Драматург

оповідання

У дев’яностих Валентин прилетів до Нью-Йорка на програму молодих драматургів й зустрівся з Келлі Вільямс. До міста річок і мостів прибув авіарейсом через Амстердам. Рейс був вечірній. Його зустріли і повезли поселятися в районі Томпкінс Сквер парку.

Увійшовши до кімнати, він зауважив акуратно вискладані на журнальному столику великі й малі конверти. У великих – американці приготували програму двотижневого перебування, список учасників семінару, мапу нью-йоркського сабвею і метрокартку. У двох менших знайшов чотириста доларів на кишенькові витрати і два квитки: до Метрополітальної опери та на Бродвей-шоу.

«Нехило!» – присвиснув молодий драматург, перераховуючи новенькі п’ятдесятки. Зрештою, усі витрати за перебування взяли на себе організатори. Бакси одразу запхав до задньої кишені джинсів і почав розпаковувати наплечник, придбаний на барахолці в Німеччині: встиг перед Америкою побувати там на подібному семінарі. Спочатку витягнув лап-топ, у файлах якого було кілька неопублікованих п’єс: дві перекладено англійською, одна польською і одна німецькою мовами. Диски з «ламаними» програмами для здачі TOEFLE (на випадок, крутилася така думка: якщо пофортунить закинути якір в Нью-Йорку), кілька CD з улюбленими мелодіями і три фільми Еміра Кустуріци, якими тоді захоплювався. Сербське кіно зблизить Валентина зі ще одним учасником програми Мілутином Бошковичем, белґрадським драматургом і журналістом. Взагалі на програму потрапили п’ятеро: він з Мілутином і троє африканців.

Після першого семінару, на якому читали і дискутували африканські драматурги – Нґозі з Ніґерії, Ібрагіма з Сенеґалу і Кісембо з Уґанди, – Валентин зрозумів, що з англійською у нього справи кепські. Африканці хоч і говорили з акцентом, але говорили вільно, Мілутин у розмові під час перерви сказав, що він випускник англійської філології Белґрадського університету.

«Треба буде підготуватися», – подумав Валентин.

Першого ж дня, повертаючись після семінару, з ним трапилася пригода – грабунок серед білого дня. Виходячи з готелю, після нетривалих роздумів він залишив у номері про всяк випадок одну п’ятдесятидоларову куп’юру. Решту, на дурну голову, прихопив зі собою. Райончик, в якому він поселився, почасти з’являвся у кримінальних хроніках міста, про що Валентин й гадки не мав. Організаторам, мабуть, забракло коштів, щоби вибрати краще місце. Його обчистили в Томкінс Сквер парку за кілька кроків до готелю. Двоє прим’ятих чуваків причепилися, голосно викрикуючи і розмахуючи руками, а третій, що стояв позаду, майстерно витягнув з джинсів гроші. Валентин виявив пропажу, коли хапнувся за грошима, щоби в продуктовій крамничці прикупити пивка.

На другий семінар він не з’явився, бо проспав цілий день в готелі. Далися взнаки перельоти.

Під вечір хтось задзвонив.

Дзвонила Келлі, студентка курсу письменницької майстерності Колумбійського університету, й запитала, чи з ним усе гаразд? Дівчина була координаторкою Валентинової програми. Він сказав, що у нього перевтома від перельотів і він ніяк не може підлаштуватися до нью-йоркського часу. «Ваше читання з паном Бошковичем, – почув він у відповідь, – перенесено на кінець вашого перебування».

Наступні п’ять днів було виділено на ознайомлення з країною, й усі учасники полетять спочатку до Нового Орлеану, а звідти – до Лос-Анджелеса.

«Програма коротка, але цікава», – протуркотіла Келлі.

«А Сан-Франциско?» – запитав Валентин.

«Ні, цього разу без Сан-Франциско, – пояснила Келлі. – Так визначено програмою».

Зависла пауза.

«Ми на рецепції, – перервала мовчанку, – і вибираємося на вечірню прогулянку містом. Якщо хочете – приєднуйтесь».

Відіспавшись, Валентин почувався значно ліпше:

«Я зараз зійду».

«Чекаємо».

Келлі сиділа в м’якому кріслі в оточенні африканців. Побачивши в дверях ліфта Валентина, дівчина махнула рукою, і нові знайомці заблимали своїми білозубими посмішками. Валентин зі всіма привітався й запитався про Мілутина.

«У Мілутина, – сказала Келлі, – здається, шлунковий розлад».

Вона звернулася до усіх з пропозицією розпочати нічну прогулянку містом з Бродвею на Сорок другій вулиці.

Так трапилося, що Валентин з Келлі загубилися серед нічного тлуму і, постоявши пів години в очікуванні на драматургів із Африки, вирішили зайти до першого-ліпшого пабу.

