МОСКВА
Слава про Курбаса швидко пішла і в москву, де у подібному стилі працював також Меєргольд. Але порівнювати Курбаса з московським Меєргольдом — це приблизно те саме, що порівнювати Шевченка з Пушкіним. Обидва володіють словом і ритмом. Але лише один своїми творами формує національну свідомість. Курбас був на голову вище Меєргольда, що підтверджує той факт, що після успіху «Джиммі Гіґґінса» Лесь отримав від московського театру Революції пропозицію дати свою інсценізацію для постановки в цьому театрі під керівництвом Меєргольда. Саме Москва просила постановку у Києва, а не навпаки! Але Курбас створював все кращі й геніяльніші речі. Тягатися з ним було важко. Тож почали з’являтись російські рецензії на вистави Курбаса у знищувально-погордливому тоні із закидом у безперечному формальному плаґіяті то «Камерного театру», то Меєргольда. Доходило навіть до того, що в рецензіях фальшували дати московських постановок, щоб доказати залежність Курбаса від московських театрів, які ніяк не могли змиритися з якісною перевагою української провінції у царині театрального мистецтва.
Всеволод Меєргольд, російський театральний режисер.
Наївний Курбас мусив відписувати і пояснювати усім, що потрапив у москву лише 1923 року, вже після прем’єри «Газу», де він вперше мав змогу побачити вистави Меєргольда, які йому подобались, і «Камерного театру», які не подобались зовсім. До того часу він фізично не міг бачити передового російського театру, який не їздив на гастролі до України. А щодо подібності Курбас зазначав, що «критик, очевидно, не розуміє закони мистецької еволюції, які однакові для всіх, бо коли після імперіялістичної війни вперше зійшлися руські та західньоевропейські художники, вони констатували схожі магістралі розвитку, ними йшло мистецтво роз’єднаних довгими роками країв, бо ж Креґ і Райнгардт, і клясика, і Брам, і китайський та японський театри, і прийоми середньовічного балагану приступні не лише Меєргольдові в москві, але й нам — у Львові чи в Харкові». Для критика, каже Курбас, це «америка», бо він не розуміє, що в обставинах великого здвигу у всесвітньому мистецтві, всяка свіжа голова, при всій різноманітності комбінацій, буде робити по суті те саме, що й інший. Тут скромний Курбас натякає нам, що він просто творив у дусі часу, як усі інші у світі. Мовляв, такі були світові тенденції.
Але він не говорить нам головного. Хоч ми це розуміємо й самі — так можуть творити лише ґрунтовно обізнані у тій чи іншій сфері митці. Для цього потрібно дуже добре орієнтуватись у суті мистецтва, у його напрямках, мати у голові загальну мапу: де на ній психологізм, де натуралізм, і що кому є відправною точкою, чому чергуються позитивно-реалістичні напрямки з містично-романтичними, як поява Берґсона у філософії, з його обороною метафізики і зворотом до інтуїції відноситься до останніх років перелому двох великих епохових стилів тощо. Курбас знався на цьому бездоганно, тому й чітко бачив потрібний напрямок для розвитку. Європейська освіта, досвід, світоглядна обізнаність у питаннях історії, культурології, філософії та досконале орієнтування у сучасних мистецьких тенденціях й дозволила Курбасу досягти таких висот у театральних інсценізаціях і з легкістю розгромити москву.
Коли підготовлений Курбасом київський глядач відвідає вистави Меєргольда, які той саме привіз показати, газети та журнали вибухнуть критичними рецензіями:
«Меєргольд, приїхавши до Києва зараз після вистав Курбаса, своїми постановками справив враження дзижчання мухи на осінній шибі…»,
«Меєргольд - деструктор, чистий футурист, що відстав від своїх колег на 10 років…»,
«Курбас повалив Меєргольда»,
«Чемпіон Києва положив на обидві лопатки чемпіона Москви» тощо.
