оповідання
П'ятдесятисемирічний вайлуватий Дмитро Попадин винаймав однокімнатну хрущовку в будинку біля залізничної колії.
Вселився після повернення з Іспанії – й, можна сказати, пощастило: помірна оплата включала поіржавілий санвузол, пожовтілі, місцями повідклеювані шпалери й старий, ще радянський холодильник. З меблів на кухні – з видимими порізами від ножів столик, а в кімнаті – ліжко і сервант. Про диванчик, що ледве впхався під стіну навпроти ліжка, Попадин подбав сам. Свого часу господарі подалися до Канади й здавали це помешкання таким, яким залишили ще на початку дев’яностих.
Попадин дещо попідклеював, почистив ванну і туалет, побілив кухню з кімнатою. Зробив це не з великої шани до власників, а з прицілом – доведеться ж коли-небудь привести жінку, то хіба в цей бардак? Час спливав, жінки в його житті були – приводив всяких, але після кількох місяців розходилися. Лише нещодавно зійшовся з молодшою на двадцять років Зіною. Молодиця приїжджала два рази на тиждень підторговувати на ринку. Інколи їм вистарчало й двох годин, щоби спаруватися як голубки, інколи, коли у Попадина був відгул, – то й цілу ніч. Зінина біографія була проста: двоє дітей і колишній чоловік-алкоголік, з яким вона ділила дах, бо не мав куди подітися. Вона так само, як і до розлучення, годувала його й обпирала. Щоправда, толку від нього було вже небагато. Зінин син вчився на кулінара, а дочка ще ходила до школи. На ринку неподалік Попадинового будинку Зіна продавала м’ясні вироби підприємця-односельця. Там і познайомилися. Від часу знайомства з Попадином вона почала обпирати ще й Дмитра і варила йому раз на тиждень улюблений капусняк. «У нас, – зізнавалася Зіна, – молодь повиїжджала, а такі, як мій колишній, або спиваються, або повмирали».
З часом Попадин звик до Зіниної присутності – її безконечного торохтіння й енергійного намагання облаштувати його побут. Він відплачував їй стриманою увагою та детальними розповідями про Іспанію. Також переказував своїй новій подрузі події з роману «Дон Кіхот», який перечитав разів зо тридцять, тому деякі епізоди врізались у пам’ять.
Там, в Іспанії, він випадково потрапив до музею Сервантеса.
Коли вони з Зіною відлежувались, віддихавшись від втискання одне в одного, Попадин починав про Дон Кіхота. Зіна, в принципі, книжок не читала, і тому слухала Дмитрові байки як ксьондзове казання. Розповідаючи про шляхетного гідальґо, Попадин повертався до краю помаранчевих садків, де вбухав – коту під хвіст – десять своїх найкращих років. Доживши майже до шістдесятки, він не мав ні свого даху над головою, ні заощаджень. І хоча у селищі, звідки походив, за ним числилася земельна ділянка з сутеринами, тобто давно розпочате будівництво, але він втратив будь-яке бажання продовжувати що-небудь там робити. Та й з чого було будуватися? З платні охоронця? Однак ділянку не продавав.
Коли Рита, колишня дружина, випхала його на заробітки за кордон, вони домовилися, що він надсилатиме гроші, а вона придбає ділянку і розпочне будівництво.
З Ритою виростали в одному селищі й на одній вулиці. Зналися з дитинства і ходили до однієї школи на Заводській вулиці. Закінчивши школу, Попадин вступив до автомобільного технікуму, але, провчившись там півтора року, кинув і пішов до війська. Рита тим часом здобула фах медсестри. Працювала у заводській поліклініці. Вони листувалися протягом Попадинової служби, і вона дочекалася його з війська. Одружившись, пожили у Ритиних батьків. Потім винайняли невеличку квартирку. Рита ніяк не могла завагітніти, тому Попадин хапався за будь-який підробіток: ремонт автомобілів, продаж шин, їздив навіть до Росії на нафтові промисли. Усі гроші йшли на консультації та лікування дружини.
А тут Рита принесла, що чоловік лаборантки Вальки збирається до Іспанії.
Домовилися, що частину грошей Рита витрачатиме на лікування, а частину – на будівництво дому. Жити все одно десь треба. Не цілий же вік тинятися по зйомних кутах. У планах Попадина було, що, облаштувавшись, він викличе Риту, сподіваючись, що іспанська медицина витворить для них чудо.
