Штука

 

I.

 

Льонко прийшов на салю, коли як раз скінчив ся перший акт. Станув при дверех і почав водити очима по кріслах. Побачив її. Сидїла в другім рядї. Але не так то легко було дістати ся до неї!... Не хотїв розтручувати нагально людий, що йшли у ріжні сторони, або стояли гуртами, бо мігби звернути на себе увагу. Ждав, аж зробить ся вільний перехід, а поки-що станув і почав приглядати ся їй.

 

Була в скромнїй, темній сукнї. Її снїжно біле лице, чудні ясні очи і волосє відбивали ще більше від темної краски сукнї.

 

Сидїла сумна, задумана... Нерадо відповідала якійсь старшій дамі, що приглядала ся їй і індаґувала її мов суддя злочинця.

 

Лють зняла Льонка на ту стару сатану, як назвав її в душі... Він хотїв станути на перешкодї дальшому слїдству і тому не зважаючи вже на нїкого пустив ся наперед.

 

По хвилї станув із глубоким уклоном перед Ядвіґою, що на його вид спершу поблїдла, а потому почервонїла.

 

— Добрий вечір — прошептала тихо, та відвернула голову, мовби і не догадувала ся, що він прийшов не аби сказати лише „добрий вечір".

 

— Чи місце коло панї вільне? — спитав Льонко, не зразивши ся тим зимним принятєм.

 

— Вільне!

 

— Позволите панї усїсти менї тут?

 

Глянула на него здивована. Хвильку помовчала. А далї промовила:

 

— Місце се може бути занятє.

 

— Коли досї не найшов ся вляститель його, то нехай сам собі припише вину. Коли лише панї позволять менї заняти його, то вже я не дам собі його забрати, аби там не знати хто був.

 

— Сїдайте, сїдайте, коли не лякаєте ся якої неприємности.

 

— О! Дякую!... Якже бавлять ся панї? — спитав сїдаючи.

 

— Не бавлю ся! Я не люблю приходити на представленя, але одна товаришка просила мене, аби я прийшла критикувати її гру.

 

— Якто? Панї не люблять театру?

 

— Нї! Я дуже люблю театр! І лише із замилуваня посьвятила ся штуцї. Але не люблю ходити до театру тут, де мене знають. Бо звертати увагу на себе не хочу. І немило менї сидїти, коли знаю що всї очи звернені на мене.

 

— Я думаю, що коли панї грають, то більше ще дивлять ся всї на вас...

 

— А,... се що иньшого, я тодї не є собою. Я не бачу тодї публїки цїлком. Не бачу нїкого.

 

— Справдї? Як се можна так? Я не розумію!

 

— Я не з’умію вияснити вам сего добре. Бачите, коли я граю в якійсь штуцї, то переношу ся цїлком у сьвіт, який представляєть ся на сценї, стараю ся віддати як найвірнїйше характер і індивідуальність тої особи, яку представляю, відтворити після мойого понятя тип, який автор, пишучи штуку, бачив у своїй уяві. А коли хочеть ся аби такий тип був суптельно викінчений, треба зрозуміти цїле окруженє даної особи, треба пізнати відки вона вийшла, хто вона і що вона, треба зрозуміти її душу, треба відчути характери співдїлаючих осіб.

 

— І се все мусите мати на думцї коли граєте?

 

— А вжеж! Інакше годї. А часом трафляєть ся й таке, що не все можна відтворити даний тип як слїд. Менї здаєть ся нераз, ось так і так буде добре. Автор хотїв так мабуть змалювати свою геройку. А з часом бачу, що я хибно зрозуміла її, що лїпше чи природнїйше грати її в иньший спосіб. Що тип відтворений мною не є ще добрий, не є викінчений, що богато в нїм неконсеквенциї. І ролю, яку я грала вже десять або й більше разів, я зачинаю студиювати на ново. А коли прийдеть ся виконати її, віддати так, як я зрозуміла її останнїм разом, я не можу дивити ся на публїку, або й думати про те, що на мене дивлять ся сотки народа.

 

— Значить для вас не істнує публїка як ви граєте. Вам не робить се ріжницї, що сотки очий звернені на вас?

 

— По правдї... так. Але буває, що я не можу в нїякий спосіб переняти ся ролею. Се коли я або змучена, або коли мої нерви дуже роздражнені. Тодї бачу публїку, але як раз тому не можу повертати ся свобідно. І тодї я знаю рішучо, що граю зле. Ви може не зрозуміли мене. Я бачите не вмію сказати так сего, як хотїла би. Але може бодай догадаєте ся, що я хочу сказати!

 

— Розумію вас панї. Але скажіть менї, прошу, чи кожда артистка так дивить ся на сю справу і подібно як ви трактує штуку.

 

— Рішучо не можу сказати вам сего. Менї здаєть ся лише, що інакше розуміли її не можна і не вільно. Штука після мене сьвята річ. Хто голосить лише, що є її приклонником, а в дїйсности не працює над тим, аби пізнати її добре і відповісти гідно високій тій цїли, той є комедиянтом, його місце на цирковій аренї в ролї акробата!

 

Заслона піднесла ся. Почав ся другий акт. Ядвіґа замовкла. Звернула очи на сцену і слїдила пильно гру молодої ще акторки. За кождим невластивим рухом, жестом, чи інтонациєю голосу кривила ся мимоволї, хмарила ся. Знать гарно було їй із тим, бо Льонко не зводив із неї очий.

 

Вона чула його погляд на своїм лицї. Румянила ся що хвилї, а врештї румянець не сходив із її лиця.

 

Заслону спустили. Кінець і другого акту.

 

Крики, оплески і тупаня ногами. Раз по раз викликуванє артистів, що з усьміхом вдоволеня кланяли ся, дякуючи за узнанє.

 

Ядвіґа обкинула згірдливим поглядом публїку і стягнувши брови, видивила ся десь у простір.

 

— Чого панї посумнїли? — спитав її Льонко.

 

— Я не посумнїла. Чогож би? — відповіла, стараючи ся розпогодити своє лице.

 

— То може панї невдоволені з гри товаришки?

 

— Нї! Гра її не була зовсїм зла. Троха неприродна, але вона ще недавно на сценї. Перший раз грає сю ролю. Місцями була навіть дуже добра; зрештою мала роля, на неї мало хто зважав.

 

— Якто, прецї викликували її щось чотири чи пять разів. Ось знов змагаєть ся буря оплесків.

 

— Хиба ви не були тут, що не знаєте кому властиво бють „славно“.

 

— Признаю ся, що я був задуманий і не знаю, як акт сей скінчив ся. Щож се викликало таку загальну веселість?

 

— Той, що грає Роберта, потручений злегка Нїною перевернув ся досить неповоротно, а притім зробив несмачний жест...

 

— А! тепер розумію ceй вибух веселости, а заразом вираз невдоволеня на вашім лицї.

 

— Така то наша публїка! Фарси, веселі оперетки подобають ся їй. А поважні річи вона іґнорує.

 

— У нас се звісна річ, що на поважних комедиях, на драмах, театр сьвітить пустками, а коли часом збереть ся більше народа, то він не задає собі навіть стільки труду, аби відчувати із силї артистом на сценї, аби зрозуміти його. Байдужно слухає і невдоволений вертає домів. Тому я сердечно жалую артиста, коли бачу, як він нерви свої напружує на тій сценї, а на сотку людий найдеть ся може кілька осіб, що розуміють його. А в першій мірі, я жалїю вас панно Ядвіґо. Шкода здоровля кажу вам, шкода працї! Ви мучите ся дві, три годинї, аби представити нам скїнчений тип приміром ідеальної жінки — ваш товариш скаже якийсь немудрий дотеп, ще до того перевернеть ся і цїла заслуга, що штука подобала ся, йому припаде в паю, бо по його дотепах публїка найбільше сьміяла ся і бавила ся.

