«Уточнюйте значення слів...» (2)

«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова...»

(Богдан Ігор Антонич)

«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)... Номінал монети, її вартість з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.

Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова... Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо...

П Р Е Д И Л Є К Ц І Я  Д О  К Е Л І Ш К А

Витончений латинізм (dilígere – полюбляти щось; prae – наперед, заздалегідь; «келі́шок», грец. kaliks, – чашечка квітки: такої форми бувають і келішки)... Чую голос Григорія Кочура. Бачу його ледь зарисовану, «кочурівську», усмішку: «Цей чоловік має предилєкцію до келішка»...

«Івасю, а чому ти весь час усміхався, коли я говорив вам такі поважні речі?» – отець катехит колись давно, ще за «гімназійних» часів, – до ученика. «Прошу отця, в нас нині шницлі на обід...» Чув запах тих шницлів, бачив їх, смакував наперед (нім. «For-geschmack», наше «перед-смак»).

Р О З В А Г А

«Розвага» – гра, легковажність. «Розважний», навпаки, – поміркований, розсудливий... Як це так?.. – «Уточнюйте значення слів...», отже – й частини слів; тут – різне значення префікса «роз-»: роз-важний, зважуючи на вазі, роз-важуючи, міркуючи (мірка), зупиняється на правильному рішенні. Хто ж віддався розвазі, той звільнює себе від ваги: «роз-вантажується», «роз-слаблюється» – мовби втому з себе знімає.

Мудра людина (sapiens) – зважує, розважує, міркує... «Але, – з усмішкою пише Горацій, – приємно й подуріти, коли це до речі» (dulce est desipere in loco). «Подуріти», тобто розважитись, відпочити від того постійного зважування, розважування, міркування, одне слово – дати собі якийсь передих...

Є ж такі, кому ніяк не вдається «подуріти», як про це в «Салернському кодексі здоров’я» (про меланхоліків, людей з «чорною жовчю»): «Дивні якісь, маломовні, журні, хто з жовчю тією. / Ока в трудах не зімкнуть, не дадуть уму супокою...»

Так-от роздумуючи, бачимо людину перед вагою: зважує, розважує, відважує, міркує, кладе на шальку найменший, крихітний тягарець (scrupulus); це вже скрупульозна людина, на противагу до легковажної, яка «важить» абияк – «на око»...

Р А П Т У С

Противагою до скрупульозного – «раптус», чиїм діям не передує жодна думка, що вже й казати про зважування, міркування, в які поринає скрупульозний. Походить це слово від латинського іменника «raptus, -us» (задиристість, приступ гніву: «rápere» – хапати, охоплювати); від нього – прислівник «raptim», звідси – й наш: раптом, похапцем. У нашій говірці іменник «raptus» став означати тип людини: «Не рухай його, не зачіпайся з ним, не наривайся, – казали на селі, – то раптус, нарваний».

Такий тип – найвиразніший вияв холєрика, як про це знову ж таки Арнольд з Вілланови у знаменитому «Салернському кодексі здоров’я», де людина, мікрокосм, зіставляється з макрокосмом, зокрема, на підставі різних видів жовчі (грец. cholé): «Є ще чотири види рідин у тілі людському: / Флегма і кров; і двояка є жовч – і світла, і чорна: / Чорна – земля; світла – жар; кров – повітря; флегма – водиця». Отож, щоб спалахнути, раптусові й іскри не треба: спалахне сам по собі, тому – «не рухай його...»

П Р И В’ Я З А Н І С Т Ь

Образ, що в цьому слові («прив’язь», «ланцюг»), – не надто приємний... Але: ні до чого не прив’язана людина – то хіба та, що загубилась у бездонних прогалинах Космосу. Тоді, «відв’язана», й відчувала б, якою не те що милою – рятівною є та «прив’язаність». Тоді й до кінця збагнула б глибоку адресовану сучасній добі мудрість, що закладена в міфі про Антея...