Як потім пояснював їхнє зникнення Нґозі з Ніґерії, що Ібрагіма з Сенеґалу захотів відлити. А на Бродвеї знайти місце для цього не так просто. Ось вони у трійку заперлися до якогось бровейського театру, але охоронець категорично відмовився їх впускати. Потім їм хтось порадив знайти до МакДональдс. Ну, і почали блукати. Нарешті Ібрагіма знайшов знайшов місце за смітником біля висотного будинку, обплетеного металевим риштуванням.

Валентин з Келлі повернулися до готельчика вдосвіта. Перший раз вони поцілуватися, вийшовши з пабу, а тоді цілувалися цілу дорогу в сабвеї. М’які уста Келлі пахли солодким бурбоном, який вона цмулила цілий вечір.

Келлі тоді зайшла у його кімнату і впала на ліжко, не роздягаючись.

«Я не поїду в цей йобаний Бруклин».

«Добра ідея, Келлі», – засміявся Валентин і спробував примоститись біля неї. Але вона відіпхала його ліктем. Ліжко було вузьке і двом спати незручно.

«Ві, я зараз не хочу!»

«Але я тебе хочу, Кей», – п’ять хвилин тому вони вирішили називати одне одного K. і V., бо їм сподобалося скоротити свої імена до початкових літер.

Валентин чемно просидів кілька хвилин на бильці ліжка, але тут Келлі, передумавши, потягнула його за край сорочки – і вони злилися в тривалому поцілунку.

Наступного ранку розколювалася голова.

На тумбочці світила лампа і біля неї лежав вирваний аркуш з готельного блокнота із запискою Келлі: „Thank you V. See you soon. К.”

Він глипнув на годинник – показувало десяту ранку. Виїзд групи з готелю до ньюаркського летовища було призначено на дванадцяту.

Валентин проблювався в туалеті й почав збиратися.

До Нового Орлеану і Лос-Анджелеса група полетіла без Келлі – у неї виявилися невідкладні справи.

У передостанній день свого перебування в Нью-Йорку Валентин з Мілутином сиділи в барі. Пили пиво і слухали млявий джаз. За ці швидкоплинні два тижні вони встигли здружитися. Валентин цікавився Данілом Кішем, якого тільки-но почали перекладати українською.

«То він жив у Франції?»

«Так, так – виїхав до Парижу».

«Я люблю його "Лютню і шрами", там, знаєш, така конструкція життя і смерті... й любові».

«А коли твій літак?» – поцікавився Мілутин.

«Та ти знаєш – я вирішив не повертатися».

«Справді?»

«Ми так вирішили з Келлі».

Мілутин багатозначно посміхнувся: «А мене в Белґраді чекає Ніна».

«Хто?»

«Ніна Бошкович, моя дружина».

Від того часу, що Валентин із Келлі замешкали в Алфабет Сіті, проминуло сім років. Келлі викладала драматургію у Hunter College й також вела програму в The Graduate Center CUNY. А два роки тому Келлі придбала китайського мопса, якого щонеділі вигулювала у найближчому вольєрі для псів. Валентин же прогулювався з мопсом щоранку, заходячи на ранішню каву на розі Авеню Бі і Десятої вулиці. На Сьомій вулиці, ближче до Авеню Сі, мешкав колись Аллен Ґінзберґ. Будинок як будинок. До речі, обшарпаний.

Келлі по батьковій лінії начебто була пов’язана із уельським середньовічним поетом благородних Іоло Ґохом. Принаймні звідти вона виводила своє зацікавлення літературою. Ні батьки, ні її старші брат і сестра за письменством спеціально не впадали.

Валентинові п’єси ставили некомерційні театри, з режисерами яких Келлі зналася, бо запрошувала їх на публічні доповіді до The Graduate Center. Пробитися на офф-бродвейську сцену поки що не вдавалося.

Життя вільного драматурга Валентинові, зрештою, подобалося. Келлі заробляла сякі-такі гроші, а він сидів по кав’ярнях і писав. І коли на одній із вечірок, які час до часу влаштовувала Келлі в їхньому помешканні з надією, що Валентинову п’єсу вдасться пропхати хоча б до LaMaMa, з’явився француз Жан-П’єр, то виникла ідея спробувати пошукати щастя в Парижі. Жан-П’єр привіз до Нью-Йорка свою постановку Жана Жене «Les Bonnes». Келлі щойно розпрацювала курс театру абсурду для своїх студентів, і Жан-П’єр був для Келлі, як кажуть, знахідкою. Вона носилася з ним як з писаною торбою: запрошувала на виступ до коледжу, влаштовувала вечірки – і в результаті француз забрав з собою англійську версію «Alphabet City», найновішого Валентинового творіння. Перед відльотом Жан-П’єра додому Келлі ледь з ним не посварилися. Вони запекло сперечалися про Віолетт Ледюк та чому Жан Жене зняв присвяту з п’єси «Служниці», котра була у первісній публікації. Жана-П’єр перебував у Нью-Йорку в травні, а на початку вересня Валентин отримав від нього запевнення, що вдалося знайти дрібні кошти на переклад п’єси французькою й заручитися підтримкою муніципального культурного фонду для ймовірної постановки.