 

— Так, воно так часто буває. Я хоч три роки лише на сценї, пересьвідчила ся про те сама. Але як самі кажете є виїмки, що розуміють нас і оцїнюють нашу працю. Зрештою, скажу вам, артист не повинен зовсїм спускати ся на суд публїки. Вона може бути односторонна, може мати иньші погляди. Артист нехай слухає власного внутрішного голосу. Він найлїпше скритикує його гру.

 

— Панї дуже люблять сцену?

 

— Дуже!

 

— І нїколи панї не покинулиби її?

 

— Я?... Не знаю. Не думаю, нїколи про се.

 

— Хиба думаєте до смерти грати?

 

— А чомуж би нї?

 

— А колиб ви залюбили ся, а той кого би ви любили, жадав від вас аби, ви покинули сцену?

 

Лиця Ядвіґи, хоч були вже червоні, стали нараз аж пурпурові. Вона спустила очи, не знаючи що відповісти. Але в тій хвилї заслона знов піднесла ся і вибавила Ядвіґу з клопоту.

 

Скінчив ся і третий акт, а заразом цїла штука. Гостї почали виходити. Встала і Ядвіґа.

 

— Чи панї підуть іще до ґардероби?

 

— Нї, не піду!

 

— Так позволите провести себе домів?

 

— Коли би вам мало се бути недогідне, то дякую. Піду сама!

 

— Менї се зробить велику приємність.

 

— Так?...

 

— Не вірять панї?...

 

Не відповіла нїчого. Звернула ся до виходу.

 

Вийшли на улицю. Ніч була гарна, тепла, але темна. На улицях було вже тихо.

 

— Чи можу панї подати рамя? Темно дуже...

 

Мовчки приняла його рамя і трохи якось несьміла ступала дрібними кроками побіч него.

 

Мовчали. Їй було якось нїяково, а він не сьмів говорити того, що виривало ся йому з глубини душі, а про що иньше говорити не хотїв. Волїв мовчати. Її горячу руку чув на своїм рамени. Тепло се розходило ся по цїлім тїлї, доходило аж до серця, а серце било ся мов несамовите.

 

До мешканя Ядвіґи ще лише кількадесять кроків. Льонкови ставало жалко, що змарнував стільки хвиль і не говорив із нею нїчого. Глянув на неї. Вона була задивлена перед себе, задумана, але гадки її були знать невеселі, бо уста скривила мов із болю.

 

— Вам що такого, панно Ядвіґо? Про що ви так думаєте?

 

Вона прокинула ся, задрожала, глянула на него, а в очах її заблисли сльози.

 

— Ви плачете? Чого? Скажіть менї, прошу вас, дуже прошу!

 

Ядвіґа розсьміяла ся. Ся проява чутливости у мущини видала ся їй дуже неприродна. Стискаючи його руку промовила :

 

— Що вам пане? я не плачу! От прийшло на думку щось сумне, та сльози закрутили ся в очах.

 

— Яксе, то і ви маєте сумні думки?

 

— Ох, мій Боже, а ви гадали, що житє моє устелене рожами?

 

— Так повинно бути!

 

— Повинно бути — промовила, сумно хитаючи головою.

 

— Се я винен, що позволив вам задумати ся. Справдї, який то я! Але я поправлю ся. Нинї ще простїть менї панї.

 

— Я не гнїваю ся на вас!... Але от я вже дома. Спасибі вам...

 

— Я вам дякую панно Ядвіґо, що ви були ласкаві приняти моє товариство, дуже вам дякую... А тепер добраніч, спокійної ночи. Нехай вам приснить ся той, кого любите...

 

— Коли я нїкого не люблю...

 

— Справдї? Нїкого ще?... Отже нехай вам приснить ся той, хто вас любить.

 

— Ха! ха! ха! що ви говорите! Прецї менї можуть ріжні люди приснити ся, а я маю зараз думати, що вони люблять мене? Можу дуже легко помилити ся.

 

— Хто знає... Завтра скажете менї хто приснив ся, та будемо міркувати, чи він любить вас, чи нї. Добре?

 

— Добре, добре. Добраніч, я вам желаю рівнож, аби вам приснили ся всї ті, котрих ви любите і що вас люблять.

 

— Я люблю лиш одну і хочу, аби вона одна мене любила.

 

— Що ви так ті бідні рожі мнете? Чи вони призначені для кого?

 

— Вони були призначені для... вас, лиш у мене не було відваги... але тепер, коли зволите приняти ті бідні рожі...

 

— О! Дякую! Се перші рожі, які дістаю сего лїта... Ну, але таки добраніч... Ах, іще одно була би я забула... Чи ви не гнїваєте ся на мене?

 

— Я... гнївати ся... на вас панно Ядвіґо?...

 

— Ну так, маєте до того повне право!

 

— За що?

 

— Ну за те, що я не додержала слова...

 

— А!... Нї! Нї! не гнїваю ся. Я навіть хотїв перепросити вас, що осьмілив ся...

 

— А довго ви ждали?

 

— Півтора години.

 

— Ах мій Боже, се зовсїм не мило... Простїть же менї. Я, знаєте, під тим зглядом дуже нерозумна. Здаєть ся менї, що йти на сходини з молодим мущиною чесна дївчина не повинна, тим більше на моїм становищу артистки... Бож знаєте, що ми такі бідні, що про нас загал нїколи добре не думає, навіть тодї, коли ми найневиннїйші. Вже така доля артистки, чи як вони кажуть комедиянтки...

 

— Нї, панї, розумний чоловік зле не думає про нїкого, хиба сам пересьвідчить ся... А завтра панї прийдуть до городу? Я хотїв би сказати вам щось.

 

— Нї не прийду. Але коли маєте яке дїло, то прийдїть до мене. Я мешкаю зі старою товаришою. По полудни, коло четвертої, пятої години. Ну, вже на правду кажу вам добраніч.

 

Подала йому руку і щезла в брамі.

 

II.

 

Вечерок у одного мецената штуки. Між артистами є й Ядвіґа. З поміж міських гостий, Льонко. Несподївано побачили ся вони тут, тож утїшили ся собою незмірно.

 

— І ви тут, пане Антонович — кликнула радісно Ядвіґа, підбігаючи до него. Вона була нинї дуже гарна в ясній обтислій і троха витятій сукнї.

 

Льонко онїмів із радости на її вид.

 

— Чи се вас, панно Ядвіґо, я бачу...

 

— Мене, мене! Хиба я нинї неподібна до себе?

 

— Ви все гарні... але сьогоднї...

 

— Сьогоднї я подобала ся вам?

 

— Панї!...

 

— Ах, то дуже тїшу ся сим! А тепер скоро анґажуйте мене до всїх танцїв...

 

— Чомуж так дуже скоро?...

 

— Бо я не маю охоти гуляти, а ви будете зглядні для мене. Правда?... Троха будемо гуляти, троха розмавляти.... А з ким иньшим мусїла би я танцювати як слїд.

 

— Ви маєте справдї надїю, що я буду такий зглядний дуже?...