Його розбудив довжелезний состав цистерн. Туду-туду-туду-туду-туду.
Повалявшись в ліжку, він сходив туалет й почав поратися зі сніданком. Підсмажив два налисники і заварив каву. Снідав стоячи. Надворі дощило. Був початок квітня, але дощі внадилися – і разом із зимними вітрами змили перше довгоочікуване тепло. Усе, як завжди: спочатку пригріє, а тоді – холодрига. Правда, згадав він, що Мент запевняв: на Паску потеплішає.
Допив каву й, помивши посуд, заходився збиратися на роботу.
Виходячи з квартири, почув, як у кишені затріщав телефон.
«Мабуть, – подумав він, – Мент-напарник».
Попадин з Ментом, так він називав напарника Миколу, охороняли привокзальне «Експрес-кафе». Свого часу Миколу за різні фокуси погнали з позавідомчої, де він служив сержантом. Ну, от мент за ним і прилипло. Їхню канторку, охоронну компанію, сколотив колишній майор міліції Кірєєв. Зареєстрував як приватне підприємство й набирав переважно відставних. Попадин був винятком – за нього попросили. «В армії служив?» – запитав Кірєєв. «Служив». «А в яких військах?» «Танкових». «В караул, значить, ходив?» «Ходив». «Ну, в нас майже як караул».
«Алло», – хрипло сказав у слухавку, очікуючи, як Мент буде викручуватися, щоби не з’явитися нині на зміну.
«Як там нічо?» – почув Попадин.
Мент так не вітався.
«Ну шо, не впізнав?»
«Ні», – сухо відповів Попадин.
«Це я, Ігорьок... Заремба».
Попадин згадав однокласника Ігорька, якого не бачив сто років.
«Звідки в тебе мій телефон?» – поцікавився.
«Алка Марущачка підкинула. Пам’ятаєш таку?»
Попадин згадав старосту їхнього класу – відмінницю Алку.
«Ясно», – сказав Попадин.
«Послухай, тут така каша заварилася – у травні минає сорок років, як ми закінчили школу».
«Ні хріна собі?» – подумав Попадин – але, помовчавши, зронив: «Час летить».
«Так, так, брачику, – продовжував весело теревенити Ігорьок. – Тому Алка вирішила зібрати нас усіх... ну, хто ще живий».
«А коли?»
«При кінці травня».
«Не знаю, як на роботі буде», – ухилився від прямої відповіді Попадин.
«Шо там на роботі, брачику? Та в кожного щось є – відпросишся».
Попадин мовчав.
«То я перекажу Алці, що ти будеш?»
«Та... перекажи», – невпевнено відповів Попадин.
Після розмови той рудоволосий шкет, яким був Ігорьок сорок років тому, постав перед його очима.
Куняючи в маршрутці, Попадин подумав, що після зміни пошукає випускний альбом. Чомусь з пам’яті стерлося, що альбом з твердими обкладинками, оправленими у коричневий коленкор та з тисненими золотими літерами назвою школи і його прізвищем у долішньому правому кутку – «Д. Попадин – випуск 1981 р.», залишився у колишньої.
У маршрутці було порожньо.
Тільки біля шостого магазину напхалося трохи сільського люду з торбами – добиралися до центрального ринку. Від привнесеного людського дихання в маршрутці запітніли вікна. Попадин піднявся зі свого місця завчасно й, протиснувшись до виходу, вийшов на «Вокзальній».
Ще стоячи на переході, помітив Мента і Новіцького. Ті курили і про щось перемовлялися.
Попадин глипнув на годинник – за десять шоста.
«Ого, – подумав про Мента, – вже приперся».
Наблизившись, запитав:
«А Ктитор де?»
«Клеїться до нової офіціантки».
«Вже нову прийняли?» – здивувався Попадин.
«Ще віді вчора, – підтвердив Новіцький і здійняв угору руку. – Тихо – здається, київський».
О шостій на станцію за розкладом прибував київський пасажирський, і охоронці кожного ранку змагалися, хто перший з них почує прибуття. «Експрес-кафе» вбухали поруч із будинком, в якому колись сортували пошту. За тією будівлею та, зрештою, самим вокзалом виднілися тільки електричні опори й металевий пішохідний міст. Отже, прибуття потягів з того місця можна було визначити лише на слух. От вони, змагаючись, і визначали. «Чуєш? – звертався, наприклад, Попадин до Мента, – київський на підході». «А фіґ там, – відказував Мент, – то локомотив. Послухай, який легкий звук». З-за будівлі вокзалу нісся, приміром, пуф-пуф-пуф, характерний звук локомотива. «Ну, то за ним буде київський», – визнавав тоді свій програш Попадин.