МЕРЕЖА
Курбас починав розуміти, що йому дозволять робити не все і залишаться з ним не всі. Проте він хотів поширення власного бачення розвитку театру. Не для того, щоб задовольнити своє власне еґо, а через усвідомлення, що таке новітнє європейське бачення правильне, прогресивне і сучасне. Тому, що цей театр, як писала Ніна Бічуя, був витвором нового часу, згустком поривань, енергії, пошуків і навіть розчарувань кількох попередніх поколінь. Театри Курбаса постійно розвивались, їм треба було за кілька літ перейти, передумати й зробити стільки, скільки інший театр — скажімо, російський, німецький чи европейський — проходили впродовж століття. Курбас ні за ким і нічого не хотів повторювати, але ж він мав вчитись — усього того, що знали інші, щоб врешті стати самим собою. І ось нарешті Курбас вивів формулу такого театру, з яким цілком можливо підкорити світ. Але щоб цей рух не можна вже було зупинити, щоб він не залежав від однієї людини, далекоглядний Курбас не втомлювався повторювати своїм однодумцям, своєму колективові: «І нині, і завтра, і на всі часи — як би ми не називались, де б ми не були, ми мусимо мати свої традиції, мусимо зберігати ці традиції, поглиблювати їх, доходити до такого рівня майстерности, яке поставило б наш колектив на рівень із кращими досягненнями всесвітнього театру».
Лесь Курбас.
Київський «Березіль» за сезон дає 130 вистав (що другий день), які відвідують майже 100 тисяч глядачів. Для нового театру це безумовне визнання! Не забуваймо про те, що «Березіль» у Києві — це мистецьке об’єднання, куди входили численні майстерні, лабораторії, комісії, у кожній одиниці був свій штат і окреме завдання. Курбас не обмежувався лише Києвом, він мислив масштабніше, він прагнув закласти підвалини для розвитку театрального процесу по всій Україні. Наприклад, 2-га майстерня гастролювала на Лівобережжі: Харків, Полтава, Бахмут, Катеринослав, Одеса. 3-тя майстерня — на Правобережжі: Фастів, Бердичів, Житомир, Вінниця, Кам’янець-Подільський, Умань, Черкаси. Театр здійснював фурор на гастролях, окрім того, що «Березіль» вже був одним з кращих театрів в молодому союзі, Курбас вже бачив, як Україна наближається до європейського театрального рівня.
Така популярність та широта діяльности МОБу дуже налякала москву, тож — класика жанру — у 1925 році Курбаса… нагороджують званням Народного артиста Української РСР. Спекуляції на цю тему, мовляв, Курбас був радянським режисером, бо мав таке звання, тривають і досі. Але не вапто забувати контекст цієї нагороди. Так само ,як українізація була потрібна москві, аби закріпитись при владі в Україні, так і нагорода Курбасу потрібна була лише москві, аби збити його темп (звання народного артиста було, до речі, позбавлене партійниками після усунення Курбаса з посади мистецького керівника «Березоля»). Радянським Курбас був лише формально. Ми переконаємось у цьому при подальшому розгляді його харківських вистав. Свіжоспечена радянська номенклатура ще не виробила на той час власного бачення, яким має бути театр, тож Курбас мав відносну свободу творити все, що він хотів, принаймні в Києві. Напевне ж, Курбас гадав, що радянська влада така ж швидкоплинна, як ті, що він застав у Києві: УНР, німці, Гетьманат, Директорія тощо. Курбас просто користався можливістю і творив, незважаючи на постійні зміни влади і звання. Принаймні, створюючи Молодий театр чи «Березіль», він ні з ким не радився, просто давав оголошення у газету про створення відповідного об’єднання чи театру і працював. Вже за 10 років це стане неможливим.
Але повернімось до нагородження званням народного, одночасно з яким виходить також постанова ЦК ВКП(б), де НКО (народний комісаріят освіти), визнає «Березіль» взірцевим та найдосконалішим театром як по репертуару, так і по техніці, напрямку. А отже вирішено перевести передовий «Березіль» з провінційного Києва до столичного Харкова, нібито для ближчого його зв’язку з робітничими масами. Але (і це ключове) — до Харкова дозволено перевести ЛИШЕ репертуарний театр, який був самою вершиною айсбергу МОБ! Ось так елегантно вирішили питання МОБ — надуспішної машини театральних реформ — просто закрили усі майстерні й лабораторії, чим різко загальмували темп розвитку українського театру, що наростав з кожним роком. Із взірцевим театром було постановлено розібратись вже на місці — у Харкові.
30.07.2024