 

— Я знаю се рішучо.

 

У відповідь стиснув її сильно за руку.

 

Гуляли... Ядвіґа щаслива, усьміхнена спирала ся на його рамя — він притискав її до своєї груди... Чули сильне битє своїх сердець і плили-уносили ся пірвані звуками гарної музики, заслухані в чудні тони піснї любови, яка грала їм у душі... Їх очи шукали себе взаїмно, руки стискали ся сильнїйше і так добре було їм у тім танцї, так добре...

 

Надійшла хвиля... довше мовчати не сила.

 

— Ядвіґо люблю тебе! Люблю над житє, над сьвіт, над усьо! Люблю тебе, люблю, люблю... — прошептав горячим, диким шептом.

 

Вона зблїдла мов стїна, примкнула очи і сперта на вікно виглядала як мертва.

 

— Єдина, кохана!... Найдоросша моя — шептав Льонко — що тобі?... Невже не любиш мене, і мої слова обидили тебе? Кажи, кажи скоро, бо я згину-умру з непевности... Ядвіґо, панно Ядвіґо...

 

Поволи румянцї вертали на її лице. Вона отворила очи, очи повні слїз. З надміру щастя плакала, але крізь сльози ті усьміхнула ся до свого коханого. А усьміх сей сказав йому всьо... всьо. Та він хотїв, аби іі уста її солодкі вимовили се чудне слово...

 

— Любиш? любиш? скажи що любиш...

 

— Мій Боже, чи я потребую вам се говорити? Ви не знаєте сего від давна... не бачили?...

 

— А ти не знала, не бачила? А ждала аж я скажу...

 

— Нї я не знала нїчого — мовила сьміючи ся.

 

— Так і я не знаю, і прошу скажи, моя, моя кохана, моя єдина моя найдоросша!... Любиш, любиш...

 

— Люблю...

 

— Ангеле мій!

 

Тут одна із пань вибрала Льонка до танцю. Ядвіґа скористали із сего. Їй так треба було лишити ся самій... Незамітно висунула ся до городу, найшла лавочку, сїла на нїй — і задумала ся.

 

Любить її... він любить її...

 

Стало ся, а що буде далї?...

 

І ся будучність трівожила її замісь радувати.

 

Вона любить його. Та якже вони жити муть?... Лїпше булоб, коли би він був не сказав їй сего. Тепер пропало... Нещасна, нещасна, нещасна! Скорше, чи пізнїйше прийде їм розлучити ся...

 

— Ох, я не пережию сего — застогнала — а вязати йому рук не маю права. Нї, нї, я повинна зречи ся сего щастя, бо щастєм його надїлити не можу... я — акторка, комедиянтка, ха, ха, ха!...

 

— Доле! доле! доле!

 

І заплакала над своєю гіркою долею і плакала довго-предовго. Врештї почула чиїсь кроки. Притихла, але заки встигла втерти сльози, Льонко станув перед нею.

 

— Ах як се добре, що ти тут — промовив, сїдаючи і обняв її. Ядвіґа усунула ся від него. В тій хвилї сьвітло вікон упало на її лице і він побачив мокрі ще, повні слїз очи і червоне лице.

 

— Ядвіґо, що з тобою дїєть ся? Чого знов плачеш, люба моя?

 

— Я не знаю, але менї чогось так сумно, так дуже сумно — промовила глухо і знов зайшла ся плачем.

 

Льонко притулив її головку до своїх грудий, почав гладити волосє і приговорювати, як лише вмів солодко.

 

— Хиба не тїшиш ся тим, що я люблю тебе? Не хочеш моєї любови?

 

— Тїшу ся, дуже тїшу ся...

 

— То може не любиш мене? Не можеш любити?

 

— Люблю! люблю над житє своє... А чого менї так сумно, так страшно, я не знаю, не розумію...

 

— Ой ти дитятко моє! Сама себе не розуміє... Але любиш мене, тїшиш ся, що я тебе люблю, то будь весела, не лякай ся нїчого. Я буду працювати що сил моїх стане і будемо щасливі?

 

— Будемо щасливі?

 

— Ти не віриш у наше щастє? Сумнїваєш ся про него, Ядвіґо... Не віриш у любов мою для тебе?

 

— Вірю, вірю! — кликнула Ядвіґа, похиляючи головку на його груди.

 

Він обняв її кріпко і уста їх получили ся в довгім першім поцїлунку!

 

III.

 

Репертуар театру так щасливо уложений, що цїлий тиждень, перший свойого щастя, Ядвіґа не грала нї разу. Сьогоднї лагодить ся на сцену перший раз, від коли почула себе щасливою. Зверхня одїж лежить уже розкинена по ліжку, по кріслах, на столї... Желїзко жарить ся, а Ядвіґа вибирає з великого пудна ріжні дрібницї, як стяжки, коронки, шпильки, та якось так лїниво, з таким невдоволенєм на лицї перекидає вона жмутками коронок, стяжок! Кидає і знов бере у руки, надумуєть ся, то нервово кине головою — нарештї замкнула пуделко і зітхаючи підійшла до стола.

 

— Марисю, желїзко горяче вже? — кликнула на служницю, що вештала ся по другій кімнатї.

 

— О! давно! Розпекло ся певно на вогонь.

 

— А чомуж ти не сказала менї?

 

— Я казала... Але панї...

 

— Добре, добре! Ходи-но сюди...

 

— Що паннунця прикажуть?

 

— Слухай, Марисю, кинь усьо і пригладь менї ґардеробу, бо я...

 

— Що? Я маю?...

 

— Ти! ти!

 

— Алеж паннунцю, я не вмію; ви самі так казали нераз...

 

— Як умієш так зроби, лише не спали.

 

Дївчина глянула здивована на Ядвіґу, що досї не хотїла здати ся нїколи на жадну товаришку в прилагоджуваню костюмів на представленє. Вона мусїла мати в руках кождий найменьший кусничок. Усьо прасувала сама — нераз аж зіпріла при тій роботї, але нїколи не виручила ся нї служницею, нї товаришками. Тепер нараз віддає цїлу свою вечірню туалєту з атласу, з легоньких ґаз, коронок у руки дївчини, що не знає зовсїм, як із сим обходити ся, що своїми грубими руками може її ще більше зімняти і зваляти.

 

— Та бо паннунцю, чи я се добре зроблю, чи ви будете добре виглядати? — озвала ся ще раз дївчина.

 

— Алеж меньша з тим! Іди, йди, бо буде пізно...

 

Дївчина забрала костюми в одну руку, розпалене желїзко в другу і дивлячи ся недовірчиво на свою паню вийшла до другої кімнати.

 

Ядвіґа глянула на годинник.

 

— Пів до шестої — прошептала, — за годину найпізнїйше, треба піти... Ох! — зойкнула і попала в задуму.

 

— Паннунцю, погляньте но, чи так воно прасуєть ся? — кликала дївчина.

 

Ядвіґа чула, чи не чула, але не озвала ся.

 

— Ай! ай! ай! Прошу панї може то буде зле, — зверещала служниця по хвилї в друге, а в її голосї було чути страх і трівогу.

 

Ядвіґа мовчала. Сперта на руки усьміхала ся до мрій своїх ...

 

— Я бігме не знаю як, нароблю шкоди, потому буде біда, — мовила вже майже крізь сльози дївчина.

 

— Уважай, аби лише не попалили ся коронки, — промовила Ядвіґа, та знов задумала ся.