Людина – прив’язана до Землі, звідки черпає «краплю снаги»; до родимого краю, що з дивною силою, хай яка далина, – тягне до себе, до рідних, близьких, до речей, що бережуть пам’ять давнини. У тій прив’язаності – вразливість, душевність, бо ж саме у зв’язках зі світом душа проявляє себе. Важко, не втрачаючи душевності, ставати невразливим: мужність – єднати з ніжністю, любов’ю. Важко, але як важливо! Коли кажемо: «будь людиною», то ж маємо на увазі передусім мудру, сердечну людину.

Людина, прив’язана до книжки (до мудрості), – вільна людина: «Служити філософії – справжня свобода» (Сенека)... Книжка, до речі, даруючи волю, колись була «невольницею»: забезпечуючи від крадіїв, її приковували ланцюгом до стіни (про «нарікання» такої книжки – Павло Русин в одній зі своїх поезій).

Про «прив’язь», з усмішкою, – щойно згадуваний Сенека, що писав також епіграми: «Так мене ти стережи, Косконіє, щоб ані надто / Вільна прив’язь, ані – надто туга не була: / Вільною буде – втечу, а надто тугу – обірву я, / Милою будь – ні того, ані того не зроблю». Золота середина, бачимо, потрібна й тут...

П О С Т У П

Розуміння того, що таке по-ступ (на зразок лат. pro-gressus), – в однойменній праці Івана Франка, а бачення цього слова – в його поезії: «Проти рожна перти, проти хвиль плисти...» (проти тих тенденцій, які не ведуть людину до світла)...

«Non prógredi est régredi» (не йти вперед – значить залишатись позаду): «Так, коли хтось, проти плину ріки веслуючи вперто, / Випустить раптом весла із рук – тоді його човен / Стрімко назад понесе ріки течія супротивна» (Вергілій). Човен – «регресуватиме».

«Я син народа, що вгору йде...» Але й по рівному йти, прокладати дорогу до світла, ступати вперед, по-ступати – нелегко: «Лупайте сю скалу...» Поступальний рух, крок за кроком, із темряви до світла, від «звірства» – до «чоловіцтва»...

Стрімкий науково-технічний прогрес, свідчить історія, не йде в ногу з прогресом духовним, освітнім, із моральним очищенням суспільства (у прогресі – регрес)... Про це, зокрема, – Овідій: «Хитра природо людська, ти сама себе перехитрила: / Надто вигадлива ти, жаль, що на шкоду собі»... Що на шкоду людині, а що на користь, до чого «треба йти», а від чого «тікати», – про це морально-етична філософія античних.

«Усю філософію, – зауважує Сенека, – Сократ спрямовує до звичаїв (mores); найвища мудрість для нього – це розрізняти, де зло, а де добро. «Тримайся, – закликає він, – тієї засади – і будеш щасливий. Хай і видаватимешся комусь дурнем – не виправдовуйся...»

До тих голосів долучається й Горацій: «Чого варті закони – без звичаїв?» (Quid leges sine moribus vanae proficiunt) – риторичне запитання, що стало гаслом Пенсільванського університету...

М У́ З И К А

Коли чую «му́зика», то «по-ймаю» (con-cipio), маю по-(й)няття, (con-ceptum) про що мова, але – не бачу. «Музи́ку» – бачу. Спочатку – чую: гупання бубна, потім, коли наближаюсь, – позойкування скрипки, врешті – дрібні розсипи цимбалів. А тоді вже – бачу. Чую і бачу – з-поза багатьох десятиліть...

Рудоволосий веснянкуватий скрипаль, притискуючи підборіддям скрипку, раз по раз сягає поглядом неба (очі – збляклої блакиті), мовби звідти спливає мелодія для його скрипки...

Цимбаліста – хилиться над своїм інструментом: приглядається, як вистрибують, витанцьовують дерев’яні палички, дослухається до своєї, неголосної, музики; бачить лише той, паличками по струнах, дріботливий танець.

І тільки бубніст, із притиском («Отак!», мовляв) вибиваючи прадавній тритактний ритм (акценти – по мідній тарілці), – споглядає, ще й ногою до такту притупне, наче й сам він – у тому недільному, край ставка, парубоцько-дівочому танці...

