У дощах

Тато з мамою йшли у дощах на толоку доїти корови ввечір, у дощовиках шурхітливих, широких, ґумаках великих до під коліна, з відрами металевими в руках, дванадцятилітровими, певно, до ранку не перестане сипати, казали, треба покутатиси завгодя, диздрити маржину, подоїти, дати вечєрю, бо й світло може ще пропасти, а що в потемках робити, гляба тоді щось докутатиси. Зранку такіж варко шо тра’ буде кутатиси в дощах, у мочєрах великих, ці дощі тут надовго, затяглося з усіх боків, оповилося щільно, хмари чорнаві, густі налягають на землю сутужно, навалюються на неї, сараку, усим тілом своїм громіздким, обважнілим. Від дощів затяжних, безперервних, що сиплять, не перестають, поробилиси мочіри довкола, безумні калюжі, незглибні, порозмивало ґрунтові дороги, стежки, бíди, потопають в воді, ціпко в’язнуть. Трави високі густі, ще не скошені, колихаються від крапель дощових, вагучих, що більшають, розростаються, назбируються на листках і суцвіттях без упину, цебенять, барабанять по поверхнях зела розмаїтого гулко, стають обтяжливими, грузькими, ще мить – й виллються потоком стрімким, дзюркотливим із зелені травнистої отяжілої сторцем на землю переллються.  

Худоба стояла понуро посеред толоки, незрушно, поринувши в глибоку задуму, насуплена, вже не зважала на надмірну мокроту свого тіла, промоклу наскрізь шерсть, з якої скапувала дощівка, лоскотала в’їдлива, жалка. Туман оповив поля, загортав царинки сінокісні в імлисту мрєчь сиру. Застрягав на вершечках смерек хихлатих, опускаючись неквапом донизу, стелився по землі звивисто, розтікаючись морем молочним пливким лісами й полями кріпко зеленими. Перед себе було видко на кілька кроків, далій – пітьма й мла густа, дрімуча, тато йшов з буком в руках, дерев’яним, гладко обтесаним, збивав роси з трав, проробляв дорогу на толоку д’коровам. Трималися рукою за пліт, щоби не потонути в калабанях, калюжах шалених, що борзо робилися кругом і повсюдно. Грузь, мов тісто гливке, розкисле, розтікалася, рідла. Чоботи всмоктувало, засисало, й тра’ було щораз більше зусиль, щоби зробити наступний крок, вирвати ґумак з грузьких мочарів болотистих.

Гірські потоки гуділи, клекотали, піднімалися вверх і уверх, гикáли, гулко, поривами різкими, нестримними, робилися зарви на обочах, зсуви землі, ґрунт вривався на крутих схилах глевкими брилами розбурканими, плахою великою зсувався вниз рвучко, залишаючи урвища зяючі на царинках стрімчастих.

Добре, що ми живемо на горбі, на узгір’ї підвищеному, що до нас потокам стрімким із довкіль не піднятись, думала я, насуваючи на себе ліжник вовняний, теплий, аж по’в шию, щільний. Обкриваласи добре, щоби бурю з грозою годно перебути. Вітер звівався збуджено, шумував, стугонів, дерева хвилювалися, листям шелестіли, тріпотіли, похитуючись, не знали, сараки, як переживуть бурю цего разу, плову шпарку, що стрімко насувалася, не бажаючи обійти нас, проминути. Ливнем сипнула, ізперіщила люто, сполоскала на мах всі горби, обрепіжила.

В когось на царинці мокло сіно не зібране, дощ видоймив, не дав забрати в оборіг, ухопити. Прибивав до землі спритиска, припліскував в землю тріскучо, безсердо, відтак тра’ буде віддирати від землі промокле сінце, відшкрябувати измочене наскрізь.

Бігали понадвирю після дощу босоніж, хлюпалися у воді, плескотались уволю, роси збивали, зщібали довкіл, цвіт дрібний травнистий лишався на ногах, збирався взористо, підкочували вбрання, підсукували високо догори, поли сукенки чічькатої тримала в руці міцно, ‘би не вимочити препишну, в грузи не виглюзити.

Згрібали долонею дощівку з плотів й перелазів, щоби перелізти, ачей перескакнути, крайно не замочитися. Вбувалиси в ґумачєта й гнали на толоку стежкою перемоклою чимдуж, зривали зернятка кмину на ходу пахучого й румиґали, пережовували свіжий, сочистий. Спинялися, щоби вилити назбирану воду з чобіт лопотливих повисипати, й знову давалися вверх під ліс борзо, ти ба, гриба йкого мо’ найдемо після раптівки рясної. Просувалися поміж гілками хвойними, розлогими, назбирані краплі дощові стрімко спадали на нас з гілля глицевого, зернисто обтрушувались. Саламандри посувалися в лісі після дощу поміж смерік неквапом, з’являючись то тут, то там, чорні, в плямах жовтих, яскравих. Підіймали найнижчі гілки смерік крислатих, чи під хвоєю щипучою лакома не сховався йкий гриб, боровик.

Верталися з грибів й веселка воду пила з потоків пломениста, дугаста, виблискуючи гамою кольоровою навпроти сонця, пишно вигнута, переливчаста, що вже не буде дощу, звеселяла, гралася й промінилась на сонці веселчаста, парчева, напуваючись досхочу з потоку глюбокого у нас в Берді.