поета увійшло сюди, але майже всіх віршів торкнулася пильна рука редактора. Ба більше – частина цих віршів взагалі не схожі на інші, бо сфальсифіковані. Одні повністю, інші просто «покращені», наприклад посвятою П. Тичині.
Упорядник книжечки Г. Сербін (випускник Вищої партійної школи при ЦК Компартії України, лауреат премії імені Миколи Максися) не пошкодував для «поета-комсомольця» своєї власної графоманії. «Так, вірш «Зорі миру» був опублікований 1957 р. в альманасі «Літературна Ровенщина» за підписом... Георгія Сербіна, і тільки в 1970 р. він вигулькнув у Максисевій збірці, одним з упорядників якої був той же Г.Сербін, – дослідив І. Марчук. – Факт такого своєрідного автоплагіату (чи плагіату навиворіт) зауважила в 1974 р. газета «Літературна Україна», однак тоді ця історія продовження, зрозуміло, не отримала».
Схожа історія була ще з одним поетом, цього разу набагато талановитішим.
Микола Черниченко народився 19 грудня 1925 р. у Жмеринці на Поділлі. Батько його працював на станції залізничним майстром. У 1934 р. родина Черниченків переїхала до міста Гайворона, де Микола став навчатись у залізничній школі.
У 1987 р. в альманасі «Поезія» вперше з'явилися вірші поета. Публікатори стверджували, що під час німецької окупації «Микола зв'язується з антифашистським підпіллям у Гайвороні, потім у Голованівську. Комсомольця-підпільника заарештували і кинули до катівні... У 1944 р. Микола Черниченко загинув у Паркан в Молдавії. Завдячуючи дбайливій землячці поета Г. Берізці зберігся зошит із його віршами».
Насправді Миколу Черниченка заарештували не як «комсомольця-підпільника», а як підпільника-оунівця. Це засвідчив вирок Військового Трибуналу Одеської області 7 червня 1946 р. щодо ще однієї підпільниці Шарандак, яка «в 1943 г. вошла в преступную связь с одним из членов организации украинских националистов бандеровского направления Черниченко и вскоре последним была завербована в эту антисоветскую организацию». Далі вона отримувала від Черниченка «националистического содержания литературу» і розповсюджувала.
***
Чуєш дзвони і тихе ридання
За рікою ясною вночі?
Дай же руку мені на прощання,
Слів не треба, кохана, мовчи.
Що казати? Мовчання болюче
Скаже більше невиразних слів.
Зорі падають – сльози пекучі –
Із безкраїх небесних ланів.
Назавжди розійдемось, навіки,
Ані зустрічей більш, ні розмов.
Ллються суму озорені ріки,
За рікою ридає любов.
Я в один бік піду, ти – у другий,
І завихрить життя нас буйне.
Ти забудеш журливого друга
І прощання до болю сумне.
Чуєш дзвони і тихе ридання?
Бачиш.. – падають сльози-зірки?
Поцілуй же мене на прощання.
По воді попливуть хай вінки.
Так само, коли проаналізувати біографії письменників, які загинули у Другу світову, то можна побачити, що багато хто з них не бажав воювати за Расєю, і загнали їх до війська насильно. А декого, як от Дмитра Надіїна (1907 – 1942), розстріляв СМЕРШ, а пишуть, що загинув у бою. Добре бодай, що не націоналісти вбили.
15.05.2025