Так у них розпочиналася перезмінка.
Нині Попадин, Мент і Новіцький сторожко прислухалися до важкуватого наростаючого пуф-пуф-пуф.
«Він, – весело сказав Мент. – О-хо-хо, мать моя жєнщіна. Давай, Новіцький, – передавай зміну».
Усі троє ввійшли в кафе.
Ктитор стовбичив біля барної стійки, розмовляючи з барменом Артуром.
Припущення Новіцького не справдилося.
Нова офіціантка, що здала свою зміну, прошмигнула повз охоронців, зронивши: «Привіт!»
Їх, охоронців, було четверо: він з Ментом та Новіцький з Ктитором.
Новіцький колись служив з Ментом в позавідомчій, а Ктитор відкалатав дільничим в районі.
Зміну передавали без зволікань. Проваланцаєшся цілу добу – і, як би там не було, втомлюєшся.
Фокуси викидував Мент. Попадин звик до витівок напарника, бо той був з тих, про кого кажуть де не посій – там вродиться. За ним завжди росли золоті верби – то заночує в якоїсь шмари, то встрягне у бійку, а то на тиждень загуляє. Попадин прикривав Мента, як міг. А хіба йому самому постояти добу западло? – тільки б ті двоє не стукнули Кірєєву. Новіцький, зрештою, знав, на що здатен Мент, але мовчав, а-от Ктитора, здавалося, це зовсім не обходило. Якщо за ніч не було жодних інцидентів, то Новіцький з Ктитором, переглянувши для годиться зі змінниками камери спостережень та записи в книзі чергувань, покидали привокзальну площу. Забігайлівка «Експрес-кафе» працювала цілодобово. На початках, як розповідав Новіцький, бо знав щось з оповідей Кірєєва, це була невеличка будка з двома вікнами й одним столиком. Був бармен, який наливав і підігрівав канапки, та прибиральниця. Одного разу будку підпалили, й після цього власники вирішили вдатися до послуг охоронних фірмочок, які росли у місті як гриби після дощу. Тоді Новіцький першим почав охороняти об’єкт. Справи у власників йшли незле, й вони, підкупивши архітектора міста, спромоглися на привокзальній вибудувати двоповерхову цегляну будівлю. Набрали працівників, обставилися охоронцями – і діло пішло.
Час протягом чергування, ясен май, тягнувся як ґума. Попадин то стояв при дверях, то сидів біля барної стійки, а ближче опівночі перебирався на другий поверх і споглядав з вікна за пішоходами та таксистами. Мент в каптьорці давив комаря. У них була домовленість: Мент кимарить до третьої, а тоді – Попадин. Інколи, коли було багато відвідувачів і зароджувалися конфлікти, покимарити не вдавалося нікому. А так для Попадина робота – не бий лежачого, хоча нудна. Для того, щоби скрасити зміну, він прихоплював з собою книжку. Нині, коли перевалило за північ, відвідувачів поменшало. Попадин, сівши при барній стійці, замовив собі обліпиховий чай, спостерігаючи за залою. Зміна видалася спокійною. Звечора, щоправда, забрело кілька типів кримінального вигляду, але вони тихцем повечеряли й кудись зникли. Решта відвідувачів були, можна сказати, свої: таксисти, водії маршруток, пасажири. Бомжів не впускали ніколи. Гнали їх і з часом привчили, що ті трималися подалі. Попадин сам кілька разів вперіщив одного палицею. Переказали, мабуть, одне одному – то й обходили це місце десятою дорогою. Він навіть не торкнувся «Дон Кіхота», бо після розмови з Ігорьком напливали спогади. То те згадається, то се. Попадин, в принципі, змирився зі своїм життям. Ніколи не нарікав ні на що, а коли Новицький, чи Ктитор, чи навіть Мент розповідали про своїх дітей і внуків, він затамувавши подих сопів. Дивацтво Попадина Новіцький з Ктитором та, зрештою, й Мент добачали у його пристрасті до книжок. Власне тепер, на шостому десятку життя, він відчув великий потяг до читання, і йому було прикро, що стільки втрачено та й очі уже не ті. В школі ледве дочитував оповідання, а про великі романи краще не питайте. Потім, в автомобільному технікумі, захоплювався детективами.
