«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова...»
(Богдан Ігор Антонич)
«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)... Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.
Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова... Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо...
Т И Р А Н
Грецьке слово «tyrannos» (володар, повелитель, самодержець) – одне з тих, яке з перебігом часу стає дедалі похмурішим. Первісно ж (VII – VI ст.) тиран – це той, хто, ставши на боці нового класу торговців і ремісників, силою своєї влади приборкував заколоти родової аристократії, що трималася за своє. Таким на Лесбосі був Піттак, один із семи мудреців (його збройний опонент – поет Алкей). Він, Піттак, і видав чимало справедливих законів, що й залишили в історії його добре ім’я.
Та не всі самодержці були мудрецями, взагалі добрими людьми, просто людьми (влада – випробовує). Звідси – традиційні епітети тирана (за латинським поетичним словником): несправедливий, суворий, лютий, дикий, жахливий, жорстокий (далі кажемо – «слів нема»)...
Слави найжорстокішого зажив вигадливий на всілякі тортури сицилійський тиран Діоніс (мідний бик, у якому спалювали жертву, – його винахід). Та навіть у ньому... «озвалося щось чоловіче» (про це – балада Фрідріха Шіллера «Зарука» в геніальному перекладі Миколи Лукаша).
Та хай би яким жахливим був тиран, він, з його жахом, – ніщо супроти стоїчного мужа (про друзів-стоїків – згадана балада). Його, «справедливого і стійкого у своїх засадах» (це вже слова Горація), не змусить затремтіти «vúltus ínstantís tyránni»... «Vultus» – не просто частина людського тіла (facies), а лице – з виразом, з «виписаними» на ньому емоціями, хотіннями («volo» – хочу, жадаю, «voluntas» – воля, хіть, бажання).
Додаймо всі перелічені епітети, якими наділяють тирана, – й побачимо те обличчя, що наче в сповільненому кадрі насувається згори, ближчає, грізнішає («instans» – активний дієприкметник від дієслова «instare» – опускатися, налягати; звідси «інстанція» – те, що зверху, над нами)... Та хай яке воно, те обличчя, – не зворушить спокою «справедливого і стійкого у своїх засадах мужа»... «І хай обвалиться й рине на нього світобудова, – продовжує поет, – ті обвали повергнуть незворушного»...
Д И К Т А Н Т
Коли кажемо «диктант», то переважно бачимо свою або чиюсь письмову роботу, в якій червоним позначено допущені помилки («Як написав диктант?» – цікавимось). Та якщо зважити на граматичну форму, то «диктант» є основою активного дієприкметника від дієслова dictare, начитувати: díctans, dictánt-is – той, хто начитує, виразно проказує слова, як, скажімо, лаборант (laborans, laborant-is) – той, хто працює, лаборант.
«Virúm mihí, Caména, ínsecé versútum...» (почни мені, Камено, про бувальця мужа) – виписували римські школярі-початківці загостреними паличками на воскованих дощечках першу фразу «Одіссеї», яку переспівав римським віршем Лівій Андронік, грек за походженням (так Вергілієву «Енеїду» переспівав для нас Іван Котляревський)...
Стерлися в пам’яті обличчя й голоси тих, хто диктував у сільських класах (ми писали, щоправда, не стилосом, а кредками на табличках)... Та, як це не дивно, чую і бачу Горація, «любителя села», який неподалік своєї садиби серед гір на східцях струхлілого від часу храму богині дозвілля Вакуни диктує (слуга записує) листа своєму другові «любителеві міста» Арістієві Фуску.
Чую то латиною, то українською: «Hánc tibi díctabám post fánum pútre Vacúnae, / Exceptó quod nón simul ésses, cétera láétus»... «Лист цей я диктував при струхлілому храмі Вакуни, / Всім задоволений, жаль одного лиш: ти не зі мною»...
І Н Т Е Н Ц І Я
Не знайдемо цього латинізму (intentio) в нашому словнику, хоч так часто звучав він колись, принаймні на теренах Галичини. В «Латинсько-українському словарі» Ю. Кобилянського (Відень, 1912) подані такі його значення: 1. напруження, напруга, натуга, уважливість, увага на, згляд; 2. намір, задум, воля; 3. старанність.
А вживався в нас той іменник (іноді ще його чуємо) переважно в одному, побічному, значенні: мати інтенцію, тобто намір щось зробити, чимось зайнятися, отже не полишати думку про щось. А в латинських текстах цей намір – уже в дії: напруження (увага, пильність, старанність) триває.
«Intentio» – від дієслова «inténdere»; основне значення – натягати, напинати. Звідси – й образи: людини, яка напинає чи то лук (arcum tendit), чи стрýни (chordas), а чи образ човна, чиї вітрила (vela) напинає вітер. А далі й невидиме – образ душі, чиї «струни» можуть бути настроєні добре, погано або, після тривалого напруження (intentione), – в стані «розслаблення» (relaxatione).
Про «інтенцію» в прямому значенні слова (стан нерозслабленої душі) чи не найвиразніше – Пліній Молодший, описуючи в «Листах» (ІХ, 36) перебіг свого дозвільного дня в заміській віллі, коли він – вільний (liber) і сам собі належний (sibi relictus).