 

— Бійте ся Бога Ядвіґо! Як можна було! Гляньте но, що вона зробила зі сего...

 

Ядвіґа піднесла голову. Перед нею стояла її стара товаришка Желїхоська, тримаючи у руцї легонький білий пенюар, що мав місцями великі жовті плями, місцями був зімнятий, немовби хто сидїв на нїм. А коронки були долом брудні, подоптані... Одним словом був неможливий до убраня.

 

— Мати божа! А ти що зробила Мариська? — крикнула Ядвіґа, заломлюючи руки.

 

— А я казала паннунцї, що не умію.

 

— Такий гарний пенюар, — бідькала Желїхоська, оглядаючи тоненький батист та делїкатні коронки.

 

— Пропало, нема що казати, — промовила з резиґнациєю Ядвіґа.

 

— Що стало ся вам, що ви самі не прасували... Я думала, що ви вийшли на місто, або що ви заняті чим иньшим...

 

— Голова мене болить. Думаю, що вона з’уміє приладити коронки...

 

— Та чомуж ви мене не попросили! Я зробила би вам лїпше як вона... Щож тепер уберете?

 

— Не уберу зовсїм пенюару, лишу ся в сукнї, або уберу рожевий, або синїй, який небудь!

 

— Що я чую? Панно Ядвіґо, се ви, чи не ви?

 

— Я! я! або що? — озвала ся Ядвіґа сьміючи ся.

 

— Я не пізнаю вас. Що стало ся із вами? Чи вам справдї так байдужно, який ви уберете пенюар?

 

— Справдї!... А вас се так дивує?

 

— Дивує і чи мало! Бо знаю вас не від нинї і нераз я мовила, що нема хиба другої артистки, що вкладала би так богато гроший і стільки працї до ґардероби та вбирала ся так красно, порядно, як ви!

 

— Бачите і я змінила ся, — сказала байдужно Ядвіґа.

 

— Бачу, на жаль бачу... бо я сею зміною не тїшу ся.

 

— І мене вона не тїшить.

 

Але що робити...

 

— Прошу панї, панна Глядиківна питає, чи панї йдуть уже?

 

— Якаж се година?

 

— Три чверти на сему!

 

— Три чверти до представленя... Не піду ще... Зрештою не маю ще всього в порядку. Скажи Марисю, що я ще не готова, най панна Глядиківна йде сама.

 

— Ви не уберете ся нинї на час — промовила Желїхоська. — Дайте, я поможу вам у дечім.

 

— Прошу, зложіть менї все те до коша.

 

— Пождїть... пригладжу вам іще сї стяжки.

 

— Коли ласка ваша, то й овшім.

 

Желїхоська, женщина не молода вже, вдова, артистка із замилуваня, але без крихти талану, грала дуже мало. Ледви кілька роль змогла вивчити ся і вистудиювати. А що була собі ще й немилосерно погана, режісер не хотїв давати їй роль. Часом лише, мусїла вже грати, коли жінок не стало, або деколи діставала ся їй сьмішна, карикатурна роля старої панни, якої не хотїли приняти иньші артистки. Вона жалїла ся, нарікала, що кривдять її, що не найшов ся досї той, що пізнав би ся на нїй і тїшила себе надїєю, що не втратила ще нїчого, що небавом уже явить ся справжнїй артист і той покаже тим комедиянтам, як згірдно називала всїх своїх товаришів  і товаришок, що рівної їй талантом артистки між ними нема.

 

„Се дуже можливе, зовсїм правдоподібно“ — говорила Ядвіґа серіозно. Вона бачила в Желїхоській богато інтелїґенциї, серця і чутя, вірила в її талант та думала, що він не розвинув ся у неї лише тому, що немав нагоди. Комічні карикатурні типи старих паннів не відповідали її вдачі, тому не могли вийти добре. Нераз Ядвіґа просила директора і режісерів, аби спробували і дали Желїхоській добру ролю. Але вони висьмівали її все і відправляли із нїчим. Желїхоська знала про все те і любила за те Ядвіґу дуже. Її одну із поміж сотки людий називала справжньою артисткою, її славою тїшила ся як своєю... Ядвіґа студиювала все свої ролї при Желїхоській, що нераз піддала їй вправдї не зовсїм ясно якусь гадку, але в кождім разї можна було її хоч у дечім використати. І хоч люди всїми силами старали ся поріжнити їх, вони жиють із собою в найбільшій приязнї і правдивій любві вже третий рік.

 

— Ну вже маєте всьо готове, — сказала входячи по хвилї до комнати Ядвіґи, що сперта чолом о шибу вікна знов думала.

 

— Чи так дуже голова вас болить... як же будете грати?

 

— Нї, не так голова, як не маю охоти грати нинї!

 

— Не кажіть так Ядвіґо. Хиба хочете, аби я стратила віру у ваш артизм?

 

— Лякаю ся, що я сама страчу сю віру, — дивно якось усьміхаючи ся прошептала Ядвіґа.

 

— Дитина з вас... Певно якийсь дїтвак скритикував із зависти вашу гру. Що?

 

— Нї!... А зрештою знаєте, що я мало роблю собі із того.

 

— А щож стало ся вам такого?

 

Желїхоська не знала про відносини Льонка до Ядвіґи, бо була би догадала ся зараз, де лежить причина того наглого знеохоченя до сцени. А так мучила свою бідну сиву вже голову над розвязанєм тої загадки. Брови її втягнули ся, чоло зморщило ся, а лице аж почервонїло із великого напруженя. Ядвіґа, глянувши на неї, вибухала пустим сьміхом.

 

— Вам що, Желїхоська?! Входите в характер? О! якби директор побачив вас у тій позї, ручу, що роля Мариї Штюарт ваша. Не надумував би ся анї хвилинки.

 

— От і маєш! Я думаю над тим, як би її розвеселити, розрухати, аби набрала житя... до нинїшної ролї, я журю ся нею, а вона платить менї кепкованєм!... Добре менї так, нема знать правди на сьвітї. І вір тут нинї...

 

Желїхоська обурила ся справдї а її величезні, густі брови збігли ся ще тїснїйше над великим носом. Вона виглядала ще комічнїйше, тож Ядвіґа дивлячи ся на неї не могла здержати ся від сьміху. Сьміючи ся до розпуку, цїлувала її руки, лице і перепрошувала, що нехотячи обидила її. Крізь сьміх ледви можна було розуміти її.

 

— Дївчино! Ти чого сьмієш ся ізнов?

 

— Бо менї сьмішно! Я зовсїм здорова і так лише чогось не хочеть ся менї йти до театру, а ви гадаєте зараз, що се щось незвичайне і робите траґічну міну...

 

— Тим гірше для вас, Ядвіґо, коли се знеохоченє походить не із фізичної хороби. Але що тут говорити про те! Сема минула, хочете, не хочете, мусите йти. Се ваш обовязок... А я завтра вже поговорю про се із вами.

 

— Ісусе Христе! Аж страшно менї!

 

— Кажу вам не пора жартувати! Йдїть уже! Марисю бери кіш...

 

Силоміць вложила капелюх на голову Ядвіґи, закинула на неї загортку і витрутила її за двері.

 

— О то! як би хто побачив, що мене викидають так із моєї власної хати! — говорила Ядвіґа все іще сьміючи ся.

 

—Двацять пять хвиль до представленя — у відповідь кинула їй Желїхоська.