Першу серйозну книжку він прочитав біля п’ятдесятки. Це трапилося в Іспанії й цілком випадково. З будівельною бригадою, яку в основному складали прибульці з Домініканської Республіки, він потрапив до містечка Алкала де Енарес. Їх покликали туди перекривати черепицю. Ні Попадин, ні тим паче домініканці не знали, куди вони прямують серпневого спекотного ранку. Знав тільки Хав’єр, їхній бос. Коли вони зупинилися перед цегляним будинком, то Попадин побачив дві бронзові фігури. Одна – висока та цибата, інша – приземиста й тлуста.
«Що це? – запитався він у Хав’єра.
«Музей Сервантеса».
«Серйозно?»
Попадин, звісно, чув про Дон Кіхота і Санчо Пансу, але те, що він коли-небудь потрапить до музею їхнього творця? Оце так номер!
«А ти читав роман?» – запитався Хав’єр.
«Ні».
«А ти?» – примружився Попадин.
«Також ні, – відповів Хав’єр. – Не було часу».
До музею вони їздили чотири дні й, впоравшись з дахом, перебралися на одну із шосейних трас прокладати труби.
Пробувши в Іспанії десять років, він залишив країну помаранчевих садків, черепичних дахів й Сервантеса. Щось млоїло його під серцем. Повертався з двома пачками: одна – з одягом, інша – з будівельним інструментом та трьома з половиною тисячами євро в кишені. Що він там бачив, у тому Мадриді? Може, музей Прада? Ні. Може, ходив на концерти симфонічної музики до королівського театру? Ні. Може, сидів на стадіоні, вболіваючи за «Реал»? Також ні. Райончик, в якому він поcелився, був наповнений такими ж шукачами пригод, як і він, але приїхали вони або Африки, або з Азії, хоча й своїх вистарчало. Спочатку, як більшість прибульців, ночував у парку Алюче, а згодом перебрався на квартиру.
Вдома підозри справдились: Рита наставила йому роги, зв’язавшись з молодшим на десять років шофером селищної поліклініки.
Розлучилися через два місяці, й Попадин подався до обласного центру.
Повернувшись після сьогоднішньої зміни, він заходився шукати той альбом – натомість у серванті під стосом білизни намацав конверт з фотографіями.
«І якого хріна я туди їх запхав?» – дивувався.
Він всівся на диван, але через мить вирішив, що на кухні більше світла.
Більшість знимок були чорно-білі, але траплялися кольорові, власне коли повсюди з’явилися мильниці й фотографування стало доступним більшості. Перетасовуючи, натрапив на дві дитячі знимки: з батьками перед сільським клубом та в піонерській пілотці та галстуці під час якогось свята у школі. Перетасувавши, нарешті надибав кілька знимок з однокласниками: ось вони у поході над Дністром, ось на суботнику, ага, о ця цікава – під час екскурсії до Києва. З класом вони фотографувалися кожного року – таке запровадила класна керівничка. Знимку цілого класу, в кутку з датою 1980, тобто за рік до випуску, довго крутив в руках, а тоді витягнув з футляра окуляри – тепер без них ніяк. Поплямлену, із пожовклими по краях плямами знимку зроблено, очевидно, 25 травня, коли завершувалося навчання й на останній дзвоник усі приходили святково одягнені. Принаймні дівчата одягали білі фартухи і чіпляли на голови величезні білі банти, наче корони. Хлопці – у білих сорочках й темних штанях. У випускних класах шкільну форму відмінили, тому випускники насолоджувалися перевагою перед молодшими учнями.