Їхати чи не їхати – такого питання не виникало. І при кінці вересня Валентин полетів до Парижа.

Париж зустрів дощем. Поселившись в готелі, Валентин дочекався Жан-П’єра, і вони пішли до ресторанчика на жаб’ячі лапки. Після вечері він написав короткого листа Келлі, що все гаразд: він на місці й французький переклад п’єси існує.

Проминуть два паризькі тижні, й далі він помандрує до Белґрада, але про це ще не здогадується.

До Белґрада кликали Бошковичі.

З сербської столиці прилетіло два електронні листи. А він сидів у Парижі, перебиваючись з хліба на воду, і чекав, коли його п’єсу нарешті поставлять. П’єсу не поставили, бо театрик не знайшов грошей на постановку. Обіцяного гонорару – кіт наплакав. І за дорогу з Нью-Йорка до Парижа повернули лише половину. І хоча він мешкав у центрі міста, але це був готелик для студентів, які, приїхавши до Франції за академічним обміном, могли перебитися місяць-два, аж поки не облаштуються. Другий тиждень в Парижі Валентин вбивав час у кав’ярнях, про які він колись так мріяв, а поночі бродив порожніми вуличками. А потім й погода геть зіпсувалася – лило і лило. І він лежав у ліжку з комп’ютером на грудях. Жан-П’єр лише розводив руками, скаржачись на кепське фінансування культури муніципалітетом. Він був переконаний – якщо би перемогли ліві, то Валентинова п’єса точно потрапила б до списку підтримки. З початком жовтня, коли не було чим платити за готель, Валентин перебрався до Сарселю. Він поселився у великому двоповерховому будинку, колишньому готелі, що був власністю Жан-П’єрового прадіда. Родина не могла нічого вирішити з продажем, і готель бовванів пусткою. Одна частина фасаду, ліве крило, було обшито риштуванням, за праве будівельники й не бралися. У закинутому фонтані плавали зелені водорості й посірілий тиньк просяк брудним мохом. Жан-П’єр попередив, що на другому поверсі є кілька кімнат, що колись були готельними номерами: «Можеш вибирати яку захочеш». Валентин відчинив перші двері. У кімнаті було ліжко і стіл. Вікно виходило в сад. Він кинув на ліжко свою дорожню торбу. І, дочекавшись Жан-П’єрового від’їзду, вийшов щось купити собі на вечерю. Сарсель, порівняно з Парижем, був дірою. У перші три сарсельські дні Валентин спробував щось писати. Але не йшло. На першому поверсі зліва від вхідних дверей розміщалася їдальня, у якій було кілька крісел і довгий стіл. Тиша лежала грубим порохом. Валентин спробував уявити, як за цим столом снідали постояльці. Як звучали їхні голоси і сміх. Як постукували об фаянс посуду видельці і ножі. Валентин вибрав найбільш придатне крісло, з яким пройшов коридором і вийшов задніми дверима в сад. Сів і закурив. Сад також був недоглянутий. Вночі з саду доносилось нявчання котів, що сходились сюди з сусідських будинків.

Мілутин знову нагадав про себе, а Жан-П’єр взагалі скис.

Останньою краплею, що переповнила чашу терпіння нашого драматурга, стало чергове пограбування на прикінцевій станції метро, звідки діставався автобусом до Сарселю. Того вечора Валентин затримався в Парижі до півночі й до Saint-Denis Universite доїхав останнім потягом. Вийшов на автобусну станцію і став чекати. За графіком найближчий рейс мав би бути за пів години. Валентин стояв під дашком сам. З-за повороту зблиснуло світло фар. «Ну, нарешті», – зрадів. Але замість автобуса в’їхало старе рено. Спочатку авто проїхало мимо Валентина, але розвернувшись, порівнялося з ним. З машини вийшло двоє. Вони про щось запитали, але Валентин не второпав ні слова. Його вдарили в грудну клітку і, заломивши руку, витягли гаманець. Рено рвонуло, а за якийсь час приїхав останній сарсельськиий автобус.

Тримаючись за груди, він сказав водієві англійською:

«Sorry, I lost my wallet».

Водій кивнув.