 

Ядвіґа стямила ся. Двацять пять хвиль до представленя... Справдї так? Десять хвиль дорога, пятнацять треба убирати ся... Га, мусять троха пізнїйше зачати. Із того справдї готові бути неприємности від директора. Треба квапити ся! — думала прискорюючи ходу так, що Марися з кошем лишила ся яких трицять кроків за него.

 

Вбігла за кулїси. Тут були вже майже всї убрані до представленя. Режісер бігав неспокійно по сценї.

 

— А!... — кликнув, побачивши її.— Є ви панї вкінцї... Що стало ся із вами?

 

— Чиж то так пізно? — спитала Ядвіґа удаючи що не знає про те.

 

— За десять хвиль зачинаємо!

 

— Справдї?...

 

— Ну так, чверть на осьму минуло! Пять хвиль можна заждати на вас, але більше годї!

 

Ядвіґа вбігла до своєї ґардероби. Тут було ще темно...Її руки дрожали, коли засьвічувала ґаз. Горячково розпинала черевики, скидала одїж та нетерпеливила ся, що Мариськи нема ще. Нарештї і Мариська прийшла і на шастє не забула нїчого. В несповна дванацять хвиль була Ядвіґа готова, але була така змучена і роздражнена, що нарікала на себе і зарікала ся вже більше не приходити так пізно до ґардероби.

 

Іще пару хвиль і представленє зачало ся. Ядвіґа найшла ся на сценї. Перший її погляд, яким обкинула публїку, зустрінув ся з поглядом Льонка. Вона змішала ся, задрожала і стратила свободу. Чула, що грає зле, мучила ся сим і в душі молила Бога о скорий кінець. Але публїка не знала, що дїєть ся в її нутрі. Вона подивляла її молодість, її красу, її повні гарні рухи, її звінкий голос — вона мала вироблену вже славу доброї артистки — а що голос її дрожить иньшим внутрішний зворушенєм, що серце її бє сильно, а грудь филює не в наслїдок перенятя ролею, як се було звичайно досї, що крик розпуки, зойки пристрасти, не зовсїм природні — ся публїка не знає того. Вона бачить перед собою славну, знамениту артистку — всьо, що вона каже, що робить, знамените.

 

При кінцї передостаннього акту подали їй пречудний кіш із цьвітами. Вона взяла його, але почула, що він не тїшить її так, як ось тїшили її нераз уже богато меньші, не так величні вязанки цьвітів подавані їй у доказ узнаня.

 

Нарештї — остатнїй акт скінчив ся. Ядвіґа упала безсильна на крісло в своїй ґардеробі. Була така змучена, як іще нїколи. Глянула на кіш із цьвітами... на білих лентах блестїла золота напись: „Приклонники таланту знаменитої артистки Ядвіґи“...

 

— О!... як їх можна обдурити — подумала Ядвіґа усьміхаючи ся гірко та приказала дївчинї поставити кіш у кутик. Соромно їй було самій перед собою, бо сей доказ узнаня тодї, коли вона не заслужила на него, стояв перед її очима мов проява фалшу і облуди.

 

— Боже! Боже! — зойкнула Ядвіґа і витиснула руки, немов би хотїла затримати щось у повітрю. Дізнавала вражіня, немов би щось... щось дуже дороге для неї досї втїкало, відлїтало від неї. Вона чула, що якась неозначена, незрозуміла пустка залягає її душу, а те щось гине... щезає... Глянула на цьвіти, гадала, що воно там затримаєть ся, а воно щезло, пропало... Ще лише на червоних рожах, темних фіялках, білих лентах остав ся слїд того чогось, але чи і він не згине, чи і він не схоче відлетїти від неї, геть, геть покинути її.

 

Чоло Ядвіґи вкрило ся потом. Вона відгадувала поволи, що се, що ось перед хвилею вирвало ся із її душі і вилетїло, лишаючи на цьвітах майже незамітний слїд, се її любов і замилуванє до сцени... І страшно і лячно їй стало. Вона не розуміла працї на сценї для штуки без замилуваня, без любови до неї... „Колиб я не любила сцени і штуки моєї, то нїхто не бачив би мене рішучо на нїй“ — пригадала собі слова, що їх сказала перед двома місяцями до Льонка.

 

— Боже мій! — зойкнула знов.

 

„А чи з любови до когось ви покинули би сцену?...“ питав колись Льонко. — — Так, дві любови в однім серцї не мають місця. Любити Льонка — або сцену любити... Одну любов треба зрадити... Сцени?... Ох! ох! ох! не сила!... Льонка?... Тепер, коли його любов така потрібна їй, коли без неї жити здаєть ся годї було би?...

 

— Щож буде? Що буде? Що буде? — промовила в голос і налякала ся свойого голосу. Оглянула ся докола... була сама. Сцену залягала тишина, в иньших ґардеробах також усї вже розійшли ся, лише вона одна засидїли ся з думками своїми так довго.

 

— Що зі мною дїєть ся — промовила з досадою і вийшла закликати Марисю.

 

В дверех подибала ся із Льонком.

 

— Що, ти ще не розібрана?

 

— Як бачиш, — відповіла сердито не знаючи, відки взяв ся нагло тон сей у неї. — Пошукай моєї дївчини, я сейчас буду готова, — кінчила вже лагіднїйше, і не дивлячи ся на него вернула до ґардероби. Скинула лише верхню одїж, накинула плащик, зложила як небудь річи до коша і ждала на Льонка, що прийшов за хвильку разом із Мариською.

 

Мовчки пересунули ся серед порозкиданих кусїс і приставок всїляких та за хвильку найшли ся на вулицї.

 

Тут було вже зовсїм пусто. Пів години минуло від представленя. Навіть цїкаві побачити акторів, а властиво акторок, що вертали з ґардероби, розійшли ся. Коло самого будинку панувала тишина як і на дальших улицях.

 

Служниця Ядвіґи пішла з кошем цьвітів скорше наперед. Ядвіґа з Льонком ішли поволи. Вона змучена з приблїдлим лицем із похиленою головою, він із здивованєм в очах, неспокійний... Раз у раз отвирав уста, хотячи промовити та замикав їх скоро, не маючи відваги перервати мовчанки.

 

Так дійшли до мешканя Ядвіґи.

 

— Добраніч Льонку! — промовила Ядвіґа простягаючи до него руку і не затримуючи ся нї хвильки.

 

— Що? Що? Добраніч?!...

 

— Чейже не добрийдень? — відповіла різко.

 

— Ти говориш се так серіозно?

 

— Щож ти не хочеш, аби я казала тобі добраніч?... Ну, то бувай здоров!..

 

— Ядвіґо!...

 

— Чого хочеш?

 

— Що стало ся тобі?

 

— Нїчого... Я роздражнена лише троха.

 

— Ролею?

 

— Так, так по части... і...

 

— Чомуж не скажеш менї всього?...

 

— Прости менї. Я не настроєна нинї до розмови з тобою в тім напрямі.

 

— Зі мною?...

 

— Добраніч, Льонку мій! Не гнївай ся, я тебе люблю!