За сорок років він школу майже не згадував, а однокласників й поготів, хіба декого випадково зустріне в місті, що траплялося рідко. Вдивляючись у свою юність, він аж розхвилювався – такі молоді обличчя! Спочатку перейшовся першим рядом. Посередині квочкою сиділа класна керівничка – Аделаїда Панкратівна. П’ятдесятилітня жінка, чоловік якої – Попадину запам’яталося – був зубним лікарем. Молоденькою вчителькою прибула до селища, вийшла заміж, народила двох дочок. Праворуч – Алка Марущачка, староста, відмінниця, комсомолка. А де Ігорьок? Ось він – рудий тарган. А ось Нагірний, Васька, з колючим поглядом. У п’ятому класі Нагірний підбив Попадина на злодійство – поцупити булочки з магазину. Продавчиня спіймала. Потім була лінійка, на якій перед усією школою їх з Нагірним совістили. Мама Попадина (бо скільки того селища? – вістку миттю рознесли учні по домах) не могла від сорому перед сусідами пройтися вулицею. У восьмому класі Нагірного посадили в дитячу колонію. Далі за ним і слід простиг. Кружляли чутки, що прирізали Ваську вже на дорослій зоні. У другому ряду він упізнав Мишка Зеленого – єдиного, хто з їхньої школи потрапив в Афґан. Мишко займався боксом і був ще той вурвитель. У війську потрапив ув десантуру в Туркестанському воєнному окрузі. Додому писав бадьорі листи, зміст яких розносила по селищі його мама. Як тільки його кинули під Кандагар, листи почали приходити рідше. Однокласники, зустрічаючись з Мишковою мамою, попитували, як там Мишко? Та казала, що служить при якомусь аеродромі й усе в нього добре. Вістка про загибель Мишка надійшла у березні 1983 року. Спочатку до його дому під’їхали військові з цивільними. Розповідали, що Мишкова мама від почутого звалилася на порозі. Ховали десантника цілим селищем. Рота солдатів з найближчої військової частини, вистріливши три рази в повітря, віддала останні почесті загиблому, а зчорнілу Мишкову маму протягом похорону три рази відливали і давали нюхати нашатирний спирт. Він ковзнув по другому ряду. Там стояли Митрофанов, Тимчишин, Зубко. Про них – ні слуху ні духу. Ось ще дівчата – Вуйцік, Макух, Назарова, Господинько, сестри-близнючки зі смішним прізвищем Фасоля. З Вуйцік бачився нещодавно – зайшла перекусити у кафетерій саме під час Попадинової зміни. Їхала до сина на Вінниччину. Деякі обличчя залишилися обличчями. Як він не напружувався, але згадати ні імен, ні прізвищ не зміг. Два рази хворів на ковід – пам’ять попсулася.
У переддень зустрічі випускників Зіна залишилася на ніч. У кімнаті, де висів зачіплений на дверцятах серванту новий костюм, пахло помаранчами.
Попадин поморщився:
«Чим так пахнеш?»
«Ану, вгадай».
Він втягнув носом повітря й недовірливо запитав:
«Помаранчі?»
«Ага, купила на розпродажі памаранчевий крем».
Відлюбившись, вони лежали горілиць.
Попадин, вдихаючи помаранчу Зіниного тіла, почав переповідати сімнадцятий розділ, в якому Дон Кіхот намагається звільнити каторжан, а ті на знак подяки закидали камінням гідальго, Санчо Пансу разом з Росінантом та ослом.
«Але він дурний!»
«Хто?» – запитався Попадин.
«Ну, той Дон Кіхот».
Вони ще трохи поговорили й заснули.
Зіна у сонних своїх світах зривала цієї ночі стиглі помаранчі та їла, втамовуючи спрагу. А от Попадину приснився Дон Кіхот. Снилося, що вони їдуть якимось автом на війну, але потрапляють на зустріч випускників. Дон Кіхот у лицарських обладунках супроводжує Попадина. Однокласники регочуть з них обох, а найбільше, показуючи язик, – Ігорьок Заремба. «Ну, що? – питає Попадина Дон Кіхот й каже, наче питає дозволу, – я воюватиму з цими негідниками». Гідальго кидається на однокласників. Ті – навтьоки. Дон Кіхот, зчепившись із Зарембою, штовхають Алку Марущачку, яка верещить, падаючи на асфальт шкільного подвір’я. Врешті сухоребрий лицар, знявши з голови свій потовчений шолом, каже Попадину: «Це тільки початок. Справжня війна – попереду».
Після цих Дон Кіхотових слів Попадин збудився. Сон його вже не брався й, перевертаючись збоку на бік, він силувався відтворити деталі сновидіння, але воно зникало з свідомості, наче гудіння ранішнього товарняка у напрямку Львова.
Зранку із Зіною подалися маршруткою до автовокзалу.
Зіна одразу вскочила у бусик.
За кілька хвилин надіслала есемеску, що цієї ночі збирала помаранчі та їла досхочу, що аж липкі цівки соку спливали до ліктів.