Келлі писала щодня. Писала про мопса, якого вигулює щоранку, а потім біжить до Гантер-коледжу. Писала про сусідку, котру забрали до лікарні. Про молодих турецьких драматургів, які прилетять на фестиваль при кінці листопада. Про те, що вона записалася до асоціації боротьби з насиллям над домашніми тваринами. Запитувала, як там ведеться Валентинові й яка погода в Парижі. Валентин відповідав коротко: «Кохана, усе гаразд. П’єсу ось-ось поставлять. Жан-П’єр дуже милий. Я перебрався до Сарселю, але тут постійно дощить і позимніло. Вчора цілий день – в Парижі». Кожного ранку, відкриваючи комп’ютер, Валентин ловив себе на думці, що Париж такий же сучий син, як і цей талалайко Жан-П’єр. Його уже коробило від Жан-П’єрових: туа, муа, тужур. Після двотижневого перебування стало зрозуміло, що постановка зірвалася.

Він купив квиток до Белґрада і покинув Париж.

Мілутин запевняв, що п’єсу поставлять на раз-два і саме тому наполягав на Валентиновому приїзді.

Коли летіли, командир літака оголосив, що пролітають над Монбланом. В ілюмінаторі виднілася гора, схожа на двогорбого верблюда.

На летовищі «Нікола Тесла» Валентина зустріла Мілутинова дружина Ніна, бо того дня Мілутин подався до Нового Саду, щоби відвідати заслаблу маму. Оскільки у Бошковичів було одне авто, то вирішили, що Ніна візьме таксі, щоби привезти гостя до готелю на вулиці Косовській.

«Сречко», – привітався до них таксист й відхилив двері, щоби вийти, але Валентин показав, що багажу немає. І Сречко залишився сидіти за кермом.

«Звідки гість?» – поцікавився водій.

«З Парижа», – кинула Ніна.

«Обоє?» – пожартував Сречко.

«Ні, тільки він».

«На француза не схожий», – продовжив Сречко, показуючи свою обізнаність.

«А він не француз».

«Охох, – позіхнув таксист, – куди?»

«На Косовську, готель "Юніон"».

Валентин всівся на заднє сидіння – в салоні пахло бензином. Сречко довго крутив перемикач радіо. Нарешті знайшов радіостанцію, з якої передавали народні пісні. Сербську Валентин розумів сяк-так і міг зліпити навіть кілька речень. Ніна сиділа поруч з водієм. Тримала біля вуст сиґарету і час до часу гладила себе нею, наче пір’їною.

Автобан до Белґрада прорізував кукурудзяні поля.

«Кукуруз прикупљени?» – запитав сербською Валентин. І подумав: «Чи мені не все одно: зібрали чи ні?»

Таксист лише посміхнувся.

А Ніна відповіла: «Але війну програли».

«Хто програв? – завівся водій. – І яку?»

І таксист зчепився з Ніною: у вхід пішло все – партизани, четники, Тіто, Мілошевич, Клінтон, Боснія, хорвати, Османська імперія, червоний перець і синій виноград. Видно було, що Ніна любила широкий світ, а Сречко любив Сербію. Зрештою, Ніна також сказала таксистові, що вона любить Сербію. І вони обоє підхопили мотив пісні з радіоприймача:

Али сам поносно клиц’о, живела Србија!
Али сам поносно клиц’о, живела Србија!

Ніна оглянулася назад і посміхнулася, наче вибачилася за суперечку.

«Кустуріца, – подумав Валентин. – Спочатку сваряться, потім співають, а тоді обіймаються і клянуться в любові одне одному».

У готельній кімнаті хтось залишив напіввідхиленим вікно з подвійними рамами, що виходило у внутрішній двір. Кімнатка була так собі, але Валентин був вдячний Бошковичам за турботи. Перебування оплатив театральний фестиваль, для якого почали готувати постановку.

Воркотали голуби.

За якийсь час по ринвах вдарили важкі краплі дощу.

Валентин прикрив вікно і подумав, що це він привіз до Белґрада паризький дощ. На диво, спати не хотілося, й перечекавши, поки перестане падати, вийшов з готелю.

На місто спадали сутінки, і Валентин пішов у напрямку вулиці князя Михайла.

Йдучи, зауважив рекламу бару Muha.

«Дивна назва», – подумав і звернув на вулицю короля Петра.

У барі грала Nada Pavlovic band.

Валентин вийшов на другий поверх.

Пив вино і слухав балканський джаз.

Театр, про який згадував Мілутин, знаходився в райончику Царева Чупрія. Як встигла пояснити Ніна під час добирання з летовища, це був один з популярних театральних майданчиків з аванґардним репертуаром і займав приміщення колишньої цукрової фабрики.

Наступного дня Бошковичі чекали Валентина у фоє готелю. Мілутин, пом’явшись, зізнався, що перекладач ще не впорався з цілим текстом, але Валентин наполіг на поїздці до театру.

«Режисерка – класна, – сказав Мілутин. – Сподіваюся співпрацюєтеся»

Побачивши режисерку Даніцу Младеновіч, Валентин одразу відзначив, що її далекими предками були османи.

Даніца обійнялася з Ніною і Мілутином й поручкалася з автором.

«Ділова», – подумав наш драматург.