Абс-трактне («від-тягненне» від образу) слово «му́зика» – кон-кретизувалось (зрослося) з таким-от, давно колись баченим, образом музики й музик... Можливо, тому серед найулюбленіших пісень – ось ця: «Ой у гаю при Дунаю / Там музи́ка грає...»

Д И В О

Слово «дивитися» (звідси й зворотне «-ся») первісно було близьким до «дивуватися». З часом подиву меншало: до дивного людина або звикала й переставала дивуватись, або в пізнанні «природи речей» (Лукрецій) на якомусь східці зупинялась (далі – вже «наука»). А щоб не «нудитися», про що цей же поет, почала вигадувати всілякі «забавки» (нині – індустрія розваг).

Чи не найбільше з усіх див, радісних, ясних, сонячних див,– веселка. Годі й уявити собі, яким дивом була вона для тих, хто населяв «молоду ще» землю. Та з часом і таке диво втрачає свою дивність, тому й кажемо: «диво дивне, предивне», тобто таке, на яке варто, потрібно дивитися...

«Нічому не дивуватись» (Nil admirari) – такими словами починає Горацій один зі своїх «Листів» (І, 6), маючи на увазі те, «дивне», що впадає в очі, захоплює спраглу видовищ юрбу, – чиїсь розкоші, «купи» золота... Нічому – окрім того, що гідне подиву, що є стимулом для думки й поживою для душі, яка й сама – гідна найбільшого подиву: «Супроти великості душі – ніщо не є великим» (Сенека). Хіба не дивом є, скажімо, травинка, що з-під асфальту, з-під ніг – до сонця пробивається?..

З таких-от непримітних див і черпала, сягаючи глибин, наука, заняття якою, за словами Демокріта, – найбільша радість життя...

П О Г О Д А

Погоду в дитинстві я спочатку чув: вхідні двері, здавалось, радісно скрипіли. Потім, за порогом, – бачив: усе купалось у променях ранішнього сонця. Купалось – і сміялося: городець, село, досяжний зорові світ, а з ним – і світ дитини...

Минули літа, десятки літ, поки прийшло відчуття, а далі й розуміння того, що́ таке погода душевна і як часто вона не збігається, ба й контрастує з тією, що надворі... Потім від Горація і Паскаля довідався, що людина – сама господарем своєї погоди...

Погода – коли все у злагоді, погодженості, по-годі між собою. Про таку погоду, що встановлюється до весняного приходу Венери, богині любові, – Лукрецій у зачині своєї поеми. Весь світ у трьох його поставах (суходіл, море, небо) радіє, розпливається в усмішці – усмішці життя, жазі життя, творення...

Т Е Р М І Н

Термін, чітко окреслене поняття якоїсь науки, – розуміємо, але бачити його не можемо. Бачили – далекі від наукових понять хлібороби давньої Італії. Був це охоронець меж та кордонів бог Термін.

Наприкінці лютого, в останній день римського року, перед початком весняних робіт, ушановували його в образі кам’яного стовпа: прикрашували стрічками й вінками, скроплювали кров’ю жертовних тварин. Потім – м’ясце, вино, веселощі, пісні й танці, з приємністю для себе, але й з належною шаною до такого поважного божества, що дбає про межі, злагоду й мир на земних падолах...

Та не в усіх була така повага: «несите око» й у ті часи (про це – Горацій) повергаючи Терміна, розсувало межі своїх земельних володінь, змушуючи вбогіших селян іти світ за очі... Та й сам войовничий Рим (про це чільний римський лірик – уже з повагою) списом сягав найвіддаленіших світових меж; Рим «цікавий знати, де палені сонцем краї, а де – вповиті туманами й дощами поливані»...

Де простір, там і час (лат. «spatium», як і в англійській мові, «space», – відтинок і простору, й часу). Тут уже знеособлений термін став означати просто «кінець» – скажімо, диспуту, розмови (sermonis) чи життя (vitae). Спадає на думку сучасний «terminator», початково – «той, хто встановлює межі».

У сучасних науках наче відроджується своєрідне вшанування того давнього поважного божества. Нерідко – й надмірне: що не крок – то цей священний камінь, Термін, об який спіткнеться й справжня величина на ниві обраного фаху...