Можливо

Напевно, можна не помічати завивання сирен і цей рев генераторів на вулицях, похоронні кортежі, трагічно красиву мелодію «Пливе кача» на головному проспекті свого міста дитинства, яка справді пливе над всіма будинками, парком, зависає надовго. Напевно, можна до цього якось звикнути. Напевно, можна – все залежить від порога психічної стійкості. Є такі люди, знаю їх особисто, які цього літа повертаються у свій Краматорськ, на свій південь і схід. Повертаються, бо свій, тому що скучили власне за домом, за рідним – кожен вкладає у це поняття щось особливе, навіть якщо то руїни. Повертаються звідси, зі спокійного заходу України, з Галичини, звідки деякі власне місцеві жителі цього літа («я вже не витримую») виїжджають на Захід – далеко-далеко і, можливо, назавжди. Врешті-решт, цей галас, цей шум, це ревіння моторів, завивання сирен не триває нон-стоп – ні, це триває годинами. А тоді «дали світло» – і знову спокій і тиша, літо і спека, і вулиці наших міст, особливо містечок на Галичині виглядають спокійно і мирно. Галас дітей, розмови дорослих, гул машин і крики стурбованих мам, чий малюк не бажає стояти на місці – «стій, там машини, куди ти пішов!» В такі ось хвилини легко забути про реальність війни і вернутися назад в то мирне минуле, бо все ніби так, як тоді, того літа… Поки не побачиш його: молодий, років тридцять точно немає; літо, спека, шорти і протез – його неможливо не помітити. Реальність війни, яка далі триває, яка не робить зупинок і не зважає на нас, наші мрії, думки, побажання, яка далі збирає свій кривавий страшний урожай.

Як звикнути до того, що знайомих облич на Алеї героїв все більше і більше? Як змиритися з тим, що ніколи ти не побачиш їх тут, на цій вулиці, у своєму житті, не почуєш їхні голоси, їхні довгі розмови, що зазвичай починалися словами «а ти пам’ятаєш, як?..» Все це відійшло, цього більше не буде, лиш пам'ять людська тримає окремі, часом банальні, побутові фрагменти буття. Ніякого пафосу, звичайне життя і звичайні розмови про все і ні про що.

Їх більше немає, вони загинули, щоб ми могли жити, ходити, стояти, лаяти владу, сусідів, погоду, відключення світла і ціни, «ці страшні ціни на все», щоби тривало життя цих дітей, яких вчителі, вихователі ведуть на екскурсію і відпочинок. Навіть для того вони поклали життя, щоб перехожі могли просто проходити повз їхні портрети, поспішаючи, не маючи часу й глянути в бік Алеї героїв. Поспішаючи, бо їх кличе життя і живі люди, проблеми, тривоги і болі.

Не можна, неприпустимо змиритися з тим, що хтось – і немало таких – плекає ілюзії й навіть озвучує їх навмисно, публічно, що можна якимсь чином і способом замирити агресора ( «математично нам війну не виграти» – це говорять якраз ті, хто в безпеці і затишку, хто нічого і нікого не втратив на цій війні, ні близьких, ні рідних, ні дому, ні міста, ні своєї малої батьківщини), принести в жертву йому території і, звичайно, людей – і що тоді відбудеться? Що далі, як вони собі це уявляють? Що після цього настане мир, рейх стане цивілізованим, чемним, згадає про правила, буде поважати закон? Ви в це вірите? Що далі ніхто не загине, «бо скільки потрібно ще цих непотрібних смертей»? Піти на поклін до орди, попросити по мир, перемир’я?

Це відкладена смерть – не мене, не їх (ті, хто це пропагують, втечуть за кордон), навіть не наших дітей і внуків. Це відкладена смерть тих ще ненароджених українців, нових поколінь, бо їх ніколи не буде – України не буде, буде територія рейху і панування орди.