«Уже звикли до Белґрада?» – запиталася Даніца.

«Звикаю», – ухильно відповів Валентин.

П’єса, відкинута офф-бродвейськими театриками, і якій не пощастило з постановкою в Парижі, була присвячена Томпкінс Сквер парку, вірніше бойні, влаштованій у 1988 року мером міста супроти наркоманів, безхатьків та опущеної на дно богеми. Валентин зробив головною героїнею молоду журналістку, що брала інтерв’ю у мешканців парку протягом кількох місяців за редакційним завданням, і того дня, коли поліцейські пішли штурмом на стихійне поселення, мимоволі опинилася у цій веремії. Головну героїню звали Ребека. Під час інтерв’ювання вона зустрічається з наркоманом Джеррі. Розпитуючи про його шлях на дно, журналістка закохалася. У неї визріває план витягнути коханого з Томпкінс Сквер парку. А того дня, коли Джеррі погодився відвідати з Ребекою клініку для наркоманів, парк оточує поліція, і закохані вирішують чинити спротив разом.

«Ти щось чув про Капралова?» – запиталася Келлі, дізнавшись про задум.

«А хто це?»

Вона підсунула йому книжку «Once Threre Was a Village» і газету Village Voice із закривавленою головою на першій сторінці.

«Що це?»

«Це – Капралов. Прочитай».

Минуло три дні перебування на Косовській. Валентин більш-менш освоївся з белґрадським центром. Принаймні до Царевої Чупрії діставався без пригод. Даніца вирішила показати автору сценічне втілення його твору і почала чомусь із останньої дії, коли Ребека з Джеррі очікують поліцейського штурму.

Дія 5

Серпень. Спека. Ніч.

На сцені – барикада, збудована з металевих труб, дощок та паперових пачок.

На вершку встромлено високу палицю з білим полотнищем «We are fighting for freedom».

Барикада – ліворуч, а поліцейські, що спостерігають за тим, що діється, праворуч.

Ребека і Джеррі, обійнявшись, лежать на газоні. Поруч з ними кілька захисників співають пісню Rod’a McKuen’а “The Beat Generation”:

Some people like to rock. Some people like to roll.
But me, I like to sit around to satisfy my soul.
I like my women short. I like my women tall.
And that's about the only thing I really dig at all.

Ребека (звертається до Джеррі): Як гадаєш, коли вони почнуть?

Джеррі: Не знаю.

Ребека: (слухає, приклавши до вуха транзистор) По радіо передають, що парк оточено навіть кінною поліцією.

Джеррі: Вони можуть. Ось звідки я чую запах лайна.

Ребека: Наша барикада остання, вони зачистили все. Багато арештованих, поранених.

Джеррі: Першим і останнім – найважче. Нам випало бути останніми.

Ребека: Кажуть, що вчора тут був Ґінзберґ. Читав вірші.

Джеррі: Аллен?

Ребека: Він.

Біля барикади з’являється тінь.

Поліціант 1: Поглянь, поглянь. До них хтось пробирається.

Поліцант 2: Ідіот. Гадає, що вони встоять, а ми відступимо?

Поліціант 1: О, ти диви – перелазить.

Поліцант 2: Нічого-нічого, ще один пацієнт госпіталю.

За барикадою стихає пісня.

Джеррі: Що це? (запитує Ребеку, котра повертається до Джеррі з пакунком в руках).

Ребека: Нам принесли поїсти.

Джеррі: Хто?

Ребека: Хтось із сусідніх будинків.

Джеррі і Ребека їдять.

Ребека: Ти думаєш, вони вночі не атакуватимуть?

Джері: Не знаю.

Ребека: Хіба їм не все одно, як тут живуть люди?

Джері: Видно, ми їх дістали.

Ребека: (знову слухає приймач) Передають звернення мера міста.

Джері: І шо той йолоп верзе?

Ребека: Каже, що він проти стихійних поселень і антисанітарії.

Джеррі: Парк був моїм домом протягом двох років. Тут ми зустрілися. Я захищатиму це місце!

Ребека: Я з тобою. (Пауза). Дже?

Джері: Шо?

Ребека (закинувши голову): Чому не видно зірок?

Джері: Ти про шо?

Ребека: Я кажу, що на небі не видно зірок.

Джері: (посміхається) У місті ніколи зірок не видно.

Ребека: Чому?

Джері: Не знаю. Забагато світла.

Даніца ляснула долонями і прокричала: «Стоп! Перерва. Дякую всім».

Пробираючись з напівтемряви задніх рядів, до Даніци підійшов Валентин.

«Ну як?» – запитала вона.

«Цілком».

«А декорації?»

«Також в порядку».

«Поки що над костюмами міркуємо».

«Тобто?»

«Ну, чи вбирати поліцейських в уніформу, чи щось інше придумати».

«Та тут – вільному воля».