 

І заки він міг стямити ся, віднесла ся на пальцях, діткнула ся горячими устами його уст і в одній хвилинї майже зачиняла за собою браму. Він стояв остовпілий. Не знав просто, що стало ся з ним. Чув горячі уста Ядвіґи на своїх устах. Тепло перейшло цїле його тїло, врештї нагло остигло... Ядвіґа відійшла, він дрожав цїлий і довго, довго ще стояв перед її вікнами, в яких нї на хвильку не заблистїло сьвітло. Врештї учувши себе змученим, вертав поволи домів. Не тямив себе, не бачив, куди йде... Лише уста його повтаряли все: „Що їй стало ся? Що їй стало ся?...“

 

Ядвіґа тимчасом, прийшовши до хати, не казала сьвітити лямпу. Велїла служницї лячи спати, а сама знявши капелюх і загортку, кинула ся убрана на постїль.

 

Її голова горіла, сили опустили її зовсїм, вона лежала мов мертва, а заснути не була в силї.

 

— Ох! ох! ох! Боже мій! Боже єдиний! — виривали ся слора з її уст разом із зітхненями.

 

— Що я маю робити? Що дїяти?... — повтаряли знов та по хвилї зовсїм замовкла.

 

Лише отверті широго очи і прискорений віддих вказували, що вона не спить, а думками працює тяжко.

 

IV.

 

Сонце почало сходити, коли вона вснула врештї. Встала за те пізно. На її лицї були слїди слїз, а очи запухли.

 

— Чи ви не хорі, Ядвіґо?

 

— Або що?

 

— Дуже зле виглядаєте... і здаєть ся менї, ви не спали добре сеї ночи. Щось вам долягає?...

 

— По правдї нїчого... Але моя вдача така глупа, що я роблю собі богато з річий, про котрі й думати не варт.

 

— Ну прецї раз ви самі прийшли до того пересьвідченя... Бо я вам се раз казала, що ми артистки повинні бути все спокійні, безжурно, свобідні, журити ся лише сим хиба, що тикаєть ся сцени і ріль наших... А ви навіть і сих журб не можете мати. Маєте талант, красу і всї прикмети, яких треба, аби стати славного...

 

— І слава заступить усьо, всьо иньше?

 

— Не розумію вас...

 

— Чи панна Ядвіґа встала?

 

— Ах, се пан Лев! Уже другий раз нинї, а я не сказала вам сего.

 

— Попросїть його до себе. Я буду готова за хвильку.

 

Льонко усїв на вказанім місци в маленькій, пересадно устроєній кімнатцї панї Желїхоської.

 

Лице його було блїде, очи блискучі, червоні, трохи запухлі, сьвідчили про зле переспану ніч. Він був неспокійний.

 

Впяливши очи в двері, що вели до кімнати Ядвіґи, порушив ся нетерпеливо за кождим голоснїйшим шелестом. А коли по недовгій хвилї двері відчинили ся і станула в них Ядвіґа, він зірвав ся горячково, але в ту-ж мить мов остовпів. Не був у силї промовити слова. Ядвіґа підійшла до него, подала йому руку і свобідно, весело, мовби нїчо не зайшло, почала розпитувати про ріжні дрібницї. Він мовчав усе, та лише впялив у неї очи широко отворені, повні здивованя.

 

— Льонку! Тобі що? Чому так дивиш ся на мене як на непритомну?

 

— Бо я справдї не можу зрозуміти...

 

— Чого ти не можеш зрозуміти?... Ха! ха! ха! Який же ти сьмішний, коли так дивиш ся на мене!...

 

— Я сьмішний, сьмішний, правда!...

 

Голос Льонка задрожав.

 

— Ну, ну! Не гнївай ся! Я не думала обидити тебе! Льонку мій! Льонечку коханий! — почала його гладити по лицї.

 

— Ха! ха! ха! — засьміяв ся сухо, висуваючи її від себе.

 

— А се знов що?

 

— Те, що ти комедиянтка.

 

Сим разом його голос набрав сили і певности. Тепер вона глянула на него здивована.

 

— Льонку, ти забуваєш ся!

 

— промовила простуючи ся гордо.

 

— Що говорю тобі правду? А так! Я позабув... Ви правди не любите, вашою щоденною поживою є лож, обманство... Бачиш, я не привик до комедиянського житя!...

 

— І можеш не привикати зовсїм! Але обиджати мене за се, що я повірила в твою любов, се зовсїм не чесно. Се вже і між комедиянтами не лучаєть ся... Прощай!

 

Ядвіґа блїда мов крейда, з піднесеною головою, горда і пишна, мов цариця зглядом свого найнужденнїйшого слуги, показала Льонкови двері.

 

Він і собі випрямив ся, кинув з легка головою і заки Ядвіґа стямила ся, вибіг із кімнати.

 

V.

 

Переходячи по при вікно Ядвіґа побачила Льонка, що стояв на тротуарі по противній сторонї і вдивляв ся у вікна її  кімнати.

 

Не думаючи про те, що сповняє його желаня, затримала ся при вікнї і усьміхнула ся до него як лише уміла солодко.

 

Він лише ждав на те. Заки вона отямила ся добре, він стояв уже з радістю в очах при нїй, і цїлував її руки.

 

Але дводнева розлука не затерла вражіня останнього дня. Ядвіґа пригадала собі все і звичайна гордість жінки збудила ся в нїй. Очи сияючі щастєм і радістю затягли ся в мить мракою суму, роскішно усьміхнене уста скривити ся болем, а морщина між бровами надавала цїлому її лицю вираз думної, загнїваної царицї.

 

Льонко остовпів. Із його лиця щезла радість. Не сьміло почав вертати ся до порога, не спускаючи з неї здивованого погляду.

 

— Сїдай прошу — озвала ся перша Ядвіґа.

 

Сїв. Хвилину залягала кімнату прикра для обоїх тишина.

 

— Ти дістала мій лист?

 

— Так! Перед хвилькою...

 

Як раз мала я відписати, коли...

 

— Як то, чиж би я помилив ся? Се не ти була у вікнї?

 

— Я!

 

— Отже?

 

— Що такого?

 

— Ядвіґо! Хиба ти не читала мого листу?...

 

— Читала, або що?

 

— Яж не ждав иньшої відповіди від тебе лише...

 

— Нї?!

 

— Маєш той лист?

 

— Маю! деж би я мала дїти його?

 

—Позволь, прочитаємо його...

 

Ядвіґа взяла лист зі столика і підійшла до Льонка.

 

Льонко читав у голос : „Покажи ся у вікнї, се буде знак"...

 

— А, а?

 

— Отже?

 

— Чи я показала ся тобі?

 

— Хиба не менї?

 

— Я переходячи, затримала ся при вікнї...

 

— А сьміяла ся до мене?...

 

— Я? сьміяла ся?

 

— Ядвіґо! Я прийшов порозуміти ся з тобою, вияснити причину... а ти знов починаєш своє...

 

— Чи ти думаєш досить написати „найдоросша“?...

 

— Нї! не думаю так! Тому стою перед тобою, аби розповісти тобі все і коли я справдї завинив, перепросити...

 

— Коли справдї завинив... Чи ти сумнїваєш ся, гадаєш що тут моя вина...

 

— Добре, нехай буде моя вина. Тому я хочу виправдати ся. Але не розумію знов тебе. Чого граєш ся моєю любовю?

 

Се робить тобі приємність, коли бачиш, як я мучу ся?

 

— Мучу ся?! — Як то скоро ви мучите ся!...

 

— Ядвіґо, прошу тебе, не жартуй! Радше прожени мене геть від себе! Се меньше буде болїти, як...

 

— Льонку, я маю проганяти тебе?

 

— Hу! так розумієть ся, що лїпше прогнати, коли не любиш, як знущати ся...