Попадин відповів, що сидить у кафетерії та очікує на свій рейс.
Рипіли нові мешти. З правої кишені піджака звисала краватка, яку засунув туди про всяк випадок.
«Ще б капелюх з крисами, – сказав Зіні, коли зранку втиснувся в костюм, – і точно циганський барон».
«Та шо ти видумуєш. Вбраний, як до шлюбу».
В останній момент йому перехотілося їхати. Крутило в животі. Думки кружляли навколо Рити. Вона, суча дочка, з селища нікуди не поділася. З тим шофером, як він дізнався, змайстрували двійню. Значить, безпліддя у нього. Та шо тепер балакати.
«А може повернутися додому? – наплило. – Зіні скажу, що поламався автобус».
Але якась сила підняла його і повела до стоянки, де стовбичило з десяток пасажирів.
У селищі автобус зупинився на новій автобусній.
Пооглядавшись, наче тут вперше, він звернув у бічну вуличку.
Піджак – на руці.
Пражило.
Зустріч біля школи призначили о другій, бо в останні дні травня теперішні школярі ще складали іспити. Це, як пояснювала в есемесці Марущачка, щоби ніхто нікому не заважав. Вона ж надіслала скромну програму: зустріч з дирекцією, святковий урок в класній кімнаті, фотографування і кафетерій.
До початку зустрічі залишалося півтори години.
На запилюженій вуличці, проритій в кількох місцях і наспіх засипаній гравієм, вкладали каналізаційні труби. Попадин здалеку помітив зарослу ділянку. Він журився, що хтось його побачить і впізнає. Тоді – от морока – доведеться перекинутися словом-другим. Ну, і Риту згадають, і його пошкодують.
На щастя, вулиця була порожня.
Його зустріла жагуча до життя молода кропива з цвітом білої кашки. Попадин ступив кілька кроків вперед й увійшов в зелене море будяків та лопухів. Біля сутерин хтось зробив собі смітник й туалет на свіжому повітрі. Обережно переступаючи, він побачив, що на купі цегли – не порушеної, відколи її сюди привезли, – вкоренилося кілька стебел лободи. Витягнув одну цеглину – і та розкришилася в руках. Довелося зірвати широкий листок клаповухого лопуха й витерти замащену долоню.
Уже на вулиці, вийшовши з кропив’яних й лопушиних заростей, протер зім’ятим листком, що тримав у руці, запилюжені мешти й подався у напрямку школи.
Йшов мимо колишнього спиртзаводу.
Колись, ще школярем, він гнав по сто разів уздовж цієї вулиці, заповненої десятками вантажних авто. Ось прохідна, біля якої товклися робітники, якісь відвідувачі та міліція. Спирт потрібен був усім: хтось віддав заміж дочку, у когось померла теща. Хіба мало яких подій в життя людськім скроплювали спиртом? Батько Попадина працював на цьому заводі. Спився. Попадин поглянув на облущену огорожу і прохідну. Кілька разів його приватизовували, але врешті продали якомусь криміналу, а тих пересадили, і велика територія заводу чекала, поки власники повернуться.
До школи потрібно було перейти головну трасу поруч із старою автобусною і звернути праворуч.
Попадину дошкуляв новий костюм і мешти. Піджак ледь застібався лише на один ґудзик, а нові не розходженні мешти тисли ув великий палець лівої ноги. «Від’їв пузо на кафешних харчах», – картав себе Попадин. Тиждень наперед Попадин із Зіною вибралися на ринок, де були магазинчики з недорогим одягом. Приміряли, переміряли – Попадину нічого не подобалося. Врешті Зіна вибрала йому костюм і мешти. «А сорочку?» – запиталася продавчиня. «У мене є», – відповів Попадин, маючи на увазі нову фланелеву картату сорочку, привезену ще з Іспанії. Взагалі, Попадин був байдужим до моди. Навіть Рита завжди за це картала. Йому подобався буденний одяг, але на зустріч з випускниками так не прибудеш. Зрештою, працюючи охоронником, він звик до плямистої уніформи, яку тягав протягом року, аж поки не видавали нову. «Шиють всяку фігню», – обзивав на чім світ вузькі штани з вузькою матнею.
Марущачка здалеку впізнала Попадина.