«Якщо хочете, можете залишитися. За пів години ми продовжимо».

«Дякую. Піду трохи розвіюся».

«Я б ще хотіла з вами ще трохи поговорити щодо певних деталей у п’єсі».

«Радо».

«Як у вас з часом на завтра?»

«Пасує. Бошковичі ще нічого не придумали».

«Тоді давайте о сімнадцятій біля книгарні "Просвета", на князя Михайла».

«Знаю це місце. Домовилися».

Вони зустрілися наступного дня.

Якийсь час вони йшли мовчки, наче приміряючись одне до одного. П’єску вона узяла до постановки з намови Бошковичів, з якими зналася через своїх батьків. Ще з дитинства Даніца мріяла про Америку і Нью-Йорк. З журналів вирізала фотографії американських міст, мріючи коли-небудь там побувати. «Ніщо так не руйнує людину, – повчав юну Даніцу батько, – як прив’язаність до чогось одного». Дочка з недовірою ставилася до батькових повчань і продовжувала таємно любити Америку. Батько Даніци завше картав те, до чого сам був найбільш схильний. Він, колишній директор видавництва, комуніст і власник одноповерхового будинку в передгір’ї західної Сербії, зненавидить Америку після бомбардувань і викине доччині вирізки у смітник. Коли ж Даніца запитає батька, куди поділися її вирізки, бо захоче уявити собі сценографію «Alphabeth City», то почує у відповідь: «У нашому домі місця Америці немає, – і завершить з пафосом, – як і в серці правдивого серба». Коли він дізнається, що дочка готує постановку про Америку, то припинить з нею спілкування.

«Ви вперше у Белґраді?» – запиталася вона.

«Так», – відповів Валентин.

Вулиця князя Михайла була пішохідною. По обидва боки – крамниці та ґалереї. Продавці каштанів смажили їх і розфасовували у паперові пакетики. Час до часу потрапляли на очі старі циганки, які підкараулювали перехожих.

«Я навіть не знаю, що вам запропонувати».

«Давайте підемо маршрутом Даніла Кіша, а тоді знайдемо якусь кафану».

«Маршрутом Кіша?» – здивувалася режисерка.

«Ну, описаним в оповіданні "Шрами і лютня"».

«Ага, – з розумінням поставилася до Валентинової пропозиції. – Тоді нам потрібно на Французьку 7». За цією адресою знаходилося приміщення Спілки письменників і ресторан.

Вони розвернулися і пішли в протилежному напрямку.

Дійшовши до Французької 7, звідки Кіш розпочинав свою розповідь в тому оповіданні, Валентин з Даніцею помітили на масивних дверях Спілки оголошення про літературну зустріч на тему Косового поля. Вийшли на другий поверх – з привідчинених дверей було чути читання віршів. Вони трохи постояли й, не наважившись увійти до зали, вийшли.

Поблукавши вулицями, зайшли в «Руски цар».

«Тут також бував Кіш?» – запитався Валентин.

«Будемо сподіватися, що так».

«Значить, ми від маршруту не відхилися?»

«Знаєте, інколи мені видається, – жартома сказала Даніца, – що Бог спеціально збудував Белґрад, щоби інші нам заздрили».

Валентину неабияк пощастило, бо двадцятисемирічна Даніца, зі слів Бошковичів, уважалася молодою зіркою сербської режисури. Струнка, з чорною копицею волосся і такими ж чорними великими очима, як в риби. Вона нещодавно повернулася з Берліна з театрального фестивалю, де її постановка отримала нагороду. З цього приводу Даніцу запрошували на телепередачі, а белґрадська преса детально розписала успіх молодої режисерки. Власне тому зустрічні незнайомці, впізнаючи її, віталися. Даніці це лестило.

Офіціант також упізнав Даніцу, звернувшись до неї, коли вони вибирали столик: «Госпођица Младенович може бити тамо... крај тог прозора», – вказуючи на краще місце біля вікна.

«Питимемо, – сказала Даніца, – македонське».

«А як же з патріотизмом?» – пожартував Валентин.

Даніца порадила Валентинові замовити плескавицю, а сама обмежилася ягнечою чорбою і салатом.

«Знаєте, коли Мілутин попрохав прочитати вашу п’єсу – великого бажання у мене не було», – почала розмову Даніца після того, як вони з Валентином випили по фужеру вина за знайомство.

«То вам сподобалася історія Ребеки і Джеррі?»

«Не те що сподобалася, – розмірковувала Даніца, вишукуючи виделкою в салаті родзинки. – Це якась незвична нью-йоркська історія. Посеред хаосу, що наближається, – любовна історія. Просто цікаво».

Валентин спостерігав за супутницею, влаштовуючи собі допит: «Хіба вона може бути самотньою? Напевно, якийсь акторець з трупи давно поклав на неї око».

«Тобто, – продовжувала Даніца, – щось мене зачепило».

