«І золотої, й дорогої...»

Із спроб «ЕСТЕТИЧНИХ КОМЕНТАРІВ» до «КОБЗАРЯ»

І золотої, й дорогої

Мені, щоб знали ви, не жаль

Моєї долі молодої;

А іноді така печаль

Оступить душу, аж заплачу.

А ще до того, як побачу

Малого хлопчика в селі.

Мов одірвалось од гіллі,

Одно-однісіньке під тином

Сидить собі в старій ряднині.

Мені здається, що се я,

Що це ж та молодість моя...

«І золотої, й дорогої...» – і раптом: «Мені, щоб знали ви, не жаль / Моєї долі молодої...» Час і доля, його прислужниця, – найцінніше, що є в людини. Хай добра вона, та доля, що так розпорядилась життєвим часом людини, хай зла – нічого не поробиш: минулося, пропало, та най там... – ніхто над тим плакати не буде, просто сумуватиме, гірко всміхнеться час од часу...

«А іноді така печаль / Оступить душу, аж заплачу. / А ще до того, як побачу...» Тут уже – щось інше, акцентоване римою: «заплачу – побачу»... «Життя», «молодість», «доля» – абстракції. Конкретика – те, що повертається спогадом до серця (re-cordatio), постає перед очима живим образом (imago): «...як побачу / Малого хлопчика в селі... / Мені здається, що се я».

Не весь час же й Овідій плакав на вигнанні. Та ось: «Тільки-но зрине в душі найскорботніший образ тієї / Ночі, що в Римі мені стала межею життя, / Тільки згадаю ту ніч, а з нею все, найдорожче, / Втрачене, – крапля-сльоза котиться й досі з очей». «Коли зрине…» (cum subit…): завіса в римському театрі не піднімалась, а опускалась, тож постаті зринали, наче з моря, чи виходили з небуття. Тоді вже не просто сум, а жаль, що жалить серце, печаль і туга, що його раптово стискають; від того – й сльоза, з якою й «виводиться» (egeritur) той душевний біль.

І тут – найцікавіше, найзворушливіше: втомлений життям чоловік дивиться мов на себе самого; в образі іншого пізнає себе, яким він був у дитинстві. Світлина, висвітлена найціннішим, що лише є в людині, – у-явою, входженням у «явність», у час, який був. Немає теперішнього, «а що пройшло – ізнов живе і діє» (Ґете): Шевченко бачить себе – «Малого хлопчика в селі. / Мов одірвалось од гіллі, / Одно-однісіньке під тином / Сидить собі в старій ряднині...»

Тут – «desiderium»; «desiderare» – тужити, жаліти; «desiderium sui» – туга за собою, оплакування себе самого. За тим «бачить» стоїть творчість: людина творить (малює) образ, що не поза нею, а таки в ній – «імітує» те, що було в реальності («imago», образ, етимологічно пов’язаний з дієсловом «imitari», наслідувати). «Що було – те виразно бачу», – дивується вигнанець Овідій тій дивній творчій здатності людини. Щось протилежне до латинського афоризму: «Далі від очей – далі від серця» (procul ex oculis, procul e corde). При нагоді додамо й листовну фразу Шевченка: «Яка чудесна насолода – уявляти собі тих, хто згадують про мене...», тобто бачити їх у своїй уяві.

Село, дерево, тин, ряднина... – усе те, без чого й не було б образу, не було б і того, ще Гомерові належного, порівняння: «покоління листків» – з «поколінням людей». Лише тут не листя, а листочок, «один-однісінький», що «одірвавсь од гіллі». І той одірваний від родового дерева хлопчик «сидить собі в старій ряднині під тином». Без того «собі», зауважмо ще раз, його одинокість не була б такою зворушливою, такою особистісною.

І щойно тоді тієї «долі молодої», побаченої в тому хлоп’ятку, стає по-справжньому жаль, тоді – зворушення, сльоза: «Мені здається, що ніколи воно не бачитиме волі / Святої воленьки. Що так / Даремне, марне пролетять / Його найкращії літа, / Що він не знатиме, де дітись / На сім широкім вольнім світі, / І піде в найми, і колись, / Щоб він не плакав, не журивсь, / Щоб він де-небудь прихиливсь, / То оддадуть у москалі».

Таку долю пророкує поет тому хлоп’ятку. І те пророкування збувалося і в долі Шевченка. Вона берегла його в такий дивний спосіб: стелила в житті тернисту дорогу, щоб той хлопчина, який наче відірвався від гіллі, – став Кобзарем: «Ми просто йшли; у нас нема / Зерна неправди за собою. / Ходімо ж, доленько моя! / Мій друже вбогий, нелукавий! / Ходімо дальше, дальше слава, / А слава – заповідь моя»...

Та слава – у слові. Слові тихому. Бо саме в такому, щирому й тихому, – найвище пошанування. У слові – й у дії, до якої закликав Кобзар: «Обніміться ж, брати мої...»

«Борітеся – поборете, / Вам Бог помагає!»...