Читати цей лист, то наче дивитись у прочинене віконце – і бачити той день, яким він був у житті римського інтелігента, навіть більше – бути з автором «Листів», увійти з ним у те слово, антонімом якого – роз-слабленість, стан, від якого лише крок до о-слаблення, до нудьги, до бажання бездумних розваг.
Читаючи, зупинимось на фразі: «durat intentio mutatione ipsa refecta», тобто: «триває intentio, самими змінами відновлювана»... Завагаємось, як перекласти «intentio» у цьому, найважливішому тут, значенні слова. Допомагає Ціцерон: «Жити значить мислити» (vivere est cogitare). Триває – напруга думки, зацікавлений погляд на все, що довкола, триває – життя в його повноті, бо душа – «в тонусі» (це вже грецьке, споріднене з «in-tentio», слово «tonos»: напруження, енергія, висота звуку). Втручається й Овідій: «Розмаїття розважає» (varíetas delectat). Не тільки розважає, бачимо з Плінієвого листа, а й допомагає у триванні думки, в її тяглості (належне час од часу – й тілові).
Прощаємося з Плінієм, з його літнім днем, що «за розмаїтими бесідами, які протягають вечорову годину, все ж хутко йде за обрій», та залишаємось – із подивом: «Яка любов до життя! Який смак до нього!» («homo sapiens» – це також «людина, яка має смак»). Смак саме до життя, а не до тривання. Бо ж «vivere et esse non est idem» (жити й бути – не одне й те ж саме) – чи не найважливіше з уточнень, які зробив Сенека… Прощаючись, хотіли б неможливого – побачити й обличчя Плінія: воно ж бо, обличчя, за Тертуліяном, – дзеркало всіх інтенцій.
Дочитавши листа й приглядаючись іще раз до слова «інтенція», з подивом зауважуємо, що антонімом до нього не лише «розслаблення», а й протилежне – «порив». «Інтенція» у цьому головному значенні – це підтримувана зміною занять тяглість (tenor, continúitas), а порив (ímpetus) – щось повторюване, перервне.
Втім, протилежності поєднуються. Франкове життя – зразок тяглості в пориві й пориву в тяглості. Та це вже не Плінієва насолода в його «класичній» інтенції, це – гранична, що з надривом межує напруга душевних сил у часи важкої боротьби, коли доводиться забути все те, чим людина втішає себе «в супокійнії часи»...
З І Н И Ц Я
«Берегти як зіницю ока», – не раз і чуємо, й повторюємо. А хочеться додати: «...і тих, хто в зіниці», хто в тому темному, а водночас і ясному, округлому віконечку, точніше – на його тлі. У нас – це «чоловічок» («людинка»). У греків – «kóre» (дівчина), у римлян – «pupilla» (лялечка, дівчинка-сирітка).
Грецьке «kore» може означати взагалі «око». Розжалоблена Креуса в Евріпідовій трагедії «Іон» мовить про себе: Stázusi kórai dakrýoisin emái, тобто «мої очі скрапують сльозами». Але цю фразу можна бачити й так: «Мої очі (дві дівчини) скрапують сльозами»; тоді, окрім Креуси, співчуваємо й тим двом, що в зіницях, «дівчаткам»; тих двох, що їх виплакуємо, «чоловічкам».
Казали й греки: «стріляти очима». У нас ті «постріли» – іскринки в очах, які, хай не спалюють чи вбивають, а в полон таки беруть. Греки, однак, пильніше придивились – і побачили того, хто стріляє, – хлопчину-лучника Ерота, який, бува, так заховається, що його й не знайти, як про це епіграматист Мелеагр: «О, та він ось де засів! Та ба, мене не одуриш, /Лучнику, – ти причаївсь у Зенофіли в очах!»...
Поводити очима – це також наче скеровувати в усі боки стріловидні, із зіниць, пучки світла, промені («acies oculorum», гострота зіниць), що їх, за Лукрецієм, скеровуємо до предметів, які хочемо бачити: «Князь Ігор очі до зеніту звів / І бачить...»
Зіниця, зірниця, зір, зоріти, зоря, перезорювати... В Овідієвих «Метаморфозах» вінцем світобудови – людина, що, на відміну від усіх інших створінь, звела свій погляд до зоряного неба. Й перше, що віддзеркалилось у її очах, був неосяжний зоряний Космос, часточкою якого й вона, людина, що озирає небо (homo caeli contemplator), людна – з «людинкою» в зіницях...
С Т А Г Н А Ц І Я
«Stagnum» – стояча вода, болото. Протилежний образ – «бистрая, чистая вода синіх гір». Про таку воду – Піндар у перших словах своєї чільної оди: «hýdor áriston» (найкраще – це вода). Але для болотяних – болото: «В болотах жаби рай знайшли / І там плодились і згнивали, / А десь над ними клекотали / В повітрі чистому орли»…
Алюзія до цього образу з поезії Олександра Олеся – в Івана Франка: «З орлами я не думаю дружити, / Та я опрусь гниючому болоту». В ключі цього ж образу – й Емілі Дікінсон: «Але ж бо й нудно бути кимсь! / Як жаба день при дні / Знай кумкати своє ім’я / В шановнім цім багні!»
Іменник «стагнація» – пізніше утворення... Ще не затерлись із пам’яті горезвісні часи обіцяного «раю»... Спадають на думку рядки із «Пісні вовків» Шандора Петефі: «Ми терпимо біду, / Та вільні ж ми зате!»
22.07.2024