«Дякую», – відповів Валентин.

Вона бачила, що він поїдає її поїдом. Жіноча інтуїція її не підводила ще ніколи.

«А як ви пережили бомбардування?» – несподівано запитав Валентин.

«В театрі, – вона поправила волосся. – Я подумала, що в цукрову фабрику не цілятимуть».

Репетиції йшли повним ходом.

На вихідних Бошковичі запропонували поїхати до монастиря Мілешева. Валентин, дивлячись сербське телебачення, неоднораз потрапляв на передачі про православну віру, монастирі та церкви. А імена сербських князів, деспотів, жупанів, вождів, королів йому починали вже снитися: Бранковичі, Хребеляновичі, Обреновичі, Караґеорґієвичі.

«А що це за монастир?» – поцікавився він у Мілутіна.

«Там є знаменита фреска білого ангела».

«Далеко звідси?»

«Ну, годин чотири».

«А Даніцу візьмемо?»

«Хіба сам з нею домовлятимешся».

Виїхали в суботу вдосвіта.

Мілутин – за кермом, поруч нього – Ніна. Даніца з Валентином вмостилися на задньому сидінні. Поки виїжджали з центру, Валентин побачив обнесену загорожею поруйновану будівлю Міністерства внутрішніх справ.

Даніца одразу заснула, притулившись щокою до холодного скла. Видно, що репетиційний марафон її втомив. Валентинові хотілося підставити їй своє плече, на яке вона могла схилитися, але вона вибрала вікно.

Початок жовтня ще був теплим.

На селянських хатах, які траплялися на шляху, висіли заплетені в коси кукурудзяні шульки, червона паприка і золотава цибуля. Авто мчало, проминаючи автозаправки, придорожні ресторанчики й корчми. Листя дерев помалу входило в жовтизну. День заповідався сонячний. Туман чіплятиметься клаптями за капот вже перед Прієполем, звідки до монастиря рукою подати.

Через дві години, коли показалися перші пагорби, Мілутин з’їхав з траси й зупинився біля придорожньої корчми.

Ніна з Даніцою вийшли з авта й, потягнувшись, пішли за вказівником до туалету.

Мілутін привітався з господарем. Це був вузлуватий чоловік з пишними вусами, на голові якого красувалася зелена пілотка. Він покручував корбою, смажачи молоде ягня.

Запах смаженого м’яса лоскотав ніздрі. Стоячи на парківці перед корчмою, Валентин розглядав навколишні гори. Він упіймав себе на думці, що на якусь мить геть забув про Келлі, квартирку, мопса, вічну нью-йоркську метушню, наче усього цього в його житті взагалі не існувало. Груди наповнювало прохолодне гірське повітря, приправлене гіркуватим димком.

Сиділи в корчмі. Даніца – у теплому светрі, обмотана кольоровим шаликом. «Я відключилася, – якось вибачливо сказала. На її лівій вилиці були видні дві заспані басамуги. – Виглядаю, очевидно, як відьма».

Пообідавши, рушили далі.

У монастирі їх зустріла черниця Міліца.

Четвірка послушно попрямувала за черницею в напрямку церкви. Розповідь про монастир і короля Стефана Владислава з Неманичів Валентин слухав неуважно. Він йшов услід за Даніцою і милувався її стрункою фігурою та тріпочучим на шиї шаликом. Мілутин в обнімку з Ніною встигав розпитувати сестру про теперішнє життя-буття монастиря, бо про Неманичів та монастир він знав усе назубок.

Даніца наче відчула на собі пристрасні погляди, зупинилася і, повернувши голову:

«Не відставайте – а то про пропустите важливу історію, – сказала Валентинові й додала, сміючись. – Ми, серби, вам того не пробачимо».

«Та щось задумався».

Вона дочекалася, щоби Валентин порівнявся з нею, і узявши його під руку, як кавалера, впевнено повела вперед.

Всередині церкви на східній і західній стінах проступали старовинні фрески. Навіть шепіт чи покашлювання віддавало луною. На східній частині нартекса – це слово Валентин почув вперше з уст черниці – білів білий ангел. Це була частина фрески разом з жінками-мироносицями, яких, як правило, не зображували на туристичних листівках.

Валентин стояв перед ангелом і дивився прямо йому у вічі, й здалося, що ангельські очі схожі на очі Даніци – такі ж великі й глибокі. Коли Мілутін, Ніна і Даніца видяковувались і прощалися з сестрою Міліцею, почув:

«А звідки наш гість?» – запиталася черниця.

«З Америки», – відповіда Даніца.

«Православний?»

«Мабуть, католик», – сказала Ніна.

«То шо, хорват?»

«Гірше, – відповів Мілутін, – українець».

«Значить, наш, – дійшла висновку сестра Міліца. – Рус».