«О, Попадин! – вигукнула вона, додавши чи то з радістю, чи з докором, – а казав, що не зможе бути».
«Хто казав? – підскочив Ігьорок Заремба, на голові якого світилася лисина. – Попадин зразу погодився. Нє, брачику?»
«Попадин! – радісно викрикнула дебела Тамарка Назарова з подвійним підґарлям. – Ну сто років тебе не виділа’м». Вона притислася тлустим тілом і поцілувала Попадина в щоку. Від Тамарки несло потом з-під пах і солодкавими парфумами. Попадин потис руку її чоловікові – жилавому, на дві голови нижчому за дружину. Поцілував Марущачку, привітався з Миколою Зубком, якого не впізнав, бо так подався, а далі з усіма, хто стояв півколом. Здавалося, що найбільше радів появі Попадина Ігорьок. Той, підскакуючи, обійшов Попадина три рази і випалив: «Дотримав слова, брачику».
На шкільному подвір’ї зібралося дванадцятеро стариків.
З хлопців-однокласників – Заремба, Зубко та Попадин, з дівчат – Марущачка, Вуйцік, Назарова, Макух, Господинько й обидві Фасолі. Ще двоє – чоловіки Марущачки та Назарової.
Поки віталися та говорили-балакали, до гурту вийшла дирекція школи.
У класній кімнаті розмови не вийшло. Коли всі розсілися, а Назарова підперла стіну, бо не могла втиснутися за парту, Марущачка почала щось про дружбу, яку пронесли через роки, але її перебив енергійний голос Ігорька:
«Та ладно, не тринди, яка дружба і щастя – тут аби дожити до старості».
Усі вмить глипнули на Зубка, що прийшов, опираючись на костур, в супроводі внучки. Руки в нього тряслися, а водяні очі ледь утримували життєвий вогник.
Усі понуро помовчували.
За відхиленим вікном зі шкільного стадіону доносилися хлоп’ячі радісні викрики – коливалася у травневому теплі гра у футбол.
«А все одно, – перечекавши паузу, продовжила Марущачка, – шкільні роки незабутні!»
Назарова сплеснула руками:
«Та шо ми про сумне, давайте про щось веселе: про дітей, про внуків. Ну, не знаю...»
Попадину, що втягнув шию в рамена, захотілося зробитися непомітним. Він почав шукати по кишенях краватку і, не знайшовши, поклав руки на парту.
Обидві Фасолі, старі діви, неприязно глипнули на Назарову – і та, зрозумівши, що ляпнула зайве, прикусила язика. Ситуацію скрасила Стефа Вуйцік – з глибини задніх парт запропонувала згадати десантника-афганця Мишка Зеленого. Марущачка – Алелаїду Панкратівну. Марійка Господинько – Славка Митрофанова, що розбився на мотоциклі одразу після випускного.
«А хтось шось чув про Тимчишина?» – запитався Ігорьок.
«В Америці».
«А Галібей?»
«В Канаді».
«А Люба Смаглій?»
«В Італії».
«А Ніна Лівша?»
«Два роки як померла».
Над селищем скупчилися дощові хмари, і в класній кімнаті потемніло.
Зблиснуло і почулося гуркотіння грому.
Почалася злива.
Мотаючись від школи до кафетерію туди-сюди, чоловік Марущачки усіх поперевозив автом. Все одно промокли: металеву браму було зачинено на амінь й під дашок кафетерію добігали під проливним дощем.
Віддихавшись, змоклі всілися за стіл.
Після перших банальних тостів захмелілий Ігорьок Заремба, похитуючись, сказав:
«Вибач, Алка, може я щось не те бовкнув там у школі, але на наш вік випало немало: і перебудова, і незалежна Україна. Як казала моя бабця, все можна пережити, аби не було війни. Ну от, до чого це я веду, – Ігорьок запнувся, бо Вуйцік з Назаровою голосно сперечалися про Зеленського. – Дівчата, – підвищив голос Ігорьок, – та хрін з ним. Вип’ємо, як казала Алка, за дружбу!»
Почувся передзвін скла.
Наступного дня, переночувавши у Вуйціків, Попадин першим рейсом повернеться додому, й на запитання Зіни скаже, що не шкодує, що їздив.
А влітку 2022 року під час важких боїв в районі Попасної на Донецькому напрямку молодший сержант Дмитро Попадин, псевдо «Дон Кіхот», зникне безвісти.
2024
13.07.2024