 

— Коли не люблю?...

 

— Так, так!

 

— Так?

 

— Ядвіґо!

 

— Льонку!

 

— Що тобі стало ся знов, чого плачеш?

 

— Ох Боже! Боже!

 

— Ядвіґо!

 

— Тихо! тихо! Позволь менї виплакати ся.

 

Ядвіґа сховала лице в долонї і притулена до грудий Льонка заносила ся з плачу.

 

А він не пробував більше успокоювати її. Обняв її, притулив сильно до свого серця і попав у задуму.

 

Забув про цїлий сьвіт, притискав чим раз сильнїйше кохану свою до грудий та думав про те, яке чарівне житє булоб у парі із сею солодкою дївчиною разом... Не розлучаючи ся нїколи із нею, набрав би чоловік сили, охоти, енерґії... Мав би для кого жити, працювати... І чомуж се зажити так щасливо? Прецї се щастє залежить лише від нього, від нього самого!

 

Ся кохана, ся солодка остане лише його, його коханого, єдиною, виключно його, його жінкою...

 

Ядвіґа перестала плакати. Її очи повні безмірної любови глядїли на Льонка з повним довірєм. Під поглядом сим він минав ся з радости. Промавляв до неї, як лише вмів найсолодше, найгорячійшими словами любови — тисячі присяг складав на любов, на вірність, цїлував пристрасно її очи, уста, а вона дрожачи віддавала йому ті поцїлуї — позваляла обіймати себе, притихати до серця... Вона чула себе безпечною в його обіймах... І хоч вечір укрив давно сьвіт, вони не розлучили ся із собою...

 

Задивлені в зорі, заслухані в битя своїх розкоханих сердець потонули у щастю...

 

VI.

 

Гарний, теплий день. На верандї сидять дві жінки. Одна старша, погана, але з дуже милим лагідним лицем, друга — молода коло двацяти лїтня незвичайно гарна о строгім виразї лиця. Старша читає книжку, На її лицї мінять ся вражіня, які відчуває читаючи, молодша, задивлена в її лице, усьміхаєть ся гірко, видувши згірдно уста... Сидїли мовчки дуже довго. Врештї старша зітхнула голосно, відложила книжку на бік, піднесла голову, а її очи зустрінула ся з поглядом молодшої.

 

— І знов?...

 

— І знов, і все, і все до смерти!

 

— Знаєш Ядвіґо, що я не в силї поздержати болю, коли побачу твій згірдливий усьміх, коли чую як ти сьмієш ся із усього того, що недавно ще уважала сьвятим, чим жила...

 

— Доки дурна була!

 

— Ядвіґо, не кажи так! Гріх!

 

— Ха! ха! ха!... Гріх? ... Гріх?... Що се таке?

 

— Се, що ти не віриш у Бога, не віриш у людий, у любов, у чесноту, в свій талант, що ти марнотратиш свої молоді лїта, що цураєш ся сцени, що бажажаєш смерти...

 

— І що ще? І що ще?

 

— І все, що ти думаєш тепер, і цїле твоє житє теперішне!

 

— Ха, ха, ха! Ха, ха, ха!.. Говори, говори далї, говори ще... Якже любо було менї слухати твоєї мови... Ну, чи-ж не маєш уже нїчого сказати?

 

— Ядвіґо! стям ся!

 

— Що з тобою? Хиба гадаєш, що я пяна, чи божевільна?

 

— Ядвіґо, дитинко моя! Успокій ся! Притули головку до мого серця, от так... Тут при моїм серцї буде тобі добре, бо воно розуміє тебе, розуміє твої терпіня, бо і саме переходило таке, — ох може ще й тяжше...

 

— Нї! Нї! се не можливе!

 

— Можливе, Ядвіґо, послухай лише!

 

— Слухай ти мене! Що тобі шкодить се, що я кепкую із себе, із цїлого сьвіта, із усього сьвятого, не вірю в людий, у їх любов у чесноту.

 

— Не віриш у свій талант, в іскру божу, якою Бог надїлив тебе...

 

— Що се таке талант?

 

— Талант, талант... що се талант?...

 

— Так!

 

— Талант, се є щось вроджене чоловікови, чим...

 

— Щось... Се є нїчо, се видумка підлих людий для видурюваня в легкий спосіб гроший, се рід забави великосьвітової голоти... се сїтка, в котру ловлять ся дурнї...

 

— Досить, досить!

 

— Ха, ха, ха! Чомуж не хочеш учути всього?

 

— О нехай буде проклятий тисяч разів той, хто став причиною...

 

Ядвіґа зірвала ся. Очи її заблестїли, мов у дикого кота. Таким грізним поглядом обкинула Желїхоську, що вона зблїдла мов стїна.

 

— Прошу замовчати! — на причуд поволи і спокійно, промовила. — Не вільно нїкому обвиняти мене, нї...

 

— Прости Ядвіґо... Тиж знаєш, що я не зі злого серця... Я пішла би за ним на край сьвіта, аби лише знала, що з ним верне твоє замилуванє до штуки, віра в свої сили, в свій талант...

 

— Дарма, дарма, дарма! Хоч він і вернув би, то вже не верне моє замилуванє до штуки, моя віра в силу артизму, в талант.

 

— Алеж проте ти граєш пречудно, твоя гра теперішна природнїйша як давнїйше, типова, суптельна до...

 

— Комедия! Комедия!

 

— Ну, добре, добре! Для тебе нехай буде комедия, але для загалу... Молодші будуть учити ся від тебе, ти станеш ся пожиточною суспільности, свому народови.

 

— Ха! ха! ха!

 

— Не сьмій ся, не сьмій ся Ядвіґо, послухай мене. Козловський жде на рішуче слово.

 

— Чув уже його три рази!

 

— Ядвіґо! Ядвіґо!

 

— Желїхоська, послухай мене. Аби ти не мучила мене більше, я розповім тобі дещо з мого житя. По тім ти зміркуєш, чи могло задержати ся в моїм серцї замилуванє до сцени і любов штуки, чи повинна я знасилювати себе і працювати далї на сценї, грати комедию...

 

— Як раз я думаю, що по тім, що постигло тебе, ти повинна лишити ся на сценї. Деж лїпша спосібність виплакати ся, висказати перед сотками народа те, що давить, гнете твою душу як тут!... Чи не роскіш бачити в сотках очий співчутє, сльози, чи не лекше тобі стане, коли будеш бачити, що стільки людий плаче з тобою, жалує тебе?

 

— Нї, нї! і ще раз нї!

 

— То я не розумію тебе вже зовсїм.

 

— Так не розумієш мене! Бо не розумієш моїх почувань, мого серця, моєї душі...

 

— І чи справдї „він“ зробив такий переворот у твоїй душі? Чи се можливе?

 

— Що можливе, бачиш по менї.

 

— Як же воно стало ся!

 

— Як воно стало ся?... Я сама де знаю... Тямиш сей день, коли то Мариська попалила мій білий пенюар?

 

— Тямлю, тямлю, або що?

 

— Отже від тодї здаєть ся, наступив сей, як ти кажеш, переворот у моїй душі.

 

— Як то?