Під вечір з пригодами доїхали до відпочинкової оселі посеред гірського кряжу. Здалека блимали засвічені вогні. Літній сезон закінчився, а зимовий не розпочався. Навколо великого басейну ще валялися неприбрані лежаки і пластикові крісла. Найбільшою з-поміж будівель був ресторан з великими вікнами.

Схоже, на них зачекалися, бо у вікнах світилося, а офіціант, переминаючись з ноги на ногу, стояв на сходах.

Прийшла власниця – худорлява і замість привітання прокуреним хрипливим голосом сказала:

«А я думала, що ви вже не приїдете».

«Вибачте, – почав перепрошувати Мілутін. – Нам в дорозі колесо вистрілило».

«А якою дорогою ви їхали?»

Мілутін назвав якесь гірське село, біля якого трапилася халепа.

«Ваше щастя, на гірських дорогах часто трапляються пригоди», – і вона кивнула офіціантові, який зачекався, стоячи при барній стійці.

«Ось ключі від трьох кімнат», – сказала власниця і поклала їх на край стола. – Сніданок з восьмої».

По вечері Бошковичі швидко зникли. Мілутин послався на втому від дороги.

Валентин, залишившись із Даніцою, запропонував посидіти надворі.

«Зимно», – відповіла дівчина.

«А ми прихопило ці овечі коци», – сказав він і показав на дерев’яну лаву, на якій ті, вискладані, лежали.

«Ну, хіба доки не закоченіємо, – ви ж хочете, щоби постановка відбулася?»

«Звісно. Я спробую вас не заморозити».

Навкруги було темно. В жовтневі ночі темінь у горах спадає швидко.

Даніца з Валентином натягли поверх теплих светрів балонові куртки. З басейну, затягнутого синім брезентом, тхнуло.

Валентин узяв два крісла, і вони сіли поодаль басейну. Якби хто за ними спостерігав, то були помітні тільки білі пластикові крісла, над якими тремтіли два голоси.

«Так темно навкруги, аж лячно», – прохопилася Даніца.

«Ви почали були щось про вашого батька».

«Він – націоналіст».

«Аж так?»

«Коли він дізнався, що я ставитиму п’єсу про Америку, то припинив спілкування зі мною».

«Давно?»

«Ні, два тижні тому».

«Він все одно вас любить».

«Не знаю».

«Для вас батько дуже важливий?»

«Був, до підліткового віку, поки я його не зненавиділа».

«А тепер?»

«Просто він хворий. Йому потрібна опіка».

Гірською дорогою мчало авто. Було видно, як воно просіває темряву і молочний туман.

«Даніце, ваші очі схожі на очі білого ангела».

«Це ви тільки що придумали?»

«Ні, я про це сказав собі, коли ми перебували в церкві».

«Це щось значить, Валентине?»

«Це значить, що ви мені подобаєтеся».

«А ваша американська подружка, Келлі?»

«Обана, – пронеслося у Валентиновій голові, – це Мілутин розляпав про Келлі. Значить, Даніца цікавилася, що там у Валентина і як. А що мав чинити Мілутин? Відбутися мовчанкою? Зіграти дурня? Та й, зрештою, будь-яке приховування рано чи пізно вилізе як шило з мішка».

«Так... є Келлі, – відповів. – Ми з нею разом уже сім років».

«То для чого тобі я?» – Даніца вперше звернулася до Валентина на «ти».

Він закинув руку на її плече, а вона повернула голову, дивлячись просто в очі. А ще через мить Валентин впився в її зимні вуста, поволі розсуваючи їх своїм язиком.

Вони так пристрасно цілувалися, що за якийсь час їм забракло у грудях повітря.

«Чому не видно зірок?» – ковтаючи кисень, запиталася Даніца словами з Валентинової п’єси.

«Не знаю. Забагато темряви».

«Пора йти спати, – прошепотіла Даніца, – Мілутин хоче виїхати удосвіта, перед сніданком. Казав, що перекусимо по дорозі».

Валентин витягнув з кишені два ключі, прихоплені з ресторану, від своєї і Даніциної кімнат.

Вона затиснула Валентинову долоню в кулак:

«Одного вистарчить...»

І хочете вірте, а хочете ні, але тієї ночі над горами пролітав білий ангел. Його бачили поліцейські, що заступили на чергування, але промовчали, нікому не сказавши, бо боялися, що їх звільнять або ж запруть до божевільні.

* * *

Мопс зустрів Валентина в коридочку гарчанням, а Келлі, поцілувавши, поцікавилася:

«Як поїздка, коханий?»

У відповідь Валентин зітнув плечима:

«Втомився від перельоту».

«Піца в холодильнику».

«Дякую, я приляжу».

Уже в дверях Келлі несподівано запитала:

«Ти знаєш, про що писатимеш наступну п’єсу?»

«Знаю», – твердо відповів Валентин.

«І про що?»

«Про білого ангела».