Маруся і Макрон

Уявляю здивування французького президента, якщо б він дізнався, що разом із Марусею ловить мишей в одному ґлен-спеївському домі. Маруся і Макрон – це коти, що живуть в домі мого приятеля, куди ми з дружиною вибралися на вихідних. Причина – банальна. Чотири роки тому мені подарували вудку-спінінґ. І саме тепер я подумав, що настав час її випробувати, сподіваючись на примарне рибальське щастя. Якщо б я запевнив вас, що належу до секти рибалок, то це було б суцільною неправдою. До рибальства байдужий. Рибалив у своєму життя лише два рази. Перший – здається, старшокласником на Джуринці. Упіймав тоді – о диво! – кілька ковбликів та карасів. Поки вони талапалися в мидниці, нізвідки прийшли наші коти і повечеряли. Доїдаючи рибу, вони дивилися щасливими великими очима. Другий – уже в Америці. Навесні. Як мені тоді пояснили – риба залягла, бо зимно, й саме тому ми поверталися впорожні. Розігрілися коньяком та вірою, що наступного разу, коли потепліє, ми наповнимо ятері.

І ось тепер, втретє, з власною вудкою.

З серпневого Нью-Йорка нас повело об'їзними шляхами, бо то тут, то там ремонтували дорогу. Деякі смуги були перекриті. Нарешті вибралися на гайвей. Заходило сонце. Ми прямували на захід, так що промені сліпили очі. Ближче Ґлен-Спею, коли показалися гори, сонце нарешті закотилося. Навколишні пейзажі вбралися в присмерковий фіолет. Серпень завжди – місяць, що приносить певне умиротворення. Я б сказав, що ми живемо до серпневого досвіду і після нього. І не тільки тому, що наша питома назва походить від «серпа», тобто прямий натяк на збирання врожаю – завершення усього весняно-літнього циклу. У серпні змінюється час, колір неба і запах повітря й виникає дивне відчуття очікування змін.

У своєму домі я залишив кілька незавершених файлових рукописів: щось чекає на остаточне завершення, щось тільки-но розпочато. Літо тривало, і я, по суті, нікуди толком не вибирався. Були думки про Монток. Були про Поконо. Але завше щось перешкоджало. А останнього тижня зарядили дощі. Мокли мої гібіскуси і висаджені кущики лаванди. Я сидів під накриттям на веранді з обліпиховим чаєм, придбаним під час поїздки до Литви, й обдумував своє майбутні писання. Приходили вістки від редакторів та перекладачів. І я усе відкладав й відкладав завершальний етап над великим текстом, милуючись квітами та дощем. Я очікував на серпень, як на довгожданого гостя. Ось – трава приглушила свій ріст; ось – ранки стали прозорими; ось – на сусідському горіхові вертляві білки, гасаючи стовбуром та перескакуючи з гілля на гілля, збивають своїми рухами достиглі зелені плоди. Горіхи зриваються і падають на дах мого сараю. Найчастіше те гупання долинає зранку. Поруч зі мною жив океан. Кілька разів їздив ровером на зустріч із ним. Як правило, під вечір, коли галасливі пляжники виміталися домів, їх змінювали як вартові рибалки з вудками та пластиковими відрами. Я дивився ув океан, помічаючи поодинокі яхти, і почасти глипав на темні тіні рибалок.

***

Приятель зателефонував саме тоді, коли мені не хотілося писати. Я оповів йому свої океанічні спостереження, і він запропонував приїхати до нього – в Касткільські гори.

«У нас тут і річки, і ставки, – сказав він. – Зрештою, зміниш довкілля».

Першими нас зустріли два сорокаті коти.

«Маруся і Макрон», – відрекомендував їх господар.

Поки приятель розпалював мангал, коти звивалися навколо нас: чи то вітаючи, чи вивчаючи. Потягнуло димком.

Нам ще належало познайомитися з двома псами, що доживають свого віку. Один Дизель – суміш усіх можливих порід. Інший Реба – чистокровна голландська вівчарка. Реба, як нам було сказано, все-таки небезпечний пес. Він слухається тільки одного господаря.

Невдовзі показався Дизель. Він відчинив лапами двері на широку веранду. Його задні лапи уже не слухалися. Він шкутильгав. Однак підійшовши до мене, обнюхав. Особливо йому сподобалися чомусь мої кросівки. До процесу обнюхування він повертався кілька разів. Реба прибуде завтра зранку з сином господаря, що був у від’їзді. Надворі зробилося прохолодно. Гори ж все-таки. Тому вирішили повечеряти на кухні з великим вікном.

Поки ми вечеряли і розмовляли, через відчинену кватирку донеслося: «такі-такі-такі-так». Це було схоже на скрики екзотичних птахів. Таке щось я чув у країнах Південної Америки та в Індії. Але ми ж у Ґлен-Спеї.

«Що це?» – запитався я.

«Мої птахи».

«Які?»

«Цесарки».

На задньому дворі – невелика куряча ферма, тобто кури, індокачки і цесарки. Ця гучна і весела компанія цілий день слухає американське радіо, завішане на збитому з дощок курнику.

«Навіщо їм радіо?» – здивувався я, бо вперше зустрівся з таким інтелектуальним пташиним товариством. Радіо було для того, щоби відганяти непроханих гостей – койотів, єнотів чи навіть ведмедів. Людські голоси мали на меті попереджувати, що в курнику, окрім птахів, є люди. Тобто радіо відлякувало хижаків.

***

Зранку ми заладували в Міцубісі вудки та інші необхідні для рибальства снасті. А коли приїхали на місце – з’ясувалося, що забули звечора викопаних черв'яків. Мій приятель залишив мене і поїхав знову додому.

«Охох, – подумалося, – наше рибальство починається кепсько».

У річці, до якої ми прибули, у переддень спустили воду. З цих гірських річок через каскади різноманітних гребель постачають Нью-Йоркові питну воду. Річка обміліла.

Мені нічого не залишалося, як чекати повернення приятеля. Я всівся на розкладне крісло і почав роздивлятися незнайому місцину. З протилежного берега горизонт заступала висока гора, обросла соснами. Вона відбивалася у річковій гладі. Помітив пару орлів, що пролітали уздовж гори – відбиваючись у воді, пливли двома рухомими цятками. Буревії трапляються часто, і тому, зійшовши на прибережну гальку, я встиг помітити повалені дерева, що поросли мохом або геть струхлявіли, кора деяких обглодана мурахами. Притрухлі повалені стовбури нагадували покинуті човни. Зелений мох виповзав із кам’янистого ґрунту, додаючи зеленої барви, наче сподівання на продовження життя. Спущена вода дозволила водоростям піднятися на поверхню. Ми в цьому переконаємося, коли, закидаючи свої гачки, витягуватимемо замість риби слизь водоростів. Але поки що тишу розірвав дитячий галас. Приїхала чисельна родина латиносів. Найменщий хлопчик, нагинаючись, піднімав камені, що були йому під силу, й жбуряв у воду. Згодом я побачив синій димок – очевидно, дорослі ладнали перекуску.

Нарешті прибув приятель. Він ще здалека тримав в руці прозоре пластикове пуделочко.

Ми населили черв'яків і закинули вудки. Нашими знерухомленими поплавками хилитали хіба що ритмічні брижі.

«Ну, ось, – думав я, доїжджаючи до Ґлен-Спею, – як швидко втрачено цю звичну фактуру великого міста. І як же швидко тиха провінційність американських малих містечок входить у тебе. Стають звичними поселення з однією центральною вулицею, а простір належить навколишнім горам. Більшає уздовж доріг продавців сільськогосподарської техніки, а також різноманітного реманенту для підстригання трави та інших робіт. Неподалік же басейн річки Делавер і трапляються випозичальні з каяками для любителів долання гірських річок. Провінційна Америка більш наближена до людини, тобто проста у своїх огорожах, загонах для коней і корів, полях з кукурудзою. Ну, от я тепер, стоячи з цією довбаною вудкою, на яку не ведеться риба – що знову заснула? – почуваюся закинутим поміж цих гір».

«Певно, риба пішла на дно», – сказав приятель вкотре, витягуючи завислі на гачку зелені водорості.

Ми змінили черв’яків і знову закинули.

Наші випадкові сусіди, мабуть, почали обідати, бо діти притихли. Синій димок, що валував з їхнього мангала, став білуватим, а потім розчинився в повітрі.

«Ну, ось єднання з природою, – міркував я, дивлячись на прозору зеленувату гладь. – Тішся, лови кайф. Не треба нічого писати. Марудитися з файлами, годинами сидіти, відкривши їх на екрані компа, і тупо дивитися, вагаючись, як продовжити наступну фразу. Глибокий видих! Тут усе вже дописано – ось ця гора, її пропорційний відбиток у воді, як під копірку; річка, викрики птахів. Ця доцільність, навіть у сонній рибі, чи мокрих водоростях, чи навіть у твоєму здивуванні цією досконалістю».

У приятеля клюнуло. Це був той радісний момент, що навіть я почав слідкувати за підскакуючим у воді червоним поплавком. Розпочиналася інтрига. Нарешті приятель почав тягти жилку до себе. Він якось невдало смикнув – і сказав: «Зірвалося!» Яким же було наше здивування, коли ми побачили, як при березі смикалася золотиста сонячна рибка, схожа на наших карасів. Приятель потягнув її на кам'янистий берег, зняв з гачка – і, зачерпнувши у відро зеленуватої річкової води, вкинув туди невільницю.

«Мабуть, – сказав я, киваючи на відро, – це обід для Марусі з Макроном».

«Побачимо».

Тут нам не щастило, і ми вирішили поїхати на найближчий ставок, але в останню хвилину передумали.

***

Повернувшись, не застали ні Макрона, ні Марусі. Дизель вийшов надвір і знову мене обнюхав. Чей же забув гостя? Чи хотів переконатися, що я той самий, що відучора? З Дизелем ми стояли на задньому дворі, до якого підступав сосновий ліс та визирали кам’янисті валуни. І раптом показалися американські олені. Було їх кілька – троє самців і зо п’ять самиць. Самці наближалися. Самиці трималися поодаль. На них чекав у траві розкиданий зранку хліб. Олені приходять сюди, щоби підживитися. Побачивши мене і Дизеля, тварини призупинилися. Вони довірливо дивилися на нас з Дизелем, але підходити не наважувались. Пес, не дивлячись на сліпоту, занюхав оленів і почав гавкати. Довкіллям пішла луна. Я кликав Дизеля йти за мною, але пес – з місця ані руш. Рогаті самці вмить розчинилися в лісі. Заспокоївшись, Дизель почалапав за мною.

З вікна другого поверху я знову побачив оленів. Вони виходили з лісу, наближаючись до галявини з хлібом.

А що наші коти?

Я забув вам сказати, що тоді, коли ми тільки-но вчора приїхали, Макрон з’явився на веранді з мишею в зубах, не на жарт перелякавши мою дружину.

Портретна знимка – Антона Трофимова