 

— А так... Я любила Льонка першою любовю, я в перше упивали ся поцїлуями, млїла у його обіймах... Бо досї я не знала иньшої роскоші, над роскіш, яку я чула, коли відограла добре ролю, а публїка висказувала менї оплесками своє признанє, досї дрожала я лише під штучними поцїлунками своїх сценїчних коханцїв... Моя кров розбурхана, розігріта на сценї, остигала в моїй ґардеробі... Домів вертала я спокійна, свобідна.. Нараз я пізнала ту любов поза сценою. Почула розмову ще солодшу, пристраснїйшу, як чула досї на сценї, а ті обійми, ті поцїлуї, ся роскіш, ся дрож — чи могла рівняти ся із тою на сценї!... Нї, нї, нї, бо всї ті мої коханцї на сценї були для мене байдужні, а свого Льонка я любила, любила над житє своє... Чиж могла я бічи з радістю на сцену знаючи, що там люди удають свої чутя, а тут я маю все те правдиве — чи могла я плакати переймати ся нуждою людською, коли у мене в душі співали голоси щастя, радости, лунали тони весїльної музики?... Я йшла на сцену, бо там кликав мене обовязок. Сповнити сумлїнно свій обовязок, се не легка річ, та тим труднїйша, коли один лише розум силуєть ся сповнити його, а всьо иньше бунтуєть ся, виповідає службу... Нема анї доброї волї, анї охоти... Я йду на сцену, але як на каторгу, бо там я немов з батогом стою над собою... І лїниво недбало убираю ся і неохото, з невдоволеним лицем виходжу на сцену, і силую ся запанувати над собою... Граю, плачу, стогну, кидаю ся в роспуцї, вслухую ся в свій голос, та чую, що в риданю сїм звенить щось веселого, що крик роспуки радше до радісного зітхненя подібний! Що се? що зі мною? — думаю собі — і... починаю грати, грати подібно, як грає акробат у цирку, що сьмієть ся, хоч йому не сьмішно, стаю комедиянткою, справжньою комедиянткою... Прибираю штучні пози, голосови надаю штучного звуку, горджу сама собою... А за те публїка бє „славно“ до непамяти, кричить мов шалена... Подають менї великий кіш цьвітів... приклонники таланту — в доказ признаня... Ха, ха, ха! Ха, ха, ха!

 

— Щож тут сьмішного?... Чи се перший раз у доказ узнаня ти дістала цьвіти?

 

— Не перший раз. Я діставала цьвіти дуже часто, і не все може заслужила на них, але того вечера я з розмислом грала комедию. І хотїла, аби хто наговорив менї дурниць! Я мала охоту набити себе по лицї за се, що я з’обидила сьвяту річ, штуку, сьвятий її вівтар обкинула болотом байдужности, легковаженя. І коли, бач, я простягнула руку по цьвіти, наступив у моїй думцї переворот. Комедия, всьо комедия!... Я сама грала досї перед собою комедию, лише чудним дивом не пізнала ся на тім. Аж тепер на раз отворили ся менї очи і якже дурити далї саму себе!

 

— Ядвіґо! Я аж тепер розумію тебе!

 

— Розумієш?.. Прошу!...

 

— Розумію. Він, він причиною сего перевороту в тобі. Через него ти зненавидїла штуку і сцену — і для него хочеш покинути її!

 

— Так! так! Ха, ха, ха! Ти відгадала!

 

— Сором, сором, і ще раз сором! Покидати штуку, сцену, для одного ледащо мущини! Чи бодай варт він того? Що він обіцяв тобі в заміну?

 

— О! Обіцяв богато! Ха, ха, ха!

 

— Не сьмій ся шалена!

 

— Слїз не стало! А комедиянських проливати вже не вмію!

 

— Заспокій ся Ядвіґо. Поговорім серіозно.

 

— Добре, говори! Цїкаво, що скажеш?

 

— Ти знов своє?...

 

— Мовчу!

 

— Нї, не мовчи, але говори як пристало людинї зі здоровим розумом.

 

— Добро! добре...

 

— Слухай же!

 

— Слухаю!

 

— Ядвіню!...

 

— Що кажеш?

 

— Коли бо у тебе все іронїчний усьміх на устах. Я не люблю того!

 

— Памятай, що чим акция живійша, тим твір вийде красше. А ти проволїкаєш так довго. ..

 

— Чи хочеш мене довести до спазмів Ядвіґо?!

 

— Комедиянтка!

 

— Цить! цить! бо не видержу!

 

— Гістеричка! Тьфу!

 

— Ядвіґо! Ядвіґо! Ох, слабо менї, слабо, ох...

 

Желїхоська зімлїла. Зсунула ся з крісла на землю і через хвилю лежала мов мертва.

 

Ядвіґа випрямила ся гордо, видула уста і почала ходити великими кроками по верандї,  кидаючи від часу до часу згірдливий погляд на зімлїлу. Нарештї бачучи, що вона не рухаєть ся, прикликала служницю, а сама щезла в хатї.

 

___

 

Крайно подражнена вилетїла по хвилї з кімнати. Куди? Байдуже. Все далї і далї. У голові счинив ся якийсь заколот. Всьо помішало ся у якусь дивну мішанину. Ріжні обради, ріжні картини з минулого починали виринати, а відсьвіжуючи ся, мучили її. Вона старала ся не думати про нїщо. Перескакувала з предмету на предмет, аби лише не дати присїсти думцї на нїякім споминї.

 

Директор... Чогож він ще хоче. Прецї сказала йому раз. Сказала й не відступить від свого. Не відступить. Покине сцену. Завтра, завтра, може вже завтра.

 

Скорше треба зірвати ту облудпу маску. Най її се не мучить...

 

„Алеж ви так любили сцену.“

 

— Так, любила. Але перестала її любити. Стратила замилованє до сцени. А уважати штуку своїм фахом, що приносить їй хлїб щоденний, бути комедиянткою!... Ха, ха, ха! Комедиянткою стала...

 

Останнї думки прибрали ся проти її волї у форму звуків і вилетїли з грудий — такі гіркі, такі жалкі, такі роспучні.

 

Почувши їх вона успокоїла ся троха. Якась нова струя чутя підступила до її серця. Якийсь злобний голос, почав дразнити її:

 

— Як же менї жаль тебе, ти запалена ентузиястко.

 

— Так, я була нею.

 

— Була?...

 

— Була. Бо не є вже...

 

— Чому, коли можна...

 

Змовчала. Лише здавила серце рукою, здавила його сильно, вгризла ся майже дрібними пальцями у те тїло. А з грудий вилетїв сик, а далї застогнали слова:

 

— Ох, як тут порожно... як порожно...

 

По хвилї сумно:

 

— Поїдеш на село, до мами, ґосподарювати меш... Потім вийдеш замуж — будеш мати мужа, дїти, будеш годувати їх, доглядати...

 

Злобно :

 

— І комедия скінчена!

 

А налякана своїми словами стрепенула ся.

 

— Скінчена?... Ха, ха, ха! Початок комедиї кінцем називаєш? Комедиянтка!

 

А далї вже бігла без тямки перед себе. А з її серця плили несьвідомо слова:

 

— Кінець штуки — початок комедиї. А він?... Той що вирвав менї штуку із серця... Ну вжеж, вжеж! чиж міг порядний, чесний чоловік женити ся з комедиянткою, з акторкою? Ха, ха, ха! Ха, ха, ха!

 

___

 

Вертаючи домів поступила на почту. Телєґрама, яку вислала до матери звучали:

 

„Ждїть мене завтра. Вертаю до вас — на все“.

 

Спокійна на око, повільним кроком справила ся до хати.

 

___

[Буковина. 1901, ч. 68–74 (23.06 – 7.07]

 

27.07.2024