«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова...»
(Богдан Ігор Антонич)
«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)... Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.
Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова... Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо...
Н Е П О С И Д Л И В І С Т Ь
Добра ця риса вдачі чи ні, перше ніж відповісти, маємо уточнити, кому та з яких причин не сидиться на місці. Якщо когось «носить світом» від нудьги, – то, вважали античні, це недобре: «Перший доказ упорядкованої душі – вміння зупинитись і побути з самим собою» (Сенека).
Тому-то «всюди бути – ніде не бути» (точніше: «хто всюди є – той ніде не є»): одна ж бо річ – мандрувати, інша – блукати: бути загубленим, розгубленим, і такого-от, знудженого, знеособленого, спраглого щораз нових розривок, отже хворого «себе – возити з собою». Горацій, співець рівноваги духу, з прикрістю зізнається, що й сам ще не прийшов до здоров’я: «В місті тужу за селом, у селі, непосида, – за містом».
«Людина, в якої достатньо засобів для прожиття, якби вона знала, що то за приємність залишатися в себе, то не виїжджала б на море чи кудись інде...» (Паскаль). «В себе» (chez soi), а можна сказати, як Сенека чи Марк Аврелій, «з самим собою»...
Прославив «доматора», того, «хто залишається дома, в себе», пізньоантичний поет Клавдій Клавдіан у своїй поезії «Веронський дід» (натхненно переклав Микола Зеров)... Хвалу ж непосиді, обходи́світу проспівали «аргонавти Середньовіччя» ваганти, бо ж самі не трималися одного місця (vagari – блукати, волочитися), були волоцюгами, вітрогонами: «Хоч мета розумного, тим він і примітний, – класти зруб життя свого на скалі несхитній, / Я ж, пустившись берега, дурень несусвітній, / В світ пливу – щодня мені інше небо світить» (Архіпіїта Кельнський).
І тих, і тих, «доматорів», і непосид – примирює у своїх «Подорожних листах» Петрарка, наводячи вислів Сенеки (він у першому абзаці наших міркувань): «Знаю також, що чимало тих, хто ніколи не ступав за межі своєї садибки (натяк на "Веронського діда", – А. С.), завше були несталими й блукаючими як у душі, так і в думках, тоді як інші, хоч мандрували, мали славу найповажніших і найстійкіших мужів» (мав на увазі, зокрема, Демокріта). Тож у кого є «доказ упорядкованої душі» (запитує Петрарка) – «в тих, хто не змінює місця, а чи в тих, хто не змінює мети (propositum) свого життя?» Питання риторичне, відповідь на яке – очевидна. Мету в житті, у «житейському морі», згадаймо, особливо акцентував Іван Франко: «Човне, як пливеш, то знай же, де!» (алюзія до романтичної невизначеності Лермонтового «Човна»).
До речі, стоїки устами Сенеки чітко визначили мету (propositum) свого життя (а життя – теж дорога, мандрівка): «naturam tamquam ducem sequi – йти за природою як за провідницею»...
Чи йдемо ми, шанувальники стоїків, услід за ними в найголовнішому, в повазі до природи, отже й Бога, який усюди і в усьому, – теж риторичне питання...
O M N I P R A E S E N T I A
(всюдисущність)
Вислів Сенеки «Nusquam est, qui ubique est» (ніде не є той, хто всюди є) стосується людини, часточки. Інша річ Творець усього – Всюдисущий (Omnipraesens). Він – в усьому. Все – в Ньому. «Без розумного сприйняття краси людина не побачить Всемогутнього Бога в дрібному листочку найменшої рослинки» (Тарас Шевченко в листі до Броніслава Залеського)... Справді. Лише так, у Його творіннях, у найдрібнішій часточці тих творінь можна побачити Всюдисущого Бога.
Часто вживаний у Томи Аквінського новотвір «omnipraesentia» (всюдисущність), якщо піти стежками цього слова, приведе нас до однієї з Паскалевих «Думок»: «Ви вважаєте неможливим, що Бог – безмежний, неподільний (sans parties)? – Так. – Тож хочу показати вам дещо безмежне й неподільне. Це – точка, що рухається всюди з безмежною швидкістю; бо вона, ця точка, є щось одне в усіх місцях і в кожному окремому місці – вся вона цілісна».
Тут і подивуємось тій думці, яка через віки спонукає ступити у сферу сьогоднішньої квантової фізики, зазирнути в глибини мікросвіту, де діють цілком інші, ніж у макросвіті, закони. Годі, скажімо, визначити, в якому саме місці перебуває електрон: перебуваючи в русі, він може бути одночасно в різних місцях...
Щось від тієї невловної «точки» – і в людині. Про це – в іншій думці французького мислителя, пов’язаній із знаменитим образом мислячої стебелини – «roseau pensant»: «Не в просторах, не в них маю шукати своєї гідності, а в упорядкуванні своєї думки. Нічого б я не домігся посіданням земельних обширів: усесвіт охоплює, замикає мене в собі (comprend, лат. cóhibet) і поглинає мов якусь точку; думкою ж – я його охоплюю» (імпульсом до цього образу – Горацієва ода І, 28, в якій мова про «мірника моря, землі й пісків» математика Архіта, чиї останки охоплює, точніше у-тримує (co-hibet) жменька земного праху; ця ж думка – у листі Сенеки: «Геометр навчає мене, як вимірювати великі земельні володіння. А мав би вчити, як знайти міру того, що достатнє для людини»).
Та хай яка повага французького мислителя, видатного математика і фізика до думки, що є чимось «гідним великого подиву, незрівнянним за своєю природою», все ж, певен він, – «Са́ме серце, а не розум (raison) відчуває Бога»; його, уточнімо, всюдисущність...
Ось чому так наголошує Шевченко: «А дай жити, серцем жити...», тобто бути близьким до Бога («Май Бога в серці» – кажемо). Ось чому вся філософія Сковороди – про чистоту серця, оселі мудрості й життєвої радості, яка – від того дивного відчуття присутності у Всюдисущності Творця...